Розділ 33

Тиждень промайнув, наче його не було. Можливо, це через метушню, а може, через постійний гул у голові — чужі голоси, чужі очікування, чужі запрошення. Усі готуються до балу. Всі нервують. Всі щось шукають — сукню, пару, схвалення супутника. 

А я просто... плаваю в каші з власних думок і не знаю, яку ложку схопити першою.
Мене запросив Таер.
І Семюель.
Усе.
Дуже почесно, правда? Коли з усієї аристократичної зграї лише двоє вирішили, що я достатньо... придатна. І якщо один із них — той, хто ще місяць тому мене залякував і притискав до дерева, то другий... другий щирий, добрий і, руно забирай, просто нормальний. Але я все ще не можу зважитись. І це бісить. 

Таер зі своєю блискучою аферою — «фейкові заручини». Ну звісно, це ж геніально: одружитися на мені для прикриття, а потім танцювати собі на свободі, поки я варитимусь у тіні його статусу, витираючи підлогу власною гідністю. У нього ідея, як у театрального шоумена. А я — хто? Реквізит? 

Семюель же просто сказав:
— Може, підеш зі мною? 

Без пафосу. Без натяків. Без планів із п’яти етапів. Просто... запросив.
І от я вже третій день думаю: а може, погодитись? Може, хай буде просто, спокійно, по-дружньому? Бо як не Семюель, то... або ніхто, або Таер і його «обіцяй, що подумаєш». 

Я вже думала. Дякую. Досі думаю.
І знаєш що, любий мій щоденнику, якого не існує? У мене страшно болить голова.
Від людей. Від себе. Від того, що я знову не знаю, чого хочу. 

У академії шепочуться, як комахи перед бурею. “Хто з ким піде?” “Що одягне?” “Чи з’явиться королева?” “А той темний аристократ... він самотній, чи вже хтось його приручив?” 

А я стою перед дзеркалом і думаю:
“А якщо просто втекти з балу в сад? Просто сховаюсь під кущем, слухатиму музику здалеку і їстиму фрукти з таці, поки всі вищі світи тримають один одного за руки?” 

Ніхто не сказав, що дорослість — це сукні, віяла і балет із почуттів. А я чомусь очікувала на щось інше. На свободу. На пригоди. На те, що хоч хтось питатиме не лише "чи підеш зі мною?", а й "як ти себе почуваєш?"

Семюель цього не питає. Але принаймні він... не грає.
Може, і справді погодитись? Усе краще, ніж іти з тим, хто хоче обручку як прикриття. 

Хоча, руно би його побрала, Таер теж не дурень. І з ним ніколи не нудно. З ним — небезпечно. А може, я просто боюся, що з ним буде... цікаво. Надто цікаво. 

Ну от знову. Думки, як метелики: сядуть — і вже палять крила. 

Я глибоко вдихаю, відсуваю думки, як штори. Бал — за пару тижнів. Вибір — за мною. І хоч уперше за довгий час, мені хочеться, щоб хтось просто дав мені спокій. І сукню. І шматочок вишневого пирога. 

Або бодай бокал вина.


Я саме намагалася втретє переписати реферат— коротко, змістовно, не надто вільно, але по суті, — як у двері хтось постукав. Тихо. Рішуче. І миттєво зник. 

На підлозі під дверима — аркуш. Маленький, складений навпіл, без печатки. Я розгорнула.
Ввечері. У бібліотеці.
В.Б. 

Серце, наче забуло, як битися правильно. Впало. Стрибнуло. Вдарилось у ребра й пішло наввипередки з моїм диханням.
В.Б.
Не було жодних сумнівів.
Не Віллі Бухгалтер. Не Велика Буря.
Він.
Вальден Брієр. 

Мене кинуло в жар, наче він уже стоїть за спиною. Начебто його подих торкається мого вуха, а пальці ковзають по зап’ястю. Тіло видало себе з потрохами. Реагувало, як на власного — не чужого, не ворога, не когось тимчасового. Наче між нами вже було щось. Наче він мій, а я — його. 

