Розділ 36

Я сиділа біля вікна, загорнута в ковдру, мов у щит, із чашкою чаю, що вже давно охолов, і мовчки дивилася в дощ. Він стікав по шибках рясними краплями — наче увесь світ теж вирішив поридати замість мене. Ну, або принаймні разом зі мною.

Хоча на сльози я сьогодні була страшенно скупа. Вони застрягли десь глибоко в грудях, у важкому гіркому клубку, який відмовлявся розсмоктуватися навіть після сотні болючих думок.

Я знову й знову прокручувала нашу розмову в бібліотеці. Його голос — холодний, байдужий, позбавлений будь-якого тепла. Його очі, у яких ще вчора, як я була свято переконана, жевріло щось справжнє... А сьогодні — лід. Суцільний, непробивний лід.

«А з чого ви взяли, Сабрен, що мені потрібні ваші почуття?»

Ці слова дряпали мене зсередини, залишаючи криваві сліди. Як він міг? Навіщо взагалі було дивитися на мене так... тоді? Чому він торкався моєї душі, якщо ніколи не збирався в ній лишатися?

Я повністю заплуталася. Я була беззахисною, вразливою. Я — повна дурепа. І щось у мені, щось горде, дике й норовливе, категорично відмовилося дозволити йому втоптати моє серце в багно.

Саме тому я сказала «так» Таеру Сіртану.

Ні, зовсім не з помсти. Я не така. Я не хочу грати в ці отруйні холодні війни. Але... я просто втомилася бути жертвою. Втомилася сидіти у власних почуттях, як у старому, брудному лахмітті, що пахне болем і розчаруванням. Мені хотілося вирватися. Хотілося показати Брієру, що мені байдуже.

І так — я чудово усвідомлювала, що це суцільне безумство. Фальшиві заручини. Зверхні аристократи. Театр фальшивого кохання. Усі ці блискучі сукні й поцілунки задля публіки... Це не мій світ. І Таер — не мій чоловік.

Але... він принаймні хотів бачити мене поруч. Хоч фальшиво. Хоч заради порятунку власної шкіри від родини — але він вибрав саме мене. А Вальден... Вальден просто стер мене, мов прикру помилку на полях зошита.

Я думала: може, ця вистава стане моїми ліками? Може, якщо зіграти зовсім іншу роль, я зможу забути ту, у якій була слабкою й безнадійно закоханою? А може... може, цей ризик нарешті покаже Вальдену, кого саме він втратив?

Що буде далі? Я не мала уяви. Але вперше за останні кілька днів мені щиро хотілося вдягти найраскошнішу сукню. Високо підняти голову. І сміливо вийти на сцену — свою власну, фальшиву, із фальшивим нареченим і справжнім болем у грудях.

Але якщо гра вже почалася — я зіграю її краще за всіх.

***

Я не знала, що більше зводило мене з розуму — блискуча сукня кольору стиглої вишні, що тримала мене в обіймах сильніше, ніж будь-які чоловічі руки, чи книга з аристократичного етикету, яку я зубрила, мов складні закляття перед фінальною битвою.

— Повтори ще раз, — зухвало мовила Кара, потягуючи чай прямо на моєму ліжку з таким виглядом, ніби їй належала щонайменше половина мого життя. — Як ти звертаєшся до леді Карлотти?

— Леді Карлотто, дозвольте подякувати за честь бути прийнятою у вашому домі, — бубоніла я, наче налаштований автомат.

— Гм. А як ти будеш їсти тарталетку з рибною пастою?

— Ніяк. Буду невиховано обсмоктувати пальці, — буркнула я, відгортаючи спідницю. — Хай буде що буде.

Кара гучно засміялася, але вона навіть не підозрювала, наскільки насправді мені було не до жартів. Вона щиро вважала, що я просто йду на якийсь черговий вечірній званий прийом у домі Таера. Вона не знала, що сьогодні — моє офіційне знайомство з його батьками... у ролі, до якої я не була готова ні морально, ні фізично.

Я глянула на своє відображення в дзеркалі: стримана вишукана зачіска, дорогоцінне кольє на шиї, а всередині — серце на повному розвалі.

— Ти насправді чудово виглядаєш, — мовила Кара м'якше, уважно розглядаючи мене. — Може, ти навіть сподобаєшся його родині. Як гадаєш, у них є молодший брат?

Я лише важко зітхнула. Якби ж вона тільки знала.

— Головне — тримайся спокійно, — додала Кара. — У тебе це виходить значно краще, ніж ти сама про себе думаєш. І пам’ятай: жодної паніки, навіть якщо вони поставлять тебе та попросять обрати між вершковим кольором та кольором слонової кості.

— А якби вони знали, які в мене вдома тарілки... з відбитими краями, — стиха прошепотіла я сама до себе.

У двері наполегливо постукали.

— Пані, карета чекає біля ганку, — повідомив спокійний голос слуги.

Кара міцно обійняла мене за плечі й ствердно кивнула на прощання:

— Ти — мов ті дорогі солодощі з гіркою начинкою. Зовні приваблива, а всередині — кремінний характер. Вони тебе точно не забудуть.

«Сподіваюся, принаймні не з поганого боку», — подумки відповіла я, поправила сережку й рішуче пішла назустріч своїй долі, яка сьогодні мала обличчя леді Карлотти та лорда Анрі Сіртана.

***

Я вийшла за ворота Академії й одразу помітила її — розкішну карету кольору темного каштана, оббиту глибоким оксамитом і прикрашену витонченим гербом роду Сіртанів, обвитим срібним плющем.

Вона виглядала так, ніби мала повезти мене не на сімейну вечерю, а на урочисту страту. Благородну, з вишуканою музикою та вином, але все ж — страту.

Таер чекав поруч. Спокійний, бездоганний у своєму темно-синьому камзолі, з яким навіть його звична насмішка виглядала надзвичайно аристократично. Побачивши мене, він нахилився в елегантному поклоні й упевнено подав руку:

— Леді, дозвольте допомогти.

Його пальці були теплими й надійними. Я вклала свої в його долоню, відчуваючи, ніби добровільно здаюся в полон.

— Тобі дуже пасує ця сукня, — мовив він, коли дверцята зачинилися й карета рушила. — Усі леді в нашому домі кусатимуть губи від заздрощів. Можливо, навіть мій батько.

— Сподіваюся, принаймні не кусати мене, — буркнула я й швидко додала: — Вибач. Я просто страшенно нервую.

Він легко й щиро засміявся:

— Я тебе чудово розумію. Але повір, вони не такі страшні. Ну... майже. — Він нахилився трохи ближче, ніби ділився найважливішим секретом: — Якщо тільки мама не запитає, чи вмієш ти грати на лютні або вишивати портрети наших пращурів. Тоді... просто вдавай непритомність.