Розділ 36

Я сиділа біля вікна, загорнута в ковдру, як у щит, з чашкою чаю, що давно охолов, і дивилась у дощ. Він стікав по шибках, наче світ теж вирішив поридати замість мене. Ну, або зі мною. 

Хоча на сльози я сьогодні була скупа — вони застрягли десь там, у грудях, у гіркому клубку, який не розсмоктується навіть після сотні гірких думок. 

Я знову і знову прокручувала нашу розмову в бібліотеці. Його голос — холодний, майже байдужий. Його очі, в яких ще вчора, я була впевнена, жевріло щось… А сьогодні — лід. Суцільний лід. 

"З чого ти взяла, що мені потрібні твої почуття?" 

Ці слова дряпали мене зсередини. Як він міг? Навіщо було дивитися на мене так… тоді? Чому доторкався до моєї душі, якщо ніколи не збирався в ній лишатись? 

Я заплуталась. Я була вразлива. Я — дурепа. І щось у мені, щось горде й норовливе, відмовилося дозволити йому втоптати моє серце в болото.
Саме тому я сказала «так» Таеру Сіртану. 

Ні, не з помсти. Я не така. Я не хочу грати у холодні війни. Але… я втомилась бути жертвою. Втомилась сидіти у своїх почуттях, як у старому лахмітті, що пахне болем. Хотіла вирватися. Хотілось показати що мені байдуже. 

І так — я знала, що це безумство. Фальшиві заручини. Аристократи. Театр кохання. Всі ці блискучі сукні й поцілунки для публіки. Це не мій світ. І Таер — не мій чоловік. 

Але… він хотів мене бачити поруч. Хоч фальшиво. Хоч для порятунку своєї шкіри — але він вибрав мене. А Вальден… просто стер мене, як помилку на полях. 

Я думала: може, ця вистава стане моїми ліками? Може, якщо зіграти іншу роль, я забуду ту, в якій була слабкою і закоханою? А може… може, цей ризик покаже Вальдену кого він втратив? 

Що буде далі?
Я не знала. Але вперше за кілька днів мені хотілось вдягти сукню. Високо підняти голову. І вийти на сцену — свою, фальшиву, з фальшивим нареченим і справжнім болем у серці. 

Але якщо вже гра почалась — я маю грати краще за всіх.


---- 

Я не знала, що більше зводило мене з розуму — блискуча сукня кольору стиглої вишні, що тримала мене в обіймах сильніше, ніж будь-які руки, чи книга з етикету, яку я зубрила, мов закляття перед фінальною битвою. 

— Повтори ще раз, — зухвало мовила Кара, потягуючи чай на моєму ліжку, немов їй належала половина мого життя. — Як ти звертаєшся до леді Карлотти? 

— Леді Карлотта, дозвольте подякувати за честь бути прийнятою у вашому домі, — бубоніла я, мов автоматика. 

— Гм. А як ти будеш їсти тарталетку з рибною пастою, коли на тебе дивитимуться  з таким обличчям, ніби ти смокчеш палець? 

— А я й буду смоктати, — буркнула я, — хай буде що буде. 

Кара засміялась, але не підозрювала, наскільки насправді мені було не до жартів. Вона вважала, що я просто йду на якийсь вечірній званий прийом у домі Таера. Вона не знала, що сьогодні — моє офіційне знайомство з його батьками… у ролі, до якої я не була готова. 

Я глянула на своє відображення: стримана зачіска, витончене кольє, серце на повному розвалі. 

— Ти добре виглядаєш, — сказала Кара м'якше. — Може, навіть сподобаєшся його родині. Як думаєш, у них є молодший брат? 

Я лише зітхнула. Якби ж вона знала. 

— Головне — тримайся спокійно, — додала Кара. — У тебе це виходить краще, ніж ти думаєш. І пам’ятай: ніяких панік, навіть якщо вони поставлять тебе між сріблом і порцеляною й попросять обрати, що дорожче. 

— А якби вони знали, яка в мене тарілка вдома з відбитим краєм… — прошепотіла я сама до себе. 

У двері постукали.
— Пані, карета готова, — повідомив голос слуги. 

Кара обійняла мене й кивнула на прощання:
— Ти — як ті солодощі з гіркою начинкою. Зовні гарна, а всередині — характер. Вони не забудуть тебе. 

«Сподіваюся, не з поганої сторони», — подумала я, поправила сережку і пішла на зустріч з долею, яка мала обличчя леді Карлотти та лорда Анрі Сіртана.


Я вийшла за ворота, й одразу помітила її — карету кольору темного каштана, оббиту оксамитом, прикрашену витонченим гербом Сіртанів, обвитим срібним плющем. Вона виглядала так, ніби могла повезти мене не на вечерю, а просто на страту. Благородну, з музикою і вином, але все ж — страту. 

Таер стояв поруч, спокійний, бездоганний у темно-синьому камзолі, з яким навіть його насмішка виглядала більш аристократичною. Побачивши мене, нахилився в елегантному поклоні й подав руку. 

— Леді, дозвольте допомогти.
Його пальці були теплі, впевнені. Я вклала свої в його долоню, мов би здавалася. 

— Тобі пасує ця сукня, — мовив, коли я сіла в карету. — Усі леді в домі будуть кусати губи від заздрості. Можливо, навіть мій батько. 

— Надіюсь, не кусати мене, — буркнула я й швидко додала: — Вибач. Нервую.
Він засміявся, легко, по-справжньому. 

