Розділ 29

Навчальний тиждень минув якось розсіяно. Може, через те, що всі ще жили настроєм минулої вилазки в Альдон, а може — через химерну напругу, яка з'явилась у повітрі ще з самого ранку. Менталіка з магістеркою Лінет Дол лишила по собі відчуття, ніби тебе розібрали на емоційні гвинтики, обдули вітром і знов склали, тільки дещо не так. Семюель поводився спокійніше, але все одно кидав на мене ті свої пильні, трошки насмішкуваті погляди, які я воліла не розшифровувати. 

Сьогодні на перерві ми з Карою і Ейданом швидко перехопили щось у буфеті, обговорили домашнє завдання, що вимагало годин рефлексії, та розбіглися по гуртожитках, кожен — зі своїми думками. 

А вже ближче до вечора з’явився сувій.
Його прив’язали до дошки оголошень біля входу до головного корпусу — товстий, з сургучевою печаткою Моірре, а поруч з’явилося ще кілька копій у внутрішніх каналах студентських кристалів-зв’язку. І хоч повідомлення було коротке, воно сколихнуло академію не гірше бурі: 

«Після закінчення останньої лекції всі студенти зобов’язані з’явитися до актової зали. Важлива заява від керівництва академії. Присутність обов’язкова».

Кара, перехопивши мене в коридорі, шепнула:
— Думаєш, це щось… серйозне? 

Я мовчки кивнула. Бо з усього того, що відчувалося в повітрі останні дні — це точно не було про зміну меню в їдальні. Хтось говорив про дисциплінарні заходи, хтось — про нову перевірку з Магістрату, а хтось, зовсім тихо, між рядками, згадував ім’я зниклого хлопця з першого курсу… 

Ейдан приєднався до нас, зсунувши брови: 

— Упевнений, що це стосується того, що сталося кілька днів тому. Пам’ятаєте, як наш куратор на парі весь час дивився у вікно, ніби чекав когось? 

— І хто, скажи мені, був достатньо зухвалим, щоб викрасти когось із академії? Це ж не базар… — пробурмотіла Кара, хоч її голос тремтів трохи. 

Я лише притисла сувій до грудей, наче він міг відповісти на всі запитання. Та в глибині серця я знала — відповіді прийдуть. І не факт, що ми будемо їм раді.


Актовий зал гудів, наче вулик напередодні бурі. Сотні голосів перепліталися, сміх, перешіптування, хтось махав друзям через ряди лав, хтось жував яблуко чи читав щось нашвидкуруч перед важливим оголошенням. Я втислася на своє місце поряд з Карою й Ейданом, саме вчасно — щойно ми вмостилися, на сходи залу, ніби злегка театрально, з’явився Семюель. 

Усміхнений, впевнений, з блиском в очах. 

— Можна? — нахилився він до нас і, не дочекавшись відповіді, вмостився по той бік від мене. — О, сьогодні тут зібралася вся еліта першого курсу. 

— Мабуть, зібралися почути, як нам офіційно оголосять, що ми не доживемо до випуску, — пробурмотів Ейдан з кривавою іронією. Кара пирснула. 

Двері знову розчинились — і в зал ступив Таер Сіртан. Його важко було не помітити: поставлений, охайний до педантизму, в темно-зеленій мантії з срібною вишивкою й родовим гербом — повзучим плющем. Позаду нього — двоє хлопців, мов тіньова охорона.
Вони вмостились неподалік, і я вловила ледь помітний погляд Таера — теплий, веселий. Відчуття, ніби хтось доторкнувся до мого плеча — не руками, думкою. 

Та як тільки я збиралась відповісти йому посмішкою, в зал ввалився лорд Есмонт. Самовдоволений, з виразом обличчя, ніби все тут — його особиста власність, а ми всі — тимчасові меблі. За ним тріпотіла у своїх рюшах Маріла, а за нею — як завжди — три її крихітні клоновані подружки, блискучі, штучні й мовчазно злісні. Вони всілися трохи поодаль, так, щоб Маріла могла повернутися й зобразити легке здивування: «Ой, а ви тут теж?». 

Я вдавала, що не бачу. Та й не до того було. 

До залу вже вливалися групи молодших курсів. Деякі  виглядали розгублено, стискали в руках сувої або ж стримували захват від того, що потрапили в саму пащу академічного серця Моірре. 

— Он і твій улюблений викладач, — шепнула Кара, киваючи в бік сходів. 

В зал зайшов Ендрік — викладач фізичної підготовки. Його постать викликала майже відчуття військового параду: плечистий, серйозний, у чорному жилеті поверх мантії, з гострим поглядом, що ковзнув по залу, наче шукав, хто тут сьогодні буде знепритомнілий від навантаження. 

— Він іде, ніби збирається завоювати територію, — прошепотів Семюель, і ми ледь стримали сміх. 

А тоді — новий рівень сюрреалізму. У зал вплив професор Лорін, траволог, з безформною, незграбною рослиною під пахвою. Кактус виглядав так, ніби був винен у вбивстві свого горщика й тепер був під домашнім арештом. Професор обережно тримав його, ніби кришталеву вазу, й бубонів щось під ніс, не звертаючи уваги на десятки подивованих поглядів. 

І ось — усе стихло. Якось одразу, як коли в кімнату заходить хижак.
На подіум піднявся ректор Моірре — пан Ельдар. 

