Розділ 37

Я прокинулась у неділю раніше, ніж слід. Сонце ще не встигло добре піднятись над кам’яними шпилями замку, а я вже лежала, дивлячись у стелю, де хиталось відбите у люстрі світло. Сьогодні — той день. Прийом. Офіційна заява. Моя нова роль у п’єсі під назвою «Порятунок Таера Сіртана від шлюбу з кимось огидним». 

Живіт був тугим, мов спілий гранат, але не від сніданку — я ледве втиснула кілька шматочків тосту з медом. Руки тремтіли, коли Дела розчісувала мені волосся. 

— Все добре, леді. Ви виглядаєте... захопливо, — сказала вона з тією впевненістю, якої мені не вистачало. 

Я тільки кивнула. Мені хотілося засміятись. Захопливо? Я виглядала як людина, яка зараз або зомліє, або втече через вікно, махаючи підолом сукні кольору темного вина. 

В кімнату заглянув Таер. Виглядав бездоганно, наче з портрета з ідеального минулого. Темно-бордовий камзол, ідеальна зачіска. Хижий, впевнений погляд на ідеально-гарному обличчі. 

— Готова? — спитав він з тією ледь насмішкуватою посмішкою, якою прикриває турботу. 

— Ні, але хіба в нас є вибір? 

— Є. Але твій уже зроблено. І... я тобі вдячний. 

Я глянула на нього довгим поглядом.
— Готовий до натовпу, який буде нюхати мій парфум, рахувати карби в моїй сукні та оцінювати, чи гідна я їхнього обожнюваного Таера? 

— Не переймайся. Я вже всім сказав, що в мене слабкість до розумних, сильних і злегка шалених жінок.
Я фиркнула, хоч і посміхнулась краєчком губ. 

— Що ж, тоді поїхали показувати твою слабкість у повний зріст.


Перед тим як вийти з кімнати, я кинула останній погляд у велике дзеркало біля каміна. Воно показало мені жінку, яку я ледь впізнавала. 

Темно-бордова сукня обіймала моє тіло, як друга шкіра — благородна, тиха, але надзвичайно промовиста. Висока зачіска відкривала шию — крихку, майже надто тендітну, щоб тримати на собі такий тягар дня. Сережки з рубінами хитались у такт моєму подиху, а кольє відкидало на шкіру тінь червоного вогню. Плечі — відкриті, мов запрошення. Очі — надто великі, надто виразні. Губи… я не знала, що в них більше — чуттєвості чи тривоги. 

Я вдихнула глибше, ніж треба. 

— Ти виглядаєш так, що я сам собі заздрю, — пролунав голос за спиною.
Обернулась. Таер стояв у дверях, відкинувши одну руку на раму, і дивився так, ніби перед ним не змовниця, а справжня наречена. Його усмішка була майже щира. 

— Це комплімент чи обережне попередження? — спитала я, намагаючись приховати тремтіння в голосі. 

— Це комплімент. І трохи застереження. Бо якщо ти ще раз з'явишся в чомусь подібному, мене доведеться рятувати не тільки від батьків, а й від себе самого. 

Я скрутила очима, але тепло від слів лестило. 

Він подав мені руку. Я торкнулась її, і враз здалось, що наш невидимий договір матеріалізувався — став реальністю, яка пахне парфумами, коштовним камінням і чимось дуже людським — страхом бути несправжньою. 

— Готова? — тихо спитав Таер. 

— Готова здаватися, що готова.
Ми разом вийшли з кімнати. І світ почав обертатись трохи швидше.


Ми йшли коридорами, і кожен крок лунав у голові, наче удари серця. 

Кам’яні стіни, обтягнуті гобеленами, розповідали про стару кров і ще старіші таємниці. Таер ішов поруч, його рука впевнено тримала мою, ніби ми були справжні. Майже справжні. 

Ми спускались по широких мармурових сходах — повільно, врочисто, так, наче кожен наш крок мав бути окремою подією. Я відчувала, як сукня тягнеться за мною, шелестить об камінь, як прикраси б’ються об шкіру. Моє тіло трималося рівно, мов би вже звикло до гри, а всередині все стискалось. 

Коли ми дійшли до останніх дверей, тих самих, за якими зібралась уся аристократична знать, я зупинилась. Таер зупинився теж. Ми стояли в тиші кілька секунд. Не дивлячись один на одного. 

— Якщо зараз передумаєш — ще не пізно, — прошепотів він. 

Я глянула на нього. Очі спокійні, але уважні. Очікування і повага водночас. 

— Я вже зробила свій вибір, — відповіла я рівно. 

Він кивнув. Один раз. І подав знак лакеям. 

