Розділ 32

До альтанки я йшла повільно, наче ноги самі відмовлялись нести мене туди. Парк у західній частині території академії був тихий — навіть занадто. 

Далеко лишились гомін студентів, сміх, звук флейти з одного з вікон гуртожитку. Тут же, під високими деревами, що скидали багряне листя просто на кам’яні доріжки, час ніби завмер. 

Я знала цю стежку. Пам’ятала кожен вигин. Але сьогодні вона відчувалась іншою — холоднішою, напруженішою. Так само, як і я. 

Коли я минаю поворот, у голові спалахують спогади. 

Те  повітря — свіже, але з металевим присмаком страху. Каптур. Маска. Студент без свідомості. Запах диму. Спалах порталу. Викрадення. Паніка. І… погляд Брієра. Той, який розрізав мене навпіл. 

І тоді його голос. Сухий, стриманий, як завжди — але з тією ноткою, яка не давала мені спати:
"Цей план- на крайній випадок. І тільки з твоєї повної згоди."

І ще — майже прошепки, майже зірвавшись: 

"Коли ти поруч… я втрачаю голову. Я хочу вбивати коли біля тебе треться Семюель Крон чи той самовдоволений Сіртан."

Це… було зізнанням, правда? Нехай не класичним, не прикрашеним прикметниками з романів, але таким справжнім, таким гострим, що я досі його відчуваю під шкірою.
А що це означало для нас?
Та хто його знає… 

Я зупинилась перед альтанкою.
Вона стояла, мовчазна, дерев’яна, у тіні старих платанів. Скрипнув підвісний ліхтар над входом. І він уже там.
Таер. 

Спокійний на вигляд, як завжди. Стояв, опертий на колону, з руками в кишенях. Але щелепа була напружена, і погляд… не спокійний. Чекав. 

— Ти прийшла, — сказав він тихо.
Я кивнула. Його очі ковзнули по мені знизу вверх, і я відчула, як щось у мені стиснулось. 

— Дякую, — додав він. — Це важлива розмова. 

Він ступив на крок ближче.


— То про що така «важлива розмова»? — питаю, зупинившись навпроти нього. Вітер колише край моєї мантії, і я тримаю руки схрещеними, наче це мене захистить. 

Таер мовчить кілька секунд. Потім нервово зітхає, облизує губи і дивиться повз мене, кудись у парк:
— Ти ж знаєш, що… подобаєшся мені. 

Я піднімаю брови.
— Помітила, коли ти намагався мене зґвалтувати, — кажу спокійно. Не злісно. Просто як факт. 

Таер здригається. Очі миттєво темнішають, обличчя — кам’яніє.
— Ти ж… пробачила, обіцяла забути.  Обіцяла, — бурмоче. 

— Так. Вибач. Справді. То… що там? 

Він відступає на крок, кладе руки на перила альтанки, вдивляється у щось у листі під ногами. Довго мовчить. І коли заговорює — робить це не своїм звичним голосом, не тим, де дзвенить іронія і зухвалість. Ні. Тепер він — серйозний. Можливо, вперше по-справжньому. 

— Я… спадкоємець Сіртанів. Єдина пряма гілка. І в нашому роді є традиції. В моєму віці — вже час одружуватись. Так було завжди. Мене з цим дістають всі — батьки, рада, навколишні родини. 

Аристократки шикуються в чергу, з дівчатами в мереживі й нервами, які бринять при слові "заручини". Мене буквально переслідують. На балах, на лекціях, навіть під час сніданку в себе в маєтку. 

— Це звучить... як жахлива трагедія, — я не стримую сарказму. 

— Для тебе — ні. А для мене? Я не хочу нікого з них. Я… — він клацає пальцями, шукаючи слова, — я не хочу, щоб хтось змушував мене обирати. Я хочу тиші. І… 

Він нарешті дивиться мені в очі.
— Я хочу… щоб всі повірили, що я вже знайшов собі наречену. І… щоб цією нареченою була ти. 

Я мимоволі відступаю.
— Що? 

— Фіктивні заручини. Тільки на деякий час. Для галочки. Ти підеш зі мною на бал як моя наречена. Я офіційно про це заявлю. І все — ніхто мене більше не чіпатиме. А я… 

Він робить крок до мене.
— Я зроблю для тебе все, що захочеш. Все. Даси список — виконаю. Хочеш, вдерусь у бібліотеку і викраду для тебе пергамент із заборонених розділів. Хочеш, зроблю так, щоб тебе поставили в чергу на підвищений курс артефактології. Хочеш — щодня носитиму тобі каву на ранок і не питатиму, чому ти знову не спала всю ніч. 

Я в шоці. Просто стою і кліпаю.
— Тобто… ти пропонуєш мені фальшиві заручини. Як угоду. 

— Саме так, — киває він серйозно. — Угоду. Але без жодного тиску. І, чесно, я мріяв, щоб саме ти… погодилась. Бо… Бо я знаю, що ти не будеш грати на публіку. Ти просто будеш собою. І це… цього достатньо. 

Я на мить мовчу. Потім зітхаю.
— Таер… Це все дуже… благородно. І… екстравагантно. І напевно ти серйозно продумав кожен момент. Але… я не можу. Це не про мене. І не про тебе. 

— Чому? — тихо питає він. 

— Бо мені важко грати ролі. Особливо — ролі, які всі вважають справжніми. Бо я боюсь, що забуду, де межа. Бо… я не хочу бути причиною твоїх майбутніх проблем, якщо ця гра вийде з-під контролю. Бо… я не хочу давати тобі надію. 

Він опускає голову. Плечі трохи опускаються.
— Я зрозумів… — тихо. 

Мені стає ніяково.
— Але знаєш… Якщо тобі конче треба наречена — можу порадити Марілу. Вона точно не проти. Вона ж завжди намагається привернути твою увагу — сьогодні навіть вечірню сукню на лекції надягла, хоч і вдавала, що натягла її просто так. 

— Тільки не Маріла, — бурчить Таер з гримасою. — Навіть не жартуй так. Це вже буде кінець моїй репутації. Я краще одружуся з кактусом Лоріна. 

Я не стримую сміх. 

— Я серйозно, — він знову дивиться на мене. — Подумай, Ейріно. Це не назавжди. Це просто ролі. Просто вистава. А я даю тобі слово, що ти не пожалкуєш. І… ти нічого не втрачаєш. Навпаки — тільки виграєш. 

Я нічого не кажу. Лише дивлюсь на нього. 

А в голові знову — голос Брієра, шепіт про ревнощі… І щось стискається в грудях. 

— Добре. Я подумаю. Але ні на що не розраховуй. Навряд чи я згоджуся на таку авантюру.


Він усміхається — вперше за весь час — трохи полегшено, трохи з надією. А я повертаюсь і йду геть, а в голові мотається одна й та ж думка: 

«Та що ж це за день сьогодні такий… Якої руни я така популярна?!»