Розділ 32

До старої альтанки я йшла повільно, наче ноги самі вперто відмовлялися нести мене туди.

Парк у західній частині території Академії панував у химерній тиші — навіть занадто гнітючій. Далеко позаду залишилися гомін студентів, дівочий сміх і мелодійні звуки флейти, що долинали з одного з вікон гуртожитку. Тут же, під високими деревами, які повільно скидали багряне листя просто на вологі кам’яні доріжки, час ніби повністю завмер.

Я добре знала цю стежку. Пам’ятала кожен вигин, кожен корінь, що випинався із землі. Але сьогодні вона відчувалася зовсім іншою — холоднішою, напруженішою й відверто ворожою. Минаючи черговий поворот, я відчула, як у голові спалахують болючі спогади: те холодне повітря з присмаком липкого страху, чоловік у глибокому чорному каптурі, похитаний студент, спалах порталу й нищівне відчуття паніки.

І... погляд Брієра. Той самий погляд, який ніби розрізав мене навпіл.

У вухах знову залунав його оксамитовий голос — сухий і стриманий, але з тією небезпечною ноткою, яка вже котрий день поспіль не давала мені спати: «Цей план — на крайній випадок. І тільки з вашої повної згоди». І ще — його гарячий шепіт біля моєї щоки, коли він майже зірвався: «Я готовий вбивати, коли поруч із вами треться цей Семюель чи Сіртан... Ви — моя здобич... Ви моя, і більше нічия».

Це... було зізнанням, правда? Нехай не класичним, не прикрашеним солодкими прикметниками з романтичних книжок, але таким щирим, пекучим і справжнім, що я досі відчувала його дотик під власною шкірою. Але що це взагалі означало для нас двох? Та хто його знає...

Я зупинилася перед альтанкою. Вона стояла мовчазна, напівзруйнована, у глибокій тіні старих платанів. З легким рипом гойдався підвісний ліхтар над входом.

Таер уже чекав усередині. Спокійний на вигляд, як і завжди, він стояв, спираючись спиною на дерев'яну колону й тримаючи руки в кишенях штанів. Але його щелепа була міцно стиснута, а погляд темних очей — дико напружений.

— Ти прийшла, — мовив він тихо, трохи випроставшись.

Я мовчки кивнула. Його очі повільно ковзнули по мені знизу вгору, і я відчула, як усередині від цього погляду щось боляче стислося.

— Дякую, — додав Сіртан, зробивши крок уперед. — Це насправді дуже важлива розмова.

— То про що така «важлива розмова»? — запитала я, зупинившись навпроти нього на безпечній відстані.

Вітер легенько колихав край моєї темної мантії. Я міцно схрестила руки на грудях, наче це могло захистити мене від усього світу.

Таер мовчав кілька секунд. Потім нервово зітхнув, облизнув пересохлі губи й подивився кудись повз мене, вглиб похмурого парку:

— Ти ж знаєш, що... подобаєшся мені, Ейріно.

Я злегка підняла брови й посміхнулася куточками губ:

— Помітила. Особливо в той момент, коли ти намагався мене силою поцілувати на сходах академії, або...в посадці.

Я сказала це спокійно. Без злості чи докору — просто як сухий факт.

Таер здригнувся, ніби від удару. Його очі миттєво потемніли, а обличчя скам'яніло від сорому й образи.

— Ти ж... пробачила. Обіцяла забути це, — буркнув він, опускаючи погляд.

— Обіцяла, — погодилася я. — Вибач. Справді, не варто було згадувати. То... про що ти хотів поговорити?

Він відступив на крок, поклав руки на дерев'яні перила альтанки й довго вдивлявся у вологе листя під ногами. Коли він урешті заговорив, його голос звучав зовсім не так, як зазвичай — без звичної іронії, зверхності чи удаваного зухвальства. Тепер він був гранично серйозним. Можливо, уперше за весь час нашого знайомства.

— Я... єдиний спадкоємець роду Сіртанів, — повільно почав Таер. — У нашому сімействі надто суворі традиції. У моєму віці хлопець мого статусу вже зобов'язаний оголосити про заручини. З цим мене буквально дістають усі: батьки, родова рада, сусідні клани... Дівчата-аристократки шикуються в чергу! З цими їхніми мереживами й нервами, які бринять від одного слова «весілля». Мене переслідують усюди: на балах, на лекціях, навіть під час сніданку в моєму власному маєтку!

— Це звучить... як жахлива й невимовна трагедія, — я не змогла втримати легкого сарказму.

— Для тебе це жарт, а для мене — пекло! — він клацнув пальцями, гарячково підбираючи слова. — Я не хочу жодної з них! Я... я не хочу, щоб хтось змушував мене обирати. Я просто хочу спокою й тиші. І...

Він нарешті підвів голову й подивився мені прямо в очі:

— Я хочу... щоб усі повірили, ніби я вже знайшов собі наречену. І я хочу, щоб цією нареченою була ти, Ейріно.

Я мимоволі зробила крок назад, вражено витріщившись на нього:

— Що?!

— Фіктивні заручини, — швидко заговорив Таер. — Тільки на деякий час, суто для галочки! Ти підеш зі мною на Королівський Бал як моя офіційна наречена, я оголошу про це перед усею елітою — і все! Ніхто й ніколи більше до мене не чіплятиметься. А натомість...

Він зробив рішучий крок до мене, його очі засяяли щирим вогнем:

— Натомість я зроблю для тебе все, що ти тільки захочеш! Абсолютно все. Напишеш список — і я виконаю кожен пункт. Хочеш — я вдеруся в закриту секцію бібліотеки й викраду для тебе заборонений фоліант. Хочеш — зроблю так, щоб тебе поза чергою зарахували на підвищений курс артефактології. Хочеш — щоранку особисто носитиму тобі каву!

Я стояла в повному шоці, лише шоковано кліпаючи очима.

— Тобто... ти серйозно пропонуєш мені фальшиві заручини? Як бізнес-угоду?

— Саме так! — гаряче кивнув він. — Угоду. Без жодного тиску чи посягань з мого боку. І, чесно кажучи, я мріяв, щоб на це погодилася саме ти. Бо я точно знаю: ти не будеш награно кривлятися на публіку. Ти просто залишишся собою... І цього буде цілком достатньо.

Я кілька секунд мовчала, намагаючись переварити почуте, а потім важко зітхнула:

— Таере... Це все звучить дуже... благородно, екстравагантно й дуже в твоєму дусі. Ти, напевно, продумав кожен деталь цієї авантюри. Але... я не можу. Це не про мене. І не про тебе.

— Чому? — тихо й розчаровано запитав він.