Великі двійчасті двері відкрилися м’яко, без скрипу, але у мене все одно заклало вуха. 

Світло залило нас, наче сцена після куліс. Музика згасла. Голоси вмить вщухли.
І ми ввійшли.


Коли ми ступили на мозаїчну підлогу приймальної зали, повітря змінилось. Воно стало густим, як мед. Музика приглушено стихла, і сотні очей вп'ялися в нас, мов у видовисько, на яке давно чекали. Шепіт, немов крильця метеликів, прошелестів під склепіннями залу: 

— Це вона… 

— Наречена Таера Сіртана… 

— Вона справжня? 

— Я думала, вигадка. 

Я йшла повільно, тримаючись поруч із ним, як та, що знає своє місце. Голова високо. Плечі розправлені. Я — бурштинова статуя в бордовому, коштовність із нічого. І я блищу. 

Погляди ковзали по мені, хтось кліпав із подивом, хтось — з гнівом. Я помітила Марілу. Вона стояла біля старого барона, мов кам’яна богиня із серцем з перцю. Її рот скривився, а очі… ніби вона побачила примару. 

Таер тихо, майже непомітно, зітхнув — і легенько стис мою руку.
— Вони всі твої, — шепнув він. — Сьогодні ти — королева балу. 

Я глянула на нього злегка зверхньо, на що він усміхнувся.
— Ще слово — і я подряпаю тобі щоку діамантом, — буркнула я, не втрачаючи усмішки. 

Він тихо розсміявся, чарівно, з тим лукавим блиском, що завжди змушував усіх думати: «Цей чоловік щось знає». 

Ми дійшли до місця біля подіуму, де чекали Анрі та Карлотта. Їхні обличчя були заморожені у виразі вишуканого прийому, але я вже відчувала — мене оцінювали, перевіряли кожну деталь, від сережок до вигину шиї. 

Таер зробив кілька кроків уперед і, звернувшись до зібраних гостей, голосно і чітко промовив:
— Від імені дому Сіртан, я маю честь представити вам мою наречену — Ейріну Сабрен. 

І в ту мить усе затихло. Потім — вибух оплесків, напружено ввічливих. Я стояла поруч із ним і всміхалася. Жінка, що не мала права бути тут, але все ж увійшла — і блистала сильніше, ніж усі ті, хто вважав себе достойним. 

А всередині… всередині я горіла. І все ще питала себе:
чи витримаю я цю гру?


Карлотта і Анрі Сіртани стояли поруч, витончені, мов дві мармурові статуї, що зійшли з фамільного герба. В очах Карлотти — вишукане презирство, загорнуте в вуаль виховання. В Анрі — спокійний, майже математичний інтерес. Як до дивної фігури на шахівниці. 

Я зробила реверанс, як мене вчили, і підвела погляд. Не надто високо, не надто зухвало — просто як та, хто знає собі ціну, але не забула, де знаходиться.
— Пані Карлотта. Пане Анрі. Для мене честь… 

— Поки ще не зовсім, — м’яко перебила Карлотта. Її голос — мов атлас, прохолодний і гладкий, але з гострими нитками. — Але, мабуть, буде. Якщо ви не зруйнуєте враження. 

Таер неголосно, але чітко промовив:
— Мати… 

— Сину, я жартую, — вона торкнулася його руки. — Принаймні поки що. 

Анрі ступив ближче. Його погляд ковзнув по мені, як лезо по склу.
— Що ж, у нас бували винятки, — сказав він без прелюдій. — Час покаже, чи будете ви з тих, хто лишає слід… чи тих, про кого швидко забувають. 

Я витримала цей погляд.
— Я не прагну залишити слід. Я просто роблю свій вибір. Як і ваш син. 

Карлотта примружилась.
— Як цікаво. Ви розмовляєте не як наречена… а як рівна. 

— Бо я і є рівна, — відповіла я рівно. — Принаймні йому. 

Таер мало не пирснув. Він притис пальці до вуст, вдаючи, що кашляє. 

— Вам точно не буде нудно, — пробурмотіла Карлотта. — Хоч якась втіха від цієї… авантюри.


— Я міцніше, ніж здаюся, — сказала я. 

— Ми це побачимо, — сказала Карлотта, обертаючись. — Ми завжди бачимо. 

І вони пішли. Залишивши нас удвох у холодному післясвітлі розмови. 

Таер обернувся до мене і прошепотів:
— Ти впораєшся. 

Я глянула на нього, видихнула:
— Сподіваюсь,  не вперше й не востаннє.