Високий, статечний, у темній мантії з золотим плетивом на комірі, з виразом обличчя, ніби весь світ — складна шахова партія, яку він вже давно виграв. Погляд його був крижаним, точним, і коли він заговорив, голос його не потребував підсилення — він просто розрізав тишу. 

Я мимоволі стисла пальці. Знав би він, що мені вже не треба жодної загадки, бо я й так знаю: щось знову йде не так.


— ...У зв’язку з винятковим теплим  температурним режимом листопада цього року, — промовив ректор, ніби то було найромантичніше, що він колись казав, — Його Величність ухвалив, що в разі сприятливої погоди у січні Айоловий Сад буде відкрито для прогулянок, але лише на один день- а саме, — для Балу Карнавалу. 

У залі стало ще тихіше. Навіть Семюель замовк — і це вже було тривожно. 

— Через рівно один місяць, у перший тиждень січня, відбудеться Королівський Карнавал. Бал для представників усіх п’яти Академій, включно з Моірре, — Ельдар зробив коротку паузу, підкреслюючи вагу сказаного, — До участі допущено студентів третього курсу та старших, а також окремо відібраних учнів молодших курсів. Тих, чия підготовка, старанність чи... інші якості... будуть визнані гідними. 

У залі спалахнули перешіптування, наче хтось вилив на присутніх відро іскор. Кара рвучко повернулась до мене, очі її світилися. 

— Ти чула?! Карнавал! Справжній королівський бал! І, руно, якщо січень буде теплим... 

— Відкриють Айоловий Сад, — перебив її Семюель, і в голосі його було майже священне благоговіння. — Ейріно, це ж... Ну, ти що, не знаєш? 

— Очевидно, що ні, — буркнула я, — Тому прошу: вражайте. 

Кара схопила мене за руку.
— Айоловий Сад — це не просто парк, це місце, де оживає справжня магія. Там ростуть рослини, які ніколи не в’януть, навіть узимку. Там є Джерело, і якщо з нього випити — всього ковток! — ти на кілька хвилин відчуваєш себе... справжньою. Як є. Без страхів, без масок. І серце показує, чого насправді прагне. Любов, покликання, навіть хист до якоїсь школи магії — усе розкривається, як на долоні. 

— Деякі студенти там... ну, скажімо так, йдуть на ковток — а повертаються з розбитим серцем або зі змінами в житті, — додав Семюель. — Але є й ті, хто знаходить себе. 

— І ще Арка, — Кара ледь не тремтіла від хвилювання. — Магічна. Пройдеш крізь неї — й на певний час зміниться твоя зовнішність. Ти можеш виглядати як завгодно. Ідеально. Загадково. Карнавально. 

— Так, якщо хтось не хоче ховатися за банальною маскою — то Арка йому в допомогу, — усміхнувся Семюель. — Але... вона примхлива. Змінює не тільки обличчя, а й... деталі. Може підкреслити щось, чого ти сам про себе не знаєш. Або краще б не знав. 

Я слухала, наче крізь серпанок. Усе це звучало нереально. Арки, що читають твої таємниці. Джерела, що викривають серце. І бал, де виблискує не тільки золото, а й обман. Випробування, загорнуте в пір’я й мереживо. 

— І ми маємо шанс туди потрапити? — нарешті видихнула я. 

— А чом би й ні? — зірниці засяяли в очах Кари. — Якщо покажемо себе — то, можливо, побачимо й щось більше, ніж просто розкішний вечір. 

Семюель нахилився ближче, усміхнений до розгульності:
— Питання тільки: чи готова ти дізнатись, що насправді у тебе всередині? 

І раптом стало лячно. Не тому, що я боялась змінитись. А тому, що могла вперше побачити — ким є насправді. І що це мені не сподобається. 

Пан Ельдар зробив паузу. Його погляд ковзнув по рядах студентів — пильний, глибокий, ніби бачив не їхні обличчя, а душі крізь шкіру. 

— Академія Моірре — не просто стіни, книги й класи, — його голос став нижчим, поважнішим. — Це ідея. Символ знань, честі, витонченості. І якщо вже доля подарувала вам шанс представляти її перед всіма академіями королівства, то пам’ятайте: ви — не просто учасники Карнавалу. Ви — обличчя Моірре. Її голос. Її гордість. 

У залі знову запала тиша, цього разу вже повна, з нальотом урочистості. 

— Тож я сподіваюся, — сказав ректор, трохи схиливши голову, — що ви не зганьбите ім’я нашої Академії. Що ви підготуєтеся гідно. Що здивуєте, якщо не світ, то хоча б себе. 

Він на мить замовк, і тоді вже м’якше, майже по-батьківськи додав: 

— Успіху вам, діти Моірре. І хай розум, честь і серце ведуть вас правильним шляхом.
Зал затих, ніби всі раптом забули дихати. 

А потім — вибух. Оплески, вигуки, емоції, наче прокинулось ціле море. Кара плескала запекло, Семюель кричав «Так їм, покажемо!», навіть я, хоч і не до кінця зрозуміла пафос, всміхнулась краєчком губ. 

А в глибині душі, кожен із нас знав — після сьогоднішнього дня все зміниться. 

Бо шлях до Карнавалу — почався.