Розділ 28

Ранок налетів раптово. Сонце лупцювало очі променями, ніби кричало: "Ану вставай, інтриганко!". Я заплющила очі ще міцніше — ні, ну я ж не можу просто піднятись, як нормальна людина, без театру страждань? 

— Агов, Ейріно, твій сувій уже сміється з тебе, — почулося з боку Кари.
Я розплющила одне око. Кара сиділа навприсядки на моєму ліжку й розглядала сувій з розкладом, що хтось підсунув під двері. 

— Та віддай, шпигунко, — я вихопила його й розпечатала. 

Сьогодні:
10:00 — Лекція з менталіки (ауд. 7, магістерка Лінет Дол).
Далі — вільний час до 16:00. Дозволено вихід у місто Альдон.

Я сіла різко, ніби хтось хлюпнув мені на обличчя відро холодної води.
— У місто? Нас пускають у місто?
— Тебе що, це так дивує? — Кара зітхнула. — Хоч би раз поводилась, як нормальна студентка, а не як героїня якогось забороненого роману. 

— Можливо, я просто люблю несподіванки, — кинула я через плече, встаючи з ліжка. 

Хоча, правду кажучи, я б від них уже не відмовилась. Серце досі билося якось криво — між страхом, що знову побачу щось незрозуміле, і химерною… тугою? Чи хвилюванням? Через того, хто обіймав мене за стан і говорив тихо, але твердо. 

"Зупинись", — подумала я, дивлячись у дзеркало. — "Не час думати про це". 

— Може, після менталіки зганяємо на площу Альдону? Там зараз ярмарок — знову ці дивні солодощі, що фарбують язик, — Кара зазирнула в скриньку з прикрасами. 

— Можна. Головне — щоб не каптури, портали і поцілунки. 

— Що?! — Кара скосила на мене очі. 

— Нічого! Я сказала "плюшки", — швидко відмахнулась я. 

Але в голові знову сплив той поцілунок, що палив більше за сонце за вікном. І обійми, які досі відчувала на шкірі. 

"Я все одно подумаю про це завтра", — сказала я собі вголос, натягуючи светра.


Аудиторія 7 була тихою, поки ми не зайшли. Кам'яні стіни, вікна з кольорового скла, ледь вловимий запах лаванди й… щось інше. Якесь напруження в повітрі, ніби тут щойно сварились думки, а не люди. 

— Розсідайтеся, — промовила магістерка Лінет Дол, дивлячись на нас проникливими очима, які, здавалося, читали тебе як розкритий сувій. — Сьогодні ми торкнемося основ телепатії — і навчимось не тільки чути, а й відсіювати зайве. 

"Тобі б до ясновидців", — подумала я, сідаючи. І тут… 

— Хей, — шепнув хтось поруч. — Місце вільне? 

Семюель. Як завжди, усмішка на мільйон, погляд з-під вій і розтріпане волосся, яке, здається, спеціально так стирчить, щоб викликати бажання його пригладити. 

— Ти не запізнився — ти якраз на підкат, — зіронізувала я. 

— Хіба можна запізнитись, коли доля садить нас поруч? 

Я скрутила очі, але усмішка все ж зрадила мене. 

— Добре, — промовила магістерка. — Для вправи з ментального резонансу об'єднайтесь у пари. Працюйте з тими, хто поруч. 

"Звісно", — подумала я. "Як зручно, пані Дол". 

— Тобі щастить, Ейріно. Я майстер ментального зв'язку. Особливо коли намагаюся дізнатись, чи хтось про мене думає, — прошепотів Семюель, коли ми поклали долоні одна проти одної. 

— Можу одразу сказати — не про тебе, — пирснула я, хоча від дотику пальців тепло пішло аж до плечей. 

Магія почала розтікатись між нами, мов тонкий серпанок. Я відчула щось ніжне — спогад про дитинство, про маму, про тиху радість, що лежить десь глибоко в серці. Потім — спалах хвилювання, щось темне і в'язке. Ніби тривога... 

Семюель раптом прибрав руку.
— Вибач. Просто… останнім часом важко зосередитись. Ти чула? 

— Що? 

— Ходять чутки, — знизив він голос. — З першого курсу зник хлопець. Вже два дні його немає. Ніхто нічого не знає, але… Моірре гуде. 

Мені стало холодно, хоча в залі було тепло. Я кивнула — ледь-ледь. Звісно, я знала. Але сказала б я щось? Ні. Не зараз. Не Семюелю. 

— Може, він просто втік. Тут же стільки суворих правил, — намагалась я знизити градус. 

— А може — ні. Але я знаю одне, — він нахилився ближче. — тут коїться щось дивне, бо це не вперше. Але....якщо я раптом зникну — шукай мене, гаразд? 