Я кивнула Таерові — він сказав, що зараз повернеться, мовляв, принесе мені чогось освіжаючого. І тільки він ступив у бік буфету, як повітря переді мною змінилось. Ніби тінь пройшла по кімнаті, хоча сонце лилося у вікна щедро, і від кришталю люстри мерехтіли кольорові зайчики. 

— О, ви маєте бути Ейріна, — проспівала одна з них, жінка років сорока з таким натягнутим обличчям, ніби вона тільки-но вийшла з-під чарівника-естетика. Вона не подала руки, тільки ковзнула поглядом по моїй сукні, кольє, сережках — і далі вниз, до підлоги, де, мабуть, сподівалась знайти хоч якусь помилку. 

— Сміливий вибір, бордо, — додала інша, з тих самих матрон, її усмішка була така ж липка, як і її парфуми. — Але Таеру, мабуть, подобається... щось нестандартне. 

— А звідки ви, даруйте, родом? — влізла ще одна, її донька стояла поруч, втупившись у мене, як гончак у зайця, що перебіг його стежку. 

— Я з Південної області, — відповіла я рівно, гордо підіймаючи підборіддя. —  Недалеко звідси. 

— О, ... ми чули дещо, — протягла перша з матрон, змовницьки глянувши на іншу. — Кажуть, там жінки досить... прямолінійні. 

— І дуже... відкриті до авантюр, — долучилась донька тієї, що трохи молодша. Очі її блищали від солодкого передчуття битви. 

Я всміхнулась. Ні, не та усмішка, що для принців і прийомів. Та, інша — з лезами під шовком. 

— Таер сказав, що саме це йому найбільше в мені й подобається, — відповіла я м’яко. — Прямолінійність. І вміння бути золотою рамою серед сірих плям. 

Їх посмішки злегка зсунулись, мов гіпс, що дав тріщину. 

І в цю ж мить Таер повернувся, з келихами. Як актор, що заходить у найнапруженішу сцену й рятує партнерку від гієн. 

— Сподіваюсь, мої дорогі дамочки, ви не надто лякаєте мою наречену? — промовив він солодким, але крижано небезпечним тоном. — Вона має витримати ще не одну вечерю поруч зі мною, краще не відбирайте в неї апетит перш, ніж подадуть головне. 

Він простягнув мені келих, а я прийняла його, і навіть не дивлячись — я дивилась на цих леді. І в тому погляді не було сумніву. Була згода на гру. На війну. І на перемогу. 

— За ваше здоров’я, леді, — сказала я. — Щоб вам колись так само пощастило, як мені. 

Таер ледве стримався, щоб не пирснути сміхом, а я зробила ковток і підморгнула одній з них — найядовитішій. Вона здригнулась, немов рубін на моїй сережці осліпив її душу.


Я встигла зробити ще ковток, коли музика заграла нову мелодію — спокійну, але урочисту, з легкою іронічною ноткою, ніби спеціально створену для пар, які хочуть показати себе не надто серйозно, але й не надто грайливо. Таер, як завжди, вгадав момент. 

— Дозволь мені вкрасти тебе в цих леді, — сказав він, нахилившись до мене, його голос торкнувся моєї шкіри, як шовк. — Хоча б на один танець. А то вони розтащать тебе по частинах. 

Я поклала пальці йому на зап’ястя, і він одразу повів мене до центру зали. І враз, з першими тактами, коли його рука обійняла мою талію, а інша — вклалась в мою долоню, світ навколо наче відступив. Залишились тільки ми. Ми і наш спільний театр. 

— Виглядаєш так, ніби щойно виграла битву, — прошепотів він, ковзнувши поглядом по моїй шиї, де блищало кольє. — І навіть не зіпсувала зачіску. 

— Бо й не з ким було воювати. Тупі стріли не пробивають щит з самовпевненості, — відповіла я з солодкою посмішкою. — До речі, вони всі тобі бажають щастя. У кожній заздрості я чула це чітко. 

Він засміявся. Голосно. Справжньо. І нахилився до мене, легко доторкнувшись губами до моєї скроні — жест для глядачів.
Я знала: всі дивились. 

Я відчула, як мої плечі розправились, а крок став ще більш впевненим. Я не просто танцювала — я йшла по полю слави, у блискучих латах бордової сукні. 

Коли танець добіг кінця, і ми зупинились у самому центрі, я взяла келих із підносу служниці, що проходила повз, і, не чекаючи нічого, обернулась до зали. Таер ще тримав мене за талію. І цього було досить, щоб кожна в залі розуміла: я тут не випадково. 

