Розділ 33

Тиждень промайнув так швидко, наче його й не було. Можливо, через нескінченну шкільну метушню, а можливо — через постійний, важкий гул у власній голові: чужі голоси, чужі очікування, чужі запрошення.

Академія Моірре вирувала. Усі гарячково готувалися до балу, нервували, шукали сукні, парфюми, ідеальну пару чи хоча б схвалення супутника. А я... я просто плавала в суцільній каші з власних думок і не мала уявлення, яку ложку схопити першою.

Мене запросив Таер.
І Семюель.

Усе. Дуже почесно й розкішно, правда? Коли з усієї аристократичної зграї лише двоє вирішили, що я достатньо... придатна для виходу у світ. І якщо один із них — той, хто ще місяць тому залякував мене й притискав до стіни, то другий... другий був щирим, добрим і, руно забирай, просто нормальним хлопцем. Але я все одно не могла зважитися. І це дико бісило.

Таер із його блискучою аферою під назвою «фіктивні заручини»... Ну звісно, це ж геніально: одружитися на мені для прикриття, а потім спокійно танцювати собі на свободі, поки я варитимуся в тіні його високого статусу, витираючи підлогу власною гідністю. У нього ідея, як у справжнього театрального шоумена. А я — хто в цій п'єсі? Звичайний реквізит?

Семюель же просто підійшов і тихо мовив: «Підеш зі мною?». Без двозначних натяків. Без стратегічних планів із п’яти етапів. Просто... запросив.

І от я вже третій день поспіль ламала голову: а може, дійсно погодитися? Може, хай усе буде просто, спокійно й по-дружньому? Бо якщо не Семюель, то... або ніхто, або Сіртан із його упевненим «подумай, ти не пожалкуєш». Я вже думала. Дякую. Досі думаю.

І знаєш що, любий мій щоденнику, якого насправді не існує? У мене страшенно болить голова. Від людей. Від самої себе. Від того, що я знову геть не знаю, чого хочу.

Коридорами Моірре повзли шепотки:

— Хто з ким піде?

— Що вона вдягне?

— Чи з’явиться сама королева?

— А той темний аристократ... він досі самотній, чи хтось уже його приручив?

А я стояла перед дзеркалом у своїй кімнаті й подумки питала себе: а що, якщо просто втекти з цього балу в Айоловий Сад? Сховатися під найгустішим кущем, слухати музику здалеку й нишком їсти солодкі фрукти з таці, поки весь вищий світ тримає один одного за руки?

Ніхто й ніколи не попереджав, що дорослість — це не просто гарні сукні й віяла, а якийсь складний балет із власних почуттів. Я очікувала на щось інше. На свободу. На пригоди. На те, що хоч хтось у цьому світі запитає не лише «чи підеш зі мною?», а й просто: «як ти почуваєшся, Ейріно?».

Семюель цього теж не запитував. Але він принаймні не грав ролі. Може, і справді погодитися? Усе краще, ніж іти з тим, хто хоче обручку лише як прикриття від родини. Хоча, руно би його побрала, Таер теж не дурень. З ним ніколи не бувало нудно. З ним — небезпечно. А може... я просто боялася, що з ним буде аж надто цікаво?

Думки билися в голові, мов метелики біля вогню: сядуть — і одразу палять крила.

Я глибоко вдихнула й рішуче відсунула ці роздуми, мов важкі штори. Бал — за кілька тижнів. Вибір — за мною. І уперше за довгий час, мені просто хотілося, щоб усі залишили мене в спокої. Дали гарну сукню, шматочок вишневого пирога й бодай бокал ягідного вина.

***

Я саме втретє намагалася переписати складний реферат з артефактології — коротко, змістовно й без зайвих ліричних відступів, — як у двері хтось тихо, але рішуче постукав. І одразу ж зник.

Я підійшла до дверей і на підлозі побачила маленький аркуш паперу, складений навпіл, без жодної печатки. Здригаючись, розгорнула його.

*«Ввечері. У бібліотеці. В.Б.»*

Серце, наче забуло свій звичний ритм. Воно впало кудись у п'яти, потім підстрибнуло до самого горла, вдарилося об ребра й пустилося наввипередки з моїм диханням.

*В.Б.*

Не було жодних сумнівів. Це був не Віллі Бухгалтер і не Велике Братство. 
Це був він. Вальден Брієр.

Мене миттєво кинуло в жар, наче він уже стояв прямо за моєю спиною. Наче його гарячий подих торкався моєї шиї, а довгі пальці впевнено ковзали по зап’ястю. Тіло видало мене з потрохами — воно реагувало на нього, як на когось рідного й небезпечно бажаного. Не на чужого, не на ворога. Наче між нами вже давно існував таємний зв'язок. Наче він був мій, а я — його.

І як мені тепер погоджуватися на пропозицію Семюеля? Як вдягати святкову сукню, мило посміхатися й удавати, ніби я просто одна з багатьох присутніх, якщо всередині мене вирує справжня гроза від однієї згадки про Брієра?

Це здавалося неможливим. Але тіло — ця зрадлива натура — не питало дозволу. Воно пам’ятало його погляд. Пам'ятало, як він мовчки зчитував мої думки, як кидав суворі слова, ніби гострі леза, і як торкався — а від того дотику здавалося, що він назавжди впікся в мою шкіру.

Я важко зітхнула, зім'яла записку й сховала її на дно кишені.

На бал я піду з кимось іншим. З тим, з ким це дозволено. Що ж... доведеться задовольнитися тим, що є. Але увечері... увечері він чекатиме на мене в бібліотеці.

***

Увесь залишок дня я почувалася, мов муха, яка застрягла в банці з медом. Зовні — абсолютно спокійна, а всередині — усе липке, солодке й не дає вільно дихати.

Після отримання тієї записки мене ніби прошило струмом. Свідомість знову й знову прокручувала кожну нашу зустріч, кожен його погляд і кожне слово. Навколишня реальність здавалася лише блідою копією того, що я відчувала всередині. Пари тягнулися нестерпно довго, ніби крізь товсту ватну стіну, а стрілки годинника ледь ворушилися.

Я не могла зосередитися на жодному завданні: ходила кутками кімнати, крутила в руках перо, кидала його й знову піднімала. В їдальні їжа взагалі не лізла в горло.

— Ти або чекаєш результатів дуелі на смерть, або поспішаєш на таємне побачення, — заявила Кара, коли я втретє відсунула від себе неушкоджену тарілку.

— Нічого я не чекаю, — відмахнулася я, намагаючись надати голосу байдужості. — Просто... день якийсь важкий.

— М-м-мабуть, — Кара підозріло звузила очі. — Очі блищать, щоки палають, пальці сіпаються. Це або важке отруєння, або закоханість!