І як мені тепер погоджуватись на Семюеля? Як мені вдягати  сукню, мило посміхатись і робити вигляд, що я просто одна з присутніх, якщо всередині мене гримить гроза, коли з’являється він? 

Та ні. Це ж неможливо. 

Але тіло, ця зрадлива натура, не питає дозволу. Воно хоче. Воно пам’ятає його погляд. Як він мовчки зчитує думки, як кидає слова, ніби леза. Як торкається — а від цього дотику відчуваєш, ніби він уже став частиною шкіри. 

Я зітхаю, зминаю лист, ховаю в кишеню.
На бал я піду з кимось іншим.
З тим, з ким можна. 

Що ж... прийдеться задовольнитись тим, що є. 

Але ввечері він чекатиме, у бібліотеці.


Весь день я почувалась, як муха у банці з медом. Зовні спокійна — а всередині все липке, солодке і не дає дихати. З самого ранку, як отримала записку: "Ввечері. У бібліотеці. В.Б."

Мене ніби током смикнуло. Серце — в п’яти, потім у горлі, потім знову десь у животі. 

Я прокручувала кожну нашу зустріч, кожен його погляд, кожне слово. Реальність здавалася блідою копією того, що відчувала зараз. І саме тому день тягнувся просто нестерпно. 

Пари — ніби через ватну стіну. Годинник — ледь-ледь ворушиться. Я не могла зосередитись ні на чому. Ходила туди-сюди по кімнаті, крутила щось у руках, знову клала. В їдальні шматок в горло не ліз. 

— Ти або чекаєш результатів поєдинку на смерть, або побачення, — заявила Кара, коли я втретє відсунула від себе тарілку. 

— Нічого я не чекаю, — відмахнулась я,  — Просто... день важкий. 

— Ммм. Очі блищать, щоки палають, пальці сіпаються. Це або отруєння, або кохання, — пробурмотів Ейдан, підходячи з тацею їжі. 

— Облиште. Я просто не виспалась, — збрехала я, відвертаючи погляд. 

— І не встигла нафарбуватись? — Кара підозріло глянула на мої вії. — Бо ти виглядаєш якось... дуже природно. Це тривожно. 

— Кара, заткнись, — прошипіла я, і вона лише хмикнула. 

— Добре, добре. Просто попереджаю — якщо ти збираєшся закохатись у когось, хто зробить тобі боляче, — я обов’язково втручуся. 

Я ледь не розсміялась. Вже закохалась, просто ти ще не знаєш у кого.

Обід я ледь пережувала. Їжа була наче з картону. Все дратувало — гомін у їдальні, тарілки, навіть запах запеченої курки. Я сиділа і думала тільки про одне: коли вже настане вечір. 

— Може, хоч скажеш, чому така? — Ейдан підсунув мені шматочок хліба. — Ти сьогодні, як натягнута струна. А ми тобі не вороги. 

— Я просто... думаю, — відповіла я тихо, ковтаючи шматок повітря замість їжі. 

— Думає вона. І зітхає. І не їсть. Ох, хтось запав у наше серденько, — Кара драматично приклала руку до грудей. — Чекай, тільки не кажи, що це... той про кого ми говорили? 

Я пирхнула і почервоніла.
— Та н-ні! Ще чого. 

— Ну й добре. 

Я зітхнула і спробувала усміхнутись. Вони завжди знали, коли зі мною щось не так. Але я не могла їм сказати правду. 


Бо коли я згадувала його ім’я, моє тіло реагувало швидше, ніж розум. Бо мені здавалося, що він вже десь поруч. І навіть сама думка про нього змушувала мене чекати вечора, наче якогось рятівного ковтка повітря.
Але вечір не поспішав.


---- 

Я прийшла трохи раніше, хвилин на десять. Не через те, що поспішала. Просто не могла більше сидіти в себе в кімнаті. Нерви були на межі, і здавалося, що навіть стіни помітили мою тривогу. 

У бібліотеці було тихо. Не такою тишею, як уночі, коли всі сплять, а якоюсь натягнутою, очікувальною. Пахло старими книгами і свічками. Я пройшлася повз кілька рядів — знайоме місце, і водночас абсолютно чуже в цьому контексті. 

