Розділ 29

Навчальний тиждень минув дивно й розсіяно. Усі все ще жили яскравим настроєм поїздки в Альдон, але в повітрі вже висіла химерна, важка напруга. Після лекції з менталіки з магістеркою Лінет Дол я почувалася так, ніби мене розібрали на найдрібніші емоційні гвинтики, а потім зібрали назад — але якось трохи неправильно. Семюель після тієї вправи поводився значно спокійніше, ніж раніше, проте я все одно постійно відчувала на собі його уважні, пильні погляди.

Ближче до вечора на центральній дошці оголошень з’явився масивний сувій із печаткою Моірре. Напис свідчив: після останньої лекції всі студенти зобов’язані негайно з’явитися до актової зали. Важлива заява від керівництва, присутність суворо обов’язкова.

— Як гадаєш, це щось серйозне? — стривожено запитала Кара, розглядаючи червоне сургучне тавро.

— Мабуть, це стосується недавнього зникнення хлопця з першого курсу, — припустив Ейдан, поправляючи ремінь сумки.

— Та хто взагалі міг наважитися на викрадення прямо всередині Академії?! — здавлюваним голосом збурчала Кара.

Я мовчки притиснула підручник до грудей. Всередині все стислося від липкого передчуття: відповіді скоро прийдуть, але вони навряд чи будуть радісними.

Актовий зал гудів, наче розтривожений вулик. Ми з Карою та Ейданом зайшли одними з перших і зайняли місця на середніх рядах. Майже одразу до нас підсів Семюель, розсунувши сусідів і жартуючи щось про «золоту еліту першого курсу».

За кілька хвилин у залі з’явився Таер Сіртан у розкішній темно-зеленій мантії з вишитим родовим гербом. Його супроводжували двоє постійних супутників. Проходячи повз наш ряд, Таер зупинив свій погляд на мені й кинув теплий, ледь помітний дарунок усмішки. Слідом за ним поважно зайшов самовдоволений лорд Есмонт, біля якого чепурилася Маріла в оточенні своїх подружок. Зал швидко заповнювався учнями молодших курсів. Біля дверей з'явився кремезний викладач фізичної підготовки Ендрік, а за ним — професор-траволог Лорін, який чомусь тягнув під пахвою кумедний горщик із химерним кулястим кактусом.

Загальний шум миттєво стих, коли на високий подіум піднявся ректор Ельдар. Його велична постать у темно-бордових шатах одразу прикувала до себе увагу сотень очей.

— Студенти Моірре, — упевнений, глибокий голос ректора рознісся під склепінням зали. — У зв'язку з винятково теплою погодою листопада Його Величність ухвалив рішення: якщо січня дістанеться така ж сприятлива погода, на один день буде відчинено легендарний Айоловий Сад. Саме для проведення Балу Карнавалу. Через місяць, у перший тиждень січня, відбудеться Королівський Карнавал — грандіозний бал для представників усіх п’яти Академій!

По залу прокотилася хвиля здивованого вигуку. Ректор підняв руку, закликаючи до тиші:

— До участі офіційно допущені студенти третього курсу та старші. Проте... — він зробив виразну паузу, — також будуть відібрані окремі учні молодших курсів, чия підготовка, успіхи чи інші особливі якості будуть визнані гідними цієї честі.

Зал миттєво вибухнув гарячим перешіптуванням. Кара поруч зі мною аж підстрибнула від захоплення й гарячково зашепотіла:

— Ейріно, ти уявляєш?! Айоловий Сад! Це ж магічне місце, де рослини ніколи не в’януть! А ще там є Джерело... Ковток з нього лише на кілька хвилин знімає геть усі маски й показує справжні бажання серця — твоє покликання, справжній хист чи щире кохання! І там стоїть магічна Арка! Вона повністю змінює зовнішність — створює ідеальний, загадковий карнавальний образ. Правда, вона примхлива: іноді підкреслює те, що ти так старанно ховаєш від інших...

— Дехто повертається звідти з розбитим серцем, а дехто — нарешті знаходить себе, — тихо додав Семюель, нахилившись до нас.

Я слухала їх крізь дивний серпанок. Усе це звучало занадто казково й водночас лякаюче.

— А ми... ми взагалі маємо шанс туди потрапити? — тихіше запитала я в Кари.

— Якщо покажемо себе на заняттях із найкращого боку — можливо! — переконано запевнила вона.

Семюель подивився на мене зненацька серйозним поглядом і тихо мовив:

— А ти готова дізнатися, що насправді ховається всередині тебе, Ейріно?

Від його слів мені раптом стало насправді лячно. І лякала не сама магічна зміна зовнішності... А можливість уперше побачити себе справжню, оголену від усіх захисних масок, і раптом не сподобатися собі.

Ректор на подіумі тим часом продовжив:

— Академія Моірре — це не просто стіни. Це ідея, символ знань, честі та витонченості. Ті, хто представлятиме нас на Карнавалі, стануть обличчям, голосом і гордістю Моірре. Я прошу вас не зганьбити ім’я нашої Академії. Підготуйтеся гідно. Здивуйте світ — або хоча б здивуйте самих себе.

Він зробив паузу й закінчив свою промову майже по-батьківськи тепло:

— Успіху вам, діти Моірре. І хай розум, честь і серце ведуть вас правильним шляхом.

Зал вибухнув оглушливими оплесками та захопленими вигуками. Кара плескала так запекло, що аж почервоніла, Семюель підхопився й підбадьорливо закричав «Ми їм ще покажемо!», а я лише ледь усміхнулася, відчуваючи, як тремтять пальці.

У глибині душі кожен із нас розумів: після цього дня звичне життя в Академії незворотно зміниться. Шлях до Карнавалу було офіційно розпочато.