Розділ 30

Цей тиждень відверто знущався з нас. Лекції насувалися одна за одною, як хвилі під час шторму, і я ледве встигала хапати повітря між ними. Голова гуділа від заклинань, списків рослин, тактичних побудов і особливо — від невпинних балачок про майбутній Королівський бал. 

Усі тільки й говорили про вбрання, танці, про те, хто з ким піде, кого запросили, а кого — ще ні. І хоча я намагалася не звертати уваги на цю метушню, вона все одно проникала в мозок, мов туман — липкий і нав'язливий. 

Я саме виходила з лекційної, коли його побачила. 

Професор Брієр стояв у дальньому кінці коридору, спершись плечем об колону. Його погляд — темний, серйозний — упав на мене, і серце зробило такий кульбіт, що я навіть зупинилась. Він, не відводячи очей, рушив до мене. 

— Панно Сабрен, — сказав рівно. — Після занять. Буду чекати вас. 

І пішов. Просто так, без пояснень. Я стояла, як укопана, намагаючись зрозуміти, чи це я задихаюсь, чи просто забула, як працюють легені. 

— О, о, — вразила Кара, яка вийшла з аудиторії трохи пізніше, — «після занять чекаю вас»? Ну ти подумай! Може, йому теж сняться сни, де ти в білому, а він кидає свою мантію до твоїх ніг? 

— Кара… — прошепотіла я з втомленим зітханням, — не знущайся, будь ласка.
Вона одразу змінилась. Посерйознішала. 

— Пробач, — кивнула. — Просто… Ну як так могло статись? Що тобі, з усіх, випало запасти на викладача? 

Я хотіла щось відповісти, але не змогла. І не тому, що не було слів, а тому що я й сама не знала, що саме відчуваю. 

Може, це й справді просто симпатія. Але я відчувала це як щось набагато більше. Як...закоханість? 

Та що б це не було… я майже була впевнена: він чекає мене не для того, щоб говорити про почуття. Він ніколи не кликав мене просто так.


Я прийшла, як і домовилися.
Коридори вже стихли, розмови студентів залишилися позаду, і тиша огортала академію, як м’яка накидка. 

Кабінет професора Брієра був відчинений — як завжди, без зайвої помпезності. Я зробила крок усередину, й двері за мною зачинялися повільно, мов самі вирішили: тепер виходу нема.
Він стояв біля вікна, спиною до мене. Вечірнє світло малювало на його сорочці обриси плечей і тіні на підлозі. 

— Ви прийшли, — сказав, не озираючись.
— Ви ж чекали, — відповіла я тихо.
Він повернувся. В очах не було усмішки — лише пильність і якась незвична втома. 

— Як ви? — запитав, і це «ви» звучало дивно теплим. 

— Я… — ковтнула повітря. — Добре. Наскільки це можливо. 

— Ви дізналися щось про ножик? 

— Ні, — визнала я. — Для мене досі загадка кому він належить. 

Він кивнув, очі звузилися.
— І для мене також. 

Потім, після паузи:
— Але в мене з’явився план. 

Я вирівнялась.
— Який план?
— Небезпечний. Але, як на мене, — дієвий. 

Тиша опустилась між нами, як завіса на сцені після драми. 

— Я задію його лише в крайньому випадку, — продовжив він, і голос його став жорсткішим. — І лише за вашої згоди. 

Серце знову стукнуло десь біля горла.
— Що за план? — прошепотіла я. 

Але він не відповів.
Просто дивився. Довго. Мовби важив — не тільки ризики, а й мене саму.


— Я не хотів одразу про це говорити, — почав Брієр повільно, відводячи погляд до вікна, — але цей варіант… може стати єдиною ниткою, за яку ми ще зможемо потягнути, якщо розслідування зайде у глухий, безнадійний кут. 

Я мовчала, напружено стискаючи пальці. Серце знову зірвалося на глухий біг. 

— Це план, до якого ми вдаємося лише в крайньому випадку, — повторив він, наче клятву. — Якщо всі інші шляхи не дадуть результату. І тільки за твоєї повної, усвідомленої згоди. 

— І... що це за план? — голос мій звучав тихо, майже пошепки. 

Він повернувся до мене, його погляд був дуже серйозний.
— Ми натякнемо, що ти щось бачила. Щось знаєш. Дамо можливість повірити, ніби ти загрожуєш комусь із них. — Його голос був спокійним, мов учитель, що читає суху лекцію, але в мені здіймалася буря. — Послідовники культу, якщо вони справді діють всередині академії, не зможуть проігнорувати таку інформацію. Вони проявлять себе. 