Я вже майже дійшла до того кута, де зазвичай ховаються від зайвих очей, коли він з’явився. Просто вийшов з-за полиці. 

— Ви прийшли, — сказав спокійно. Як завжди. Його голос був рівним, але очі видали — він нервує не менше, ніж я. 

— Ви ж мене покликали, — відповіла я. Трохи сухо. Бо не знала, як поводитися. 

— Знаю. Просто… хотів поговорити. Без зайвих вух. 

Він виглядав стомленим. Справді стомленим, наче багато думав. І щось носив у собі. Стояв прямо, руки в кишенях, але напруга видавалася крізь кожен рух. 

— Це щось серйозне? — спитала я, намагаючись говорити спокійно, хоча всередині все трохи холонуло. 

— Серйозне. І дуже важливе. — Він подивився на мене уважно. 





І....повів мене між книжковими рядами. Вальден ішов попереду, зосереджений. Зупинився біля стіни, де висів старовинний портрет — темні барви, глибока тінь, і лише очі світилися жовтим, майже як у хижої тварини. Сивий чоловік у важкому плащі сидів у троні. На пальці — перстень із руною. 

— Ти казала, — озвався Вальден тихо, не дивлячись на мене, — що в тому видінні, в людині на троні, були персні. Один з них — з рунічним знаком. 

— Так, — я кивнула. Мене пробрало. Цей погляд з портрета… щось у ньому було тривожно знайоме. 

Вальден вказав на руку чоловіка на полотні.
— Придивися. Така ж руна? 

Я нахилилась ближче. Серце билося швидше. Контури були трохи змазані, але… 

— Так. Дуже схожа. Майже така ж. Може, не точна, але… дуже близько.
Вальден потер перенісся пальцями, зморщив лоба. 

— Символ, той із видіння з хусткою, серце з кинджалом — це знак культу. Ми це вже з’ясували. Але перстень… Це інше. Чи знаєш ти, хто ця людина на портреті?
Я похитала головою. 

— Ні. Хто він?
Вальден подивився на мене довго. 

— Один із королів Елейна. Про нього збереглася лише легенда. Колись я не надавав їй великого значення. Але тепер… — він трохи відступив назад і почав говорити, повільно, майже пошепки: 

Колись, у прадавні часи, люди були могутні тілом, але ще сильніші духом: чаклували світлом і бурями, могли зцілювати землею й розбивати скелі одним словом. 

І вся ця міць текла з одного джерела — артефакту, званого Серце Єдності. Це був кристал не з цього світу, пульсуючий енергією, яка об’єднувала душі, серця і думки. Він належав не правителю, не жрецю, а самому народові — кожен міг торкнутися до нього в час потреби, і кожен знав, що завдяки йому вони — одне ціле. 

Але… як це часто буває, люди з часом стали зарозумілими. Їх магія зростала, і з нею — гординя. Вони наважились кинути виклик самому деміургові — тому, хто ткaє час. 

Деміург не вбив їх. Він лиш покарав.
Він сховав Серце Єдності у глибинах світу — в тому місці, де не світять зорі, де не дихає повітря, де заблуканий погляд втрачає себе. І сказав:
"Я поверну його або тоді, коли ви принесете криваві жертви — річки болю та страху,
або коли народиться той, чия душа буде чиста, серце — віддане, а воля — незламна.
Один достойний. Один єдиний." 

Пройшли століття. Народ став слабшим. І цей король Елейна
присвятив усього себе пошукам Серця. 

Обійшов з армією гори і провалля, говорив із тінями, просив у деміургів і бився з чудовиськами. Але артефакт лишався у темряві. Деміург мовчав. 

І коли сивина вкрила його чоло, а пісок часу висипався з останньої амфори життя, він піднявся на найвищу гору й крикнув у небо:
“Я не шукав сили. Я шукав дім. Я не просив перемог — я просив цілого народу.
Якщо я недостойний — то хто ж тоді?” 

Небо мовчало.
Серце не з'явилось. 

Але ті, хто чув його голос — його воїни, мудреці, діти й чужинці — всі вони передали легенду далі. Про короля, що не здобув мети, але зберіг гідність.