Розділ 31

Академія Моірре вирувала, мов розбурханий вулик. Всі одночасно і вчилися, і готувалися до Карнавалу, і сварилися, і сміялися, ніби Бал буде вже сьогодні-завтра. Атмосфера — ніби кипляча вода: не обпечешся, то хоч змокнеш від хвилювання. 

А ще — в головному холі нарешті з’явилися списки.
Саме ті списки. 

Ті, з іменами першокурсників, які удостоїлися честі бути запрошеними на Балі- Карнавалі — головну подію, про яку вже  складають легенди та плітки зі смаком кориці й заздрості. 

Я йшла повз, намагаючись не виглядати надто зацікавлено — наче випадково проходила повз, просто так, без всякого наміру. Але серце тремтіло в грудях, мов пташка, яка ще не знає — в неї виросли крила чи ні. 

Біля списків уже товпилися студенти. Штовхалися, хихотіли, шукали себе, когось проклинали, когось вітали. Кара, ясна річ, вже стояла там, мов центр цієї блискучої стихії, і щось коментувала. 

Побачивши мене, вона замахала руками:
— Ейріна! Ти є! Ми всі є!
Я зупинилася.
— Що значить — ми?
— Ну як що?! — Кара закотила очі, ніби це очевидно. — Ти, я, Ейдан. Ми — золотий фонд курсу. Як же без нас? 

Я підійшла ближче, вдихнула повітря, наповнене пахощами магічних чорнил і юнацького хвилювання, і поглянула на пергамент, прибитий золотими кнопками до дошки.
ЕЙРІНА САБРЕН 
Ось воно. Моє ім’я. Рівненьке, без зайвих прикрас, але таке вагоме. Справжнє. Видиме.
Я посміхнулася. 

Ні, не всім — лише собі. І тим, хто ще вчора казав, що я «не тягну на Бал». От же ж... тягну. Ще й як. 

Кара вже щебетала поруч, обговорюючи, хто її покличе в супутниці, яке плаття вдягне і чи не з’явиться хтось із вищих курсів у масці Арки. Я ж відчула, як мене зсередини гріє.
Бо попереду — Бал. 

А ще — розслідування, яке набирає обертів.
І він... Професор Брієр.
Його губи. Його очі. Його заборонене тепло, що досі горіло на моїй шкірі, як клеймо. 

Але зараз я мала тримати рівновагу. Бути просто першокурсницею. Просто обраною. Просто... в тіні.
Поки що.


---- 

Ми сиділи на травології, серед запаху зілля, пилку та легкого розпачу, який завжди витав у повітрі, коли викладав професор Лорін. 

Він, як завжди, з'явився мов із туману — у своєму знаменитому плащі, що складався з живих пелюсток. Сьогодні ті пелюстки пахли... шавлією і трішки відчаєм. 

— Отже, сьогодні ми вчитимемось пересаджувати надчутливу риючу рогвару, — промовив він голосом, ніби розповідав про смерть єдинорога. — Вона дуже ранима. Як і моє серце. А ще — кусається. 

Семюель, як завжди, не міг не встромити своїх п’ять саркастичних копійок. Він підняв руку, ніби для запитання, а тоді театрально запитав:
— Професоре, а якщо риюча рогвара вкусить когось за палець — це означає, що вона нас... полюбила? 

Лорін завмер, глянув на нього спідлоба, як фея, яка щойно вирішила, що цей світ вартий знищення. 

— Пане Крон, — промовив він, — якщо ви не навчитесь поводитись на уроці як належить... 

Семюель посміхнувся і, не чекаючи завершення, нахилився до мене й Кари.
— Хочете, вгадаю, що він зараз скаже? — прошепотів. — «...то пересаджуватимете цілий тиждень отруйні кактуси». 

Я вже ледь стримувалась, а Кара навіть клацнула зубами, стискаючи губи, але…
— ...ви пересаджуватимете цілий тиждень отруйні кактуси! — завершив професор рівно тим самим тоном. 

Ми з Карою пирснули водночас.
Семюель підняв брову і зобразив драматичний поклон, ніби перед захопленою публікою. 

— Я ж казав, — прошепотів він, задоволений, — класика. 

Лорін буркнув щось про «позбавлення честі доторку до рослин» і демонстративно повернувся до дошки, пелюстки на його плечах ображено тремтіли. 

А я… я почувалась живою. Серед цього абсурду, сміху і кактусів.
Серед Кари, Семюеля, та того м’якого тепла всередині, яке не мало нічого спільного з травами — лише з тим, кого я не мала б згадувати під час занять. 

Професор зітхнув, Кара нахилилась до мене:
— А як думаєш, Семюель і правда вміє читати думки викладачів?
— Та ні, — хмикнула я. — Просто в нього є талант.
— Який саме?
— Бути головним джерелом хаосу скрізь, де з’являється. 

Кара засміялась знову, а я… я краєм ока помітила, як з-за вікна  хтось дивиться. Мить — і тінь зникла.
І я знову пригадала слова професора Брієра.
«Ніжна здобич»...