— За нові початки! — виголосила я, голосно й чітко. — За те, що справжні почуття — не завжди з першого погляду, але завжди варті другого. І за те, щоб кожна з нас зустріла чоловіка, який з гордістю назве її своєю нареченою. І підтримає, коли решта шепочеться за спиною.
Я підняла келих.
— За жінок, які не бояться сяяти. Навіть серед тих, хто волів би бачити їх у тіні. 

Таер стулив губи, щоб не видати сміх. А навколо — тиша, змішана з примусовими усмішками, однією-двома щирими, кількома кислими. І оплески. Невпевнені, але гучні. 

Я зробила ковток.
І знала — ці заручини запам’ятають усі. Бо я прийшла не вийти заміж.
Я прийшла виграти гру.


Я ще тримала келих, відлуння тосту ще плавало в повітрі, як запах парфуму — трохи терпкий, трохи солодкий, але вже з ноткою диму. Погляди ковзали по мені — злі, здивовані, захоплені. Я приймала кожен з них, як чергову прикрасу на своєму тріумфальному вінку.
І тоді... 

Мій погляд ковзнув по залі. Повільно. Немов я сама собі давала можливість насолодитися моментом перемоги.
Аж раптом — обпалило. 

Темний погляд. Прямий, пронизливий, холодний, і водночас пекучий. Погляд, від якого всередині щось здригнулося й стиснулось у вузол. 

Вальден. Брієр.
Власною персоною. 

Стояв біля мармурової колони, неначе вирізаний з тіні. Той самий легкий нахил голови, той самий хижий профіль, та сама аристократична недбалість у поставі, яка раніше здавалася мені втіленням грації. Його очі — не очі, а провалля. Глибокі, темні, і повні того самого: він бачив мене наскрізь. Як і раніше. 

І щось всередині мене стислося. Мить. Лише мить — і я знову була тією, яка ще не знала про зраду, про розчарування, про ніч, коли чекала ніжності, а він розбив серце. 

Серце стисло. Мене почало нудити.
Я зробила крок назад, ковтнула шампанське — воно було кислим, мов отрута. 

Я відчула, як Таер повернувся до мене, став поруч. І я вперлась у його присутність, як у стіну. Міцну. Теплу. Реальну. 

— Все добре? — прошепотів він, легко торкнувшись моєї руки. 

Я не відповіла одразу. Мої очі  горіли тим поглядом. Тією раною.


Я похитнулась. Мене ніби щось підштовхнуло в груди — різко, холодно, мов лід під ребрами. Серце калатало, як підстрелений птах, намагаючись вирватись. 

— Таер… — хрипко видихнула я, не зводячи очей з тієї темної постаті біля колони. — Що тут робить професор Брієр? 

Таер відвернувся від мене, швидко обвів поглядом залу. Його брови злетіли вгору у щирому здивуванні. 

— Ти не знала? — він повернувся до мене. — Вальден Брієр — граф. Один з древніших родів королівства. Він влаштувався до Академії по спеціальному запрошенню Ельдара, особисто. Ще минулої весни. 

— Граф, — повторила я, наче пробуючи це слово на смак. Воно було гірке. Й нудотне. — Отже, він…аристократ...і.. 

Я не договорила. Навіщо? Чого я взагалі дивувалась?
Хіба я щось про нього знала? 

Крім голосу, що шепотів мені в темряві. Крім пальців, що лишали сліди на моїй шкірі. Крім поцілунків, що здавались вічністю — і виявились вигадкою. Хіба я знала, ким він був насправді? 

Я застигла. Усе довкола — звуки, сміх, шелест суконь і дзвін келихів — віддалились. Як у воді. І в тому водяному світі залишилися тільки двоє: я — і він. 

Крізь натовп багачів він дивився прямо на мене.
Його погляд. Мов ніж. Мов спалена рукописна сторінка, на якій були мої надії.
У ньому палала...лють? Біль. Презирство.
Мов я зрадила його. 

Він підняв келих. Прямо в мій бік. І в тому жесті не було ні жарту, ні привітання — лише осуд. Він випив залпом, не зводячи з мене очей, а потім... просто розвернувся.
І зник. 

Зник між фіранками, кронами, постатями гостей, світлом і тінями. 

Мене наче вибили з рівноваги. Я схопилась за передпліччя Таера, аби не впасти.
— Гей, — він враз притримав мене, нахилившись ближче, — Ейріно, що сталося? 

Я не знала, що відповісти. Слова застрягли десь між грудьми й горлом.
Я просто глянула йому у вічі.
— Мені треба подихати свіжим повітрям. Можна? 

Таер кивнув, мовчки. І ми рушили до тераси. 

А в голові гуло одне єдине питання:
Чому він тут? І чому дивиться так, ніби я зламала йому життя?