Розділ 34

Світло ледь просочувалося крізь фіранки, та я не відкривала очей. Лежала, втупившись у стелю, наче вона могла дати мені відповіді. 

У тілі було важко — як після хвороби. Але боліло не тіло. Боліло місце всередині, де колись билося серце. 

Постіль здавалась затісною, ковдра — задушливою. Я скидала її, знову ховалась, знову скидала. Думки не давали спокою. Вони рвали, крутилися, мов буря в банці. 

Як він міг?.. Як я могла так обманутись?
Образ його обличчя — холодного, відстороненого — вкарбувався в пам’ять. Його голос, який ще вчора кликав мене до себе, сьогодні різав, як лезо. 

"З чого ти взяла, що мені потрібні твої почуття?" 

Я заплющила очі. Знову. Сльози — вже не гарячі, а крижано-глухі — підступали, та я стискала кулаки. Ні. Не зараз. 

Я подумаю про це завтра, згадала я. І навіть усміхнулась — криво, крізь біль. Але завтра- вже сьогодні... і я лежу. Я дихаю. І я жива. Чи ні. 

І маю почати думати. Просто не зразу.



Було вже пізно вранці, коли двері рипнули, і у кімнату влетіла Кара — як завжди, сонце на двох ногах, із розпатланим волоссям, що пахло м'ятою і свободою. 

— Ого, а я думала, ти вже у ванній… — вона замовкла на півслові, коли побачила мене. 

Я лежала, скрутившись клубком, із запухлими очима і безмовним відчаєм на обличчі, мов після бурі, що вивернула душу навиворіт. 

— Ей? Ейр? Що трапилось? — вона поставила кружку на стіл і підійшла ближче. Її голос, завжди такий легковажний, став м’якшим, серйознішим. 

Я тільки заплющила очі, зітхнула й прошепотіла: 

— Він сказав… що все було помилкою. Що я нічого собі не повинна була уявляти. Що я… студентка. 

Кара замовкла на мить, а потім сіла поруч на край ліжка і протягнула мені чай. Я взяла кружку, але не пила. 

— Брієр? — голос її затвердів. — Вальден Брієр? Ти вчора з ним була? 

Я кивнула, і сльози знову пішли рікою, але я вчепилася в кружку з чаєм, як у рятівне коло. 

— Слухай мене, — Кара погладила мене по волоссю, — або він повний ідіот, або… ні, нема “або”. Він повний ідіот. 

Я всміхнулась крізь сльози.
— Я ж чекала цієї зустрічі, — прошепотіла я. — А він… погасив усе. Як вогонь. 

Кара зітхнула, притулилась лобом до мого плеча і буркнула:
— Знаєш, що ми зробимо? Наступного разу, коли він зайде в аудиторію, ти не будеш ховатись. Ти подивишся йому в очі так, ніби саме він був твоїм слабким місцем. А ти — його покаранням. Хай ковтає слину і живе з цим. 

— Кара… 

— Ні, серйозно! Я ще на хустині йому руни прокляття вишию! — її очі блищали. — І що він там тобі сказав? Що не потребує твоїх почуттів? 

Я кивнула, і вона скривилася:
— Ну, це добре. Бо почуття в нас — дорогі, ексклюзивні і не для будь-кого. У нього навіть підписки нема, щоб їх бачити. 

Я не стрималась і засміялась — крізь сльози, крізь щем. Але це був сміх. І він трошки лікував. 

Кара піднялась, притягнула ковдру на мене знову і шепнула:
— Він втратив тебе, Ейріно. А ти… ти ще побачиш, що твоє серце вартувало не холоду. А полум’я.


Я різала хліб і не помічала, що він кришиться надто сильно — надто сухий, як і я тепер. Їла без апетиту, просто щоб тіло не скаржилось. Чай охолонув, перш ніж я згадала про нього. Кара кудись пішла, лишивши мені записку й поцілунок у повітрі. Я не мала сил навіть подякувати. 

Я прибрала постіль. Підмела підлогу. Протерла полицю від пилу, якого там і не було. Все робилось, як у тумані — руки рухались, ноги ходили, а серце… серце лежало під уламками вчорашніх мрій. 

Потім я пішла у парк. Просто йшла, без маршруту, без мети. Дерева шуміли, листя сипалось під ноги, а мені здавалося, що все це відбувається в іншому світі. Десь там, де не болить. 

Але боліло. Гостро. Несправедливо.
Я знову й знову чула його голос. Той холодний, байдужий тон, яким він відрізав мене від себе, мов зайвий рядок у рівнянні. "Це була помилка."

Я ж хотіла... Я ж справді думала… Ні. Я вірила, що між нами щось було. Щось більше, ніж слова, більше, ніж погляди. 

“З чого ти взяла, що мені потрібні твої почуття?”

Ці слова врізались у мене знову й знову. Я йшла, а вони били зсередини, розпирали грудну клітку, розтягували душу до краю. 

З чого я взяла?

Та  просто…  ти торкався мене як ніхто інший, казав ті слова. Що втрачаєш голову. Що ревнуєш. Це все. Без схем, без умов, без дозволу.
Мені хотілось зупинити час і повернутись у вчора. Туди, де я ще могла мріяти, як він тримає мене за руку, шепоче моє ім’я — не в гніві, а в ніжності. Я ж уявляла, як цілує, як називає мене “своєю”. 

А зараз... зараз я теж уявляла це. З тою ж самою пристрастю. Але вже з розбитим серцем і клятою образою, що пече гірше за саму відмову. 

Бо я не розуміла, за що. Що я зробила не так? Чим я заслужила той погляд, той тон, ті крижинки в його очах? 

Я присіла на лавку. Повітря було свіже, але мені не ставало легше. Бо біль не витягується з тіла повітрям. Його не витрусити прогулянкою. Він — мов шепіт, що постійно повторює: “ти не потрібна”. 

І я втомилась сперечатись. 

Я подумаю про це завтра, — знову прошепотіла подумки, але сама собі не вірила. Бо думала я зараз. Весь час. Без паузи. Без вихідних. 

--- 

Цілий день я швендяла, мов привид самої себе. Серце розірване, а думки, мов ластівки в клітці — б'ються, не знаходять виходу. Але десь ближче до вечора… в цій тиші, в цьому внутрішньому згорянні — з'явилась вона.
Ідея.
Безумна. Ненормальна. Тотально безнадійна. Але така чітка, така… спокуслива. 

Спершу я просто відмахнулась.
— Та ну, Ейріно, ти що, здуріла? 

Але ні. Ідея не зникла. Вона вросла в мою свідомість, мов колючка в палець — маленька, але не дає забути про себе.
Я ходила по кімнаті. Сідала. Вставала. Сиділа. Серце билося швидше — як у людини, що стоїть на краю даху.
Що, як...
А раптом… 

— Ні, я не можу, — прошепотіла вголос. — Це безглуздо. Це не я. 

Але яка різниця? Я вже не та. Він зробив мене іншою. Його слова… вони щось обірвали в мені. І водночас — щось народили. 

Ідея була схожа на спалах, на виклик, на помсту і на молитву водночас. І я… я майже вирішила. 

Майже.



Залишилось тільки ще трохи…
Ще трохи відчаю — і я це зроблю.
Ще трохи — і я більше не буду тією, хто тільки чекає.