Розділ 31

Академія Моірре вирувала, наче велетенський магічний казан, у який кинули занадто багато палаючих інгредієнтів. Усі студенти одночасно намагалися вчитися, гарячково готувалися до майбутнього Карнавалу, сварилися через вбрання й голосно сміялися в коридорах.

У головному холі, прикрашеному високими мармуровими колонами, зрештою з’явилися довгоочікувані сувої зі списками першокурсників, яких офіційно запросили на Бал.

Я щиро намагалася пройти повз байдуже, вдаючи, що мене це абсолютно не хвилює, але серце все одно тремтіло десь у районі ребер. Біля дошки оголошень вже товпилася ціла юрба. Раптом з-поміж головатої юрби визирнула Кара й почала несамовито махати мені обома руками.

— Ейріно! Біжи сюди! — радісно закричала вона на увесь хол, ігноруючи суворі погляди старшокурсників. — Ми є! Ми всі троє є!

Я прискорила крок, підійшла ближче й крізь плечі інших учнів нарешті побачила власне ім’я, виведене темним чорнилом: Ейріна Сабрен. Воно виглядало рівним, вагомим і дивовижно справжнім.

Я мимовільно посміхнулася сам на сам — це була мовчазна відповідь усім тим пихатим аристократам, які ще першого тижня шепотілися за моєю спиною, стверджуючи, що я «не тягну» тутешній рівень. Усередині розлилося чисте, трепетне тепло: попереду був справжній Королівський Бал, розслідування таємничих викрадень, яке щодня набирало обертів, і він — професор Брієр із його темним, небезпечним і забороненим теплом. Але я одразу наказала собі опанувати емоції. Зараз головне — тримати рівновагу й залишатися просто непомітною першокурсницею в тіні.

На травології панував звичний абсурд. Професор Лорін з'явився у своєму фірмовому дивакуватому плащі з живих пелюсток — сьогодні це була шавлія, яка розпускалася від найменшого руху, та в'янучий відчайдушний верес.

— Шановні студенти! — урочисто вигукнув Лорін, спираючись долонями на дерев'яний верстак. — Сьогодні ми практикуємо пересадку надчутливої риючої рогвари! Вона надзвичайно ранима, майже як моє бідне серце... і, між іншим, дурманно кусається!

Семюель, який сидів неподалік, прибудував руку до грудей і з абсолютно театральним драматизмом запитав:

— Професоре, а якщо вона кусається — це означає, що вона виражає так свою щиру любов?

— Крон! — Лорін суворо погрозив йому довгим дерев'яним пінцетом. — Ще один такий софізм, і ви проведете цілий тиждень у теплиці з отруйними кулястими кактусами! Ви мене зрозуміли?

— Абсолютно, професоре, — Семюель весело підморгнув і задоволено вклонився аудиторії під гучний, нестримний сміх Кари й мій власне.

Я почувалася дивовижно живою серед цього веселого гармидеру. Але раптом краєм ока помітила за високим вікном теплиці темну, розмиту тінь. Вона з'явилася лише на мить і одразу ж безшумно зникла серед густих кущів. Моє серце пропустило удар, а в голові знову дзвінко пролунали слова Брієра: «Ви — моя здобич, Сабрен... Ніжна, беззахисна, дражлива».

Під час самостійної роботи, коли всі гарячково намагалися втримати кусючий корінь рогвари в горщиках, Семюель непомітно нахилився до мого вуха й тихо, без звичного пафосу мовив:

— Ейріно... Підеш зі мною на бал?

Я миттєво завмерла. Серце важко гупнуло про грудну клітку. З одного боку, мені зовсім не хотілося йому відмовляти — Семюель був надзвичайно веселим, щирим і завжди вмів вчасно розсмішити. Але з іншого — я жахливо боялася, що він сприйме моє «так» як згоду на щось значно більше, ніж просто дружній танець. Та й залишитися самотньою біля стіни, спостерігаючи за іншими парами, теж було страшно.

— Семюелю... — плутано мовила я, намащуючи магічний ґрунт навколо рослини. — Дай мені, будь ласка, трохи часу подумати. Це так несподівано.

Він на секунду призупинився, а потім легенько посміхнувся:

— Справедливо! Я почекаю. Хоча, погодься, поруч зі моїм природним блиском ти сяятимеш удвічі яскравіше! — додав він свій фірмовий жарт, але в його очах була виразна повага до моєї відповіді.

На перерві в широкому коридорі раптово виріс Таер Сіртан. Він підійшов упевнено, розганяючи натовп своїм лише одним виглядом, і без жодних преамбул впевнено заявив:

— Сабрен, ти йдеш на бал зі мною. Це не обговорюється.

Я випростала спину й посміхнулася куточками губ:

— Знаєш, Таере, мені трохи складно відповісти «так», бо в мене взагалі-то вже утворюється черга із бажаючих.

Сіртан миттєво зіщулив очі, його обличчя скривилося:

— Крон вже встиг підсунутися, так? — зневажливо виплюнув він, але одразу ж розгладив мантію.

Потім його голос раптово став значно нижчим, напруженим і позбавленим будь-якої пихатості:

— Забудь про нього на мить. Послухай... Після занять приходь до старої альтанки в парку. Мені треба серйозно з тобою поговорити. Це дуже важливо.

Мене миттєво прошило крижаним струмом від голови до п'ят. Стара альтанка... Це місце досі викликало в мене тільки жахливі спогади про викрадення й портал.

— Навіщо там?.. — тихо запитала я, пильно вдивляючись у його обличчя.

У очах Таера не було звичної маски — там читалося щось уперте, темно-тривожне й безмежно втомлене. Я не змогла відмовити.

— Добре, — кивнула я. — Я прийду.

— Чудово, — Таер нагадав: — І подумай про мою пропозицію щодо балу. Я не звик чекати на відповіді надто довго, Ейріно.

З цими словами він спритно розвернувся й миттєво зник у натовпі студентів.

Я залишилася стояти посеред гамірного коридору, міцно стискаючи підручники з травології до болю в пальцях. У голові панувала абсолютна, безпросвітна плутанина: два раптових запрошення на бал, таємнича зустріч і стара альтанка, яка знову наполегливо не давала мені спокою.