Розділ 28

Ранок почався з того, що яскраве сонце безжально світило прямо в очі. Я розплющила повіки й побачила Кару, яка вже впевнено сиділа на моєму ліжку, розгорнувши мапу із розкладом занять.

— Прокидайся, соня! — бадьоро мовила вона. — Сьогодні о десятій у нас лекція з менталіки в магістерки Лінет Дол, а далі — вільний час і офіційний дозвіл вийти в місто Альдон!

— У місто? Справді? — я здивовано підняла брови. Зазвичай студентів першого курсу так просто за межі Академії не випускали.

— Еге ж! Тож після лекції обов'язково йдемо на місцевий ярмарок, це навіть не обговорюється, — Кара категорично згорнула мапу.

— Я тільки за, — посміхнулася я.

Але щойно Кара відвернулася, у моїй голові знову виринули спогади про вчорашні обійми Брієра, його гарячий подих, запах терпкої магії та пекучий поцілунок у кабінеті. «Так, зупинися. Наказую собі про це не думати», — суворо прошепотіла я подумки й підхопилася з ліжка.

В аудиторії №7 панувала особлива, напівтемна атмосфера. Магістерка Лінет Дол — висока, сувора жінка з сивими пасмами у темному волоссі — почала лекцію з теорії телепатії.Вона трохи занудним голосом пояснювала про тонкі ментальні струни, бар'єри свідомості та небезпеку занурення в чужі думки без належного захисту.

Студенти слухали з витріщеними очима: хтось гарячково занотовував кожен її рух, Кара поруч нервово гризла кінчик пера, а Маріла на першому ряду робила вигляд, ніби вже давно володіє цими техніками досконало.

— А тепер — практика! — гучно оголосила магістерка Лінет Дол, сплеснувши в долоні. — Вправа на телепатію та ментальний резонанс. Працюємо в парах із тими, хто сидить поруч!

Не встигла я озирнутися, як на вільне місце біля мене прудко сів Семюель.

— Ну що, партнерко, поринемо в глибини свідомості? — підморгнув він і простягнув свої долоні.

Я посміхнулася й поклала свої пальці в його. Ми заплющили очі. Спочатку був лише шум, але потім крізь магічний контакт до мене долинули його перші прозорі спогади: тепле сонячне подвір'я, дитячий сміх, лагідний голос його матері та запах свіжоспеченого печива... Але раптом цей теплий світ затягнуло липкою, темною тривогою.

Семюель різко відсмикнув руку й важко видихнув, опустивши очі.

— Тобі нормальні спогади дісталися? — спробував віджартуватися він, але голос зрадницьки дрижав. Потім він нахилився ближче й тихо додав: — Слухай, Академія ж просто гуде... Чула чутки? З першого курсу два дні тому зник хлопець. Офіційно кажуть — поїхав додому, але всі розуміють, що це брехня. Якщо я раптом теж зникну — шукай мене, добре?

— Перестань жартувати про таке, Семюелю, — суворо мовила я, хоча всередині все стислося від спогаду про портал в альтанці.

— Добре-добре! Тоді давай краще покажу тобі трюк із фокусуванням уваги, — він знову взяв мою долоню й повільно почав водити по ній пальцем.

З його пучок виривалися тонкі, палаючі магічні візерунки, залишаючи на моїй шкірі пекучі, гарячі сліди. Почуття було надто інтимним і нав'язливим.

— Семюелю, припини! — я різко вирвала руку, відчуваючи, як обличчя заливає обурення.

Він одразу знітився, вираз його обличчя став серйозним і навіть трохи сумним.

— Вибач, Ейріно... Я не хотів, — тихо сказав він, дивлячись мені прямо в очі. — Просто... поруч із тобою все магічне здається якимось більш справжнім.

Йдучи з аудиторії, я спіймала себе на думці, що дотик Семюеля був надзвичайно м'яким, ніжним і турботливим. Саме таким, яким і має бути дотик хлопця, який тобі подобається.

Але він мені не подобався по-справжньому. Я бачила в ньому безліч чудових рис, помічала його щиру увагу й небайдужість, проте моє серце вперто мовчало. Воно не реагувало на його тепло — його зрадницьки тягнуло до темного, складного й смертельно небезпечного професора. Я важко зітхнула: Семюель справді заслуговував на значно більше, ніж дівчину, яка потай мріє про викладача.

Біля головних воріт Академії на нас чекав несподіваний сюрприз — там зупинилася розкішна карета Таера Сіртана.

Він вийшов назустріч, і, на диво, в його поведінці не було ані краплі звичної зверхності.

— Дівчата, Ейдане, збираєтеся до міста? — спокійно запитав Таер. — Пропоную підвезти. Мій екіпаж у вашому розпорядженні.

Ми перезирнулися й погодилися. У кареті панувала легка та невимушена атмосфера. Таер дістав пляшку дорогого шампанського, розлив по келихах, і ми гучно випили «за хороший день і вдалі канікули». Ми багато жартували, палко сперечалися про те, які тістечка в Альдоні найсмачніші, і щиро сміялися.

Я із подивом помітила, що Таер сьогодні був зовсім іншим. Без своєї звичної пихатої маски — живий, веселий і справжній. Мені раптом здалося, що він може бути насправді суперським і вірним другом. І коли наші погляди випадково зустрілися, я відчула в його очах тепле, взаємне розуміння.

В Альдоні ми годинами блукали гамірним ярмарком. Купили кумедний джем із магічними блискавками та магічну ароматичну кулю, яка змінювала свій колір залежно від настрою власника. Коли я взяла її в руки, вона м'яко засяяла ніжним бузковим світлом.

Потім ми зайшли у затишну таверну «Стара Сова». Замовили гарячі пироги з м'ясом та солодкий ягідний ель.

Ми знову сміялися, піднімали тости й ділилися веселими історіями.

— Знаєте, — Таер спирався ліктями на стіл і посміхався. — З вами насправді взагалі не напружено.

Він тихенько підняв свій келих, подивився на мене й мовив:

— За дівчину, яка змушує навіть Сіртана залишити свою розкішну карету й піти в звичайну таверну!

Усі підтримали тост сміхом, а ароматична куля в моїх долонях раптом замерехтіла теплим лавандовим сяйвом.