— Я тебе розумію. Але повір, вони не такі страшні. Ну... майже. — Він нахилився трохи ближче, наче ділився змовницьким секретом. — Якщо тільки мама не спитає, чи ти вмієш грати на лютні або вишивати портрети наших предків. Тоді… вдавай обморок. 

Я скрутила губи, але посмішка вирвалась сама по собі.
— Таер, я навіть не знаю, яку виделку брати для равликів. Якщо вона поставить переді мною щось слизьке, я візьму його руками й попрошу соус. 

— І я закохаюсь остаточно, — відповів він з лукавою посмішкою. — А тоді всі зрозуміють, що ми створені одне для одного. 

— Не перегравай, — буркнула я, відвертаючись до вікна. Серце билося у скронях, немов туди загнали батальйон барабанщиків. — Це все жарт, Таере. Це… угода. 

— Звісно, — м’яко сказав він. — Просто… дозволь собі трохи легкості. Не все в цьому житті має бути болем і протоколом. 

Мовчанка затягнулась. Я бачила, як дерева за вікном зливаються в зелені мазки, немов картина, написана дрижачою рукою. Нерви тремтіли в мені, мов струна. 

— Таер? 

— Гм? 

— Якщо твоя мати зацікавиться моїм родоводом — я скажу, що мої предки вирощували брукву й проклинали погоду. 

Він вибухнув сміхом, нахилившись до мене ближче.
— Тоді, будь ласка, згадай, як звали діда того, хто проклинав. Я використаю це ім’я, коли мене будуть дратувати матрони. 

Я вже не могла не сміятись. Напруга трохи спала. Тільки десь усередині, під цими жартами, жила тінь тривоги: я мала обманювати людей, які, можливо, побачать у мені справжню наречену для свого сина. А я… я була просто дівчиною з розбитим серцем, яка зробила божевільний вибір. 

Але тепер відступати було пізно.
Карета загальмувала перед воротами величного замку. І я знала — далі буде серйозно.


Дверцята карети відчинились з легким скрипом, і світ вивергнув мене на сходи, що вели до родового замку Сіртанів. Колони з білого каменю, ідеально підстрижені кущі, квітники, які пахли багатством і давньою кров’ю. Все кричало: «Тут усе серйозно». 

Таер подав руку. Його очі були спокійні, впевнені. Мої ж — мабуть, сіяли, як у оленя перед колісницею. 

— Глибоко вдихни, — прошепотів він. — І просто пам’ятай: ти чарівна. І взагалі, ти рятуєш мене — тож вони повинні тобі вклонятись. 

Я кивнула, притримуючи сукню. Серце билося дещо надто голосно, як для пристойного товариства. Ми увійшли в головну залу, де на нас вже чекали.
Вони стояли поруч — Карлотта і Анрі Сіртан. Високі, бездоганні, мов вийшли з портрету аристократичної драми. В ній було щось гостре, мов лезо, навіть у погляді. В ньому — холодна врівноваженість генерала, який вже знає, як виграє війну. 

— Матусю, тату, — з усмішкою мовив Таер, — дозвольте представити вам Ейріну. Моє кохання… і наречену. 

О, Таере, зразу так — «кохання»? Не обпалишся? 

Карлотта повела бровою, наче прицілювалась. Підійшла ближче, і я швидко вклонилась, як репетирувала весь вчорашній вечір перед дзеркалом, тримаючи книгу на голові. 

— Ейріна… — промовила вона. Її голос був вишуканим, як антикварний кинджал. — Ви з того самого… південного роду? 

— Так, ваша світлість, — відповіла я з м’якою посмішкою, як радили у довіднику «Як не втратити голову на прийомі». — Моєму прадіду належали виноградники біля Ротеру. Вино з тих місць колись пили при дворі самого короля Алета. 

Карлотта на мить кивнула, оцінюючи. Чи то виноград, чи то мене. 

Анрі мовчав. Його погляд був суворим, але не ворожим — радше обережним. 

— Ти виглядаєш дещо молодшою, ніж я уявляла, — зауважила Карлотта. — Але в очах є вогонь. Це добре. Таер завжди любив вогонь… і проблеми. 

— Проблеми іноді — найцікавіші частування, — відповіла я з ледь помітною посмішкою. — Але я постараюсь бути і благословенням для вашої родини. 

Таер чхнув. Власне, намагався вдавити сміх, але вийшло щось середнє. 

— Її не переможеш, мамо, — хмикнув він. — Я попереджав. 

Карлотта знову повела бровою. Але вже не прицілювалась. Радше — визнавала, що її син дійсно привів додому не лише прикрасу, а й грозу. 

— Анрі? — сухо кинула вона. 

— Радий знайомству, леді Ейріно, — сказав він. Голос був низький, але теплий, з тінню зморшки в кутику рота, що могла бути усмішкою. — Сподіваюся, ви знайдете наш дім гостинним. 

— Я також на це сподіваюсь, ваша світлість. Дуже дякую. 

— І... — Карлотта підняла келих з якогось не просто вина, а еліксиру багатих. — Вітаємо в родині. Поки що — майже офіційно. Але дуже уважно. 

У мене по спині пробіг холодець із тривоги. 

Таер нахилився до мене й прошепотів:
— Вони тебе вже прийняли. Повір, якби ні — ми би зараз сиділи в кареті. І вона горіла б. 

Я тихо пирснула, і він підморгнув.
Це було тільки початком. Театр ще не відкрив завісу повністю. Але публіка вже була на місцях. І я, схоже, отримала головну роль.