Професор Лорін врешті перестав споглядати риючу рогвару, наче намагаючись зрозуміти її внутрішню драму, і голосно видихнув: 

— Пишемо самостійну. Без шуму, без чарів, без... ваших інтерпретацій гумору, пане Крон. 

Я схилилась над аркушем, занурилась у схеми кореневих систем і будову отруйних щетинок. Лорін щось бурмотів собі під ніс, здається, про "рослину, яка нагадує йому про колишнє кохання" або щось ще більш незрозуміле — я перестала слухати. 

Бо Семюель нахилився ближче.
Його голос був тихим, теплим, наче вечірнє сонце, яке раптом виглянуло з-за хмари. 

— Ейріно, — прошепотів він, — а ти підеш зі мною на бал? 

Я завмерла. Серце гупнуло так голосно, що, здавалося, його почули навіть кактуси за вікном.
Моя рука зі списаним пером зависла в повітрі.
Мені не хотілося йому відмовляти. Він був веселий, легкий, він завжди знаходив, як розсмішити — навіть у найнапруженіші миті. Але... я не могла просто сказати "так", бо раптом він подумає, сприйме це за щось більше. 

Але раптом мене більше ніхто й не запросить? І я прийду одна. Стоятиму біля стіни, мов тінь. І дивитимусь, як інші сміються і кружляють у вальсі.
Я зітхнула й обережно повернулась до нього: 

— Можеш… дати мені трохи часу подумати? 

Його очі, завжди насмішкуваті, м’яко звузились. Він кивнув — театрально, але без образи. 

— Звісно, леді загадковість, — прошепотів. — Я ж не стану ламати кришталь, якщо він сам не захоче задзвеніти. 

Я ледь посміхнулась. Його слова завжди були такими — дивні, хитрі, з присмаком гри. Але в цю мить вони прозвучали... обережно. З повагою. 

— А я думав, ти скажеш: «ні, Семюелю, ти занадто прекрасний, я не витримаю блиску твоєї присутності», — додав він із тією своєю півусмішкою. 

— Я ще не вирішила, чи витримаю, — хмикнула я, ховаючи очі в пергаменті. 

— Ну то тримайся, — і він знову схилився над своїм аркушем, ніби нічого й не було.



---- 

На перерві я щойно зібрала підручники до сумки, як над головою з’явилась тінь — і за секунду в носі вдарив знайомий запах чогось дорогого, з претензією і шкіряними нотками. Я підвела очі. 

— Таер, — сказала я майже автоматично. 

Він стояв, як завжди, з тією своєю впевненістю аристократа, який знає, що світ обертається навколо нього — і навіть коли не обертається, він переконаний, що то тимчасова технічна помилка. Його сорочка була ідеально нагладжена, волосся наче щойно від зачісника, а погляд… той самий — колючий, трохи ревнивий, і ніби постійно щось доводить сам собі. 

— Я вирішив не чекати, — сказав він. — Ти підеш зі мною на бал. 

Я гмикнула. Реакція була настільки раптовою, що я не встигла стримати посмішку. 

— Ти... зараз це серйозно?
— Ага. Серйозніше не буває, — відповів він майже образливо, і відвернувся на мить, ніби не хотів, щоб я побачила, як йому важко говорити подібне. 

Я обережно видихнула й сказала:
— Мені складно відповісти «так». У мене вже... ну, умовно черга. 

— Черга? — Він стиснув брови і скривився, наче почув, що йому запропонували вечерю в загальній їдальні. — І хто ж там у тебе в черзі?
Я нічого не відповіла. 

— А-а-а, — повів він бровами. — Крон.
Я зітхнула. Він вгадав. А я не захотіла ні підтверджувати, ні спростовувати. Але Таер, звісно, не потребував підтвердження. Йому вистачило виразу мого обличчя. 

Він скривився ще глибше.
— Не смійся, — сказав він різко, помітивши, що я трохи всміхнулась. — Мені зараз не до жартів. У мене лекція через дві хвилини, але… послухай.
Його голос став нижчим, трішки напруженим. 

— Після уроків… прийди до альтанки, добре? Нам треба серйозно поговорити. Це… важливо.
Мене ніби струмом прошило.
Альтанка. 

Я все ще пам’ятала ту мить — шелест плаща, обличчя в масці, шепіт, який досі відлунював у голові. Я тоді майже перестала дихати. І зараз, навіть подумки, альтанка не викликала нічого хорошого. 

Але в його очах — упертих, трохи втомлених — було щось, що змусило мене кивнути.
— Добре. Я прийду.
— Домовились, — буркнув він і розвернувся, вже крокуючи до своїх лекцій. Але на півдорозі зупинився, озирнувся і додав:
— І подумай про бал. Я не звик чекати. 

І зник у натовпі. 

Я залишилась стояти, стиснувши підручники, ніби це мало допомогти зберегти рівновагу. А в голові була плутанина. Два запрошення, одне "таємне побачення", і альтанка, яка не дає мені спокою.