Я відчула, як ноги неначе вросли в підлогу. Від самої думки про це — холодок по хребту. 

— Але ж… — почала я, не закінчивши. — Це ж… небезпечно. 

— Саме тому, — перебив він м’яко, але впевнено, — я особисто подбаю про твою безпеку. Ти матимеш охорону. Постійну. Ніхто не зможе навіть підійти до тебе без дозволу. 

— І ви… вже хочете це реалізовувати?
— Ні. — Його відповідь була швидкою. — Поки ні. Це — лише варіант. Я не буду нічого робити без твоєї згоди. Я лише хочу знати… чи зможу розраховувати на тебе, якщо настане момент. 

Я мовчала.
В голові тиском калатали думки. Бути приманкою… Залишити себе у відкритому полі для ворога. Навіть із охороною — це як вийти босоніж на скло і сподіватися, що ніхто не розкидає ще більше уламків. 

Але якщо це допоможе? Якщо це дійсно зрушить справу з місця? 

— Якщо... — почала я, — якщо це справді буде єдиний вихід, і якщо я буду в повній безпеці… 

Я глибоко вдихнула.
— Тоді… я згодна. 

Він не всміхнувся, не зрадів. Лише кивнув, поважно і повільно. Як генерал, що отримав згоду солдата на небезпечну місію. 

— Добре, — сказав. — Але, Ейріно… я сподіваюсь, що цього не знадобиться. 

А я подумала, що сподіваюсь того самого.
Але вже знала — частинка мене готова.


Я вже збиралася вийти, коли він раптом підійшов ближче. 

Серце у грудях шалено затарабанило, наче намагаючись вирватися з клітки. Його погляд... мов грім перед бурею, мов загроза й спокуса водночас. Я завмерла. 

Він простягнув руку — повільно, впевнено — і торкнувся моєї щоки. Пальці ковзнули легко, мов подих.
Я почервоніла. Увесь мій розум накрило гарячою хвилею. 

— Звідки ти з’явилась?.. — прошепотів він, його голос звучав, як шовк, просочений ніччю. — Що ти за створіння, Ейріно?.. Чому мене так до тебе тягне?.. Чому хочеться забути все, ким я є... ким ти є... 

Його рука повільно опустилась. Він стиснув кулак — настільки сильно, що кісточки побіліли. З його горла вирвався глухий скрегіт. 

— Я не повинен… — прошипів він, а потім нахилився ближче, так, що я відчула його подих на губах. — Але з того моменту… з того першого, випадкового поцілунку… я втрачаю голову, щойно бачу тебе. 

Я зробила мікроскопічний крок назад — але він вже був занадто близько. Його голос зривався на шепіт:
— Я хочу вбивати, коли бачу, як біля тебе треться Семюель Крон. Або той самовдоволений Сіртан… 

Його очі потемнішали. В них більше не було професора. Лише хижак. Сила. Пригнічена, але небезпечна. 

— Ти для мене… мов здобич. Ніжна, беззахисна, дурна, без страху… — він ковтнув повітря. — І така, руно,  дражлива...Ти моя- і більше нічия, чуєш? 

Його обличчя опинилося просто перед моїм. Моє дихання стало важким, серце билося десь у вухах, щоки палали.
Я заплющила очі. 

Вуста — самі по собі — трохи розкрились. Мене обпалило зсередини, ніби я ковтнула вогонь. 

І тоді — він припав до моїх губ.
Поцілунок був жадібним. Без дозволу. Без сумнівів. Його руки стиснули мої плечі — не сильно, але впевнено. Його губи знайшли мої, голодні, гарячі, мов полум’я, яке проривалось з глибин, де він усе це ховав. 
Мене поглинало. 

Я потонула в ньому — в цьому шаленстві, в його подиху, у шорстких, пристрасних рухах, у всьому, що було заборонене, але давно омріяне.
А потім — він відірвався.
Різко. 

Його очі палали, але вуста стиснулися в тонку лінію. Він вдихнув — глибоко, мов намагаючись повернути собі самовладання. І подивився на мене довгим, пронизливим поглядом. 

— Іди, — сказав. — Будь обачною. А я… я подбаю, щоб тобі ніхто не зашкодив. Чому кожна зустріч з тобою закінчується поцілунком, Сабрен? 

Я не могла нічого сказати.
Я просто вийшла, тремтячи від полум’я, яке лишив на мені цей поцілунок.