Розділ 34

Світло ледь-ледь пробивалося крізь цупкі фіранки, але я навіть не намагалася відкрити очей. Так і лежала, нерухомо втупившись у темну стелю й відчуваючи важкість зовсім не в тілі, а десь глибоко всередині — там, де ще вчора гаряче билося серце.

Постіль здавалася надто затісною, а думки рвали свідомість на частини й крутилися божевільним вихором. Я знову й знову чула той байдужий, крижаний голос Брієра: «А з чого ви взяли, Сабрен, що мені потрібні ваші почуття?»

Гарячі сльози знову підступали до очей, але я до болю стискала кулаки й уперто повторювала собі, мов заклинання: «Я подумаю про це завтра. Тільки не зараз». Хоча це «завтра» вже настало, а я все ще лежала під ковдрою, марно намагаючись переконати себе в тому, що я взагалі ще жива.

Пізно вранці в кімнату кулею влетіла Кара. Вона вже збиралася видати щось бадьоре, але, побачивши мій скручений клубком силует і запухлі від сліз очі, миттєво пом’якшала й мовчки сіла поруч на край ліжка.

— Ейріно... Що сталося? — тихо запитала вона.

Я ледь чутно прошепотіла, втикаючись обличчям у подушку:

— Брієр... Він сказав, що все це було помилкою. Що я нічого не мала собі уявляти... Що я лише студентка, а він — викладач.

Кара на мить завмерла, її обличчя затверділо, а очі спалахнули справжнім гнівом.

— Оце так новина! Та він же повний ідіот! — різко відрізала вона, обіймаючи мене за плечі. — Послухай мене уважно, Ейріно: наступного разу, коли побачиш його в коридорі, дивися йому прямо в очі! Так, ніби це не він був твоєю єдиною слабкістю, а ти — його особисте покарання! Я тобі навіть на хустині вишию найстрашніші руни прокляття, щоб він гикав щоразу, коли згадає твоє ім'я!

Я крізь солоні сльози мимовільно засміялася — і цей короткий, щирий сміх трохи прочистив затуманений біль. Кара дбайливо накрила мене ковдрою по самі плечі й тихо додала:

— Він просто дурень, який втратив найцінніше. Твоє серце вартувало не його сухого холоду, Ейріно. Воно вартує справжнього полум'я.

Решту дня я рухалася, наче у важкому, липкому тумані. Автоматично різала хліб на кухні, абсолютно не відчуваючи апетиту, пила холодний, гіркий чай, прибирала в кімнаті — підмітала підлогу, тричі протирала й без того чисті полиці. Потім не витримала й пішла в академічний парк без жодної конкретної мети.

Дерева стиха шуміли над головою, багряне листя безшелесно сипалося просто під ноги, а у моїх вухах знову й знову лунали його жорстокі слова про «помилку».

Я згадувала, як він торкався моєї щоки, як прошепотів, що втрачає глузд і готов вбивати від ревнощів, коли поруч треться Сіртан чи Крон. Уявляла, як він обережно тримає мене за руку й шепоче моє ім’я з нехарактерною ніжністю... І водночас мене пекла пекуча, отруйна образа: за що?! Чим я заслужила цей зневажливий тон і пронизливі крижинки в його очах?

Я безсило присіла на холодну дерев'яну лавку. Свіже повітря геть не допомагало. Внутрішній біль уперто шепотів: «Ти йому не потрібна», і я просто втомилася з ним сперечатися. Я знову прошепотіла свою фразочку: «Подумаю про це завтра», але насправді думала безперервно, щосекунди.

Ближче до вечора, у цій глухій тиші й повільному внутрішньому згорянні, в моїй голові раптово народилася ідея.

Вона була безумною, абсолютно ненормальною й безнадійною, але водночас дивовижно чіткою та спокусливою. Спочатку я злякано відмахнулася від неї: «Ти що, геть здуріла?!»

Проте ідея не зникла. Вона міцно вросла в свідомість, мов гостра колючка.

Я нервово ходила по кімнаті, сідала на ліжко, знову підхоплювалася. Серце калатало так, ніби я стояла на самому краю високого даху. Я шепотіла собі, що не можу цього зробити, що це повне безглуздя. Але вже чітко розуміла: Брієр остаточно зробив мене іншою. Його слова щось назавжди обірвали в моїй душі й водночас народили щось нове й небезпечне.

Ця ідея була схожа на яскравий спалах, виклик, дерзку помсту й розчачувану молитву одночасно.

Я майже вирішила. Залишилося дочекатися ще трохи відчаю — і я більше ніколи не буду тією дівчиною, яка просто покірно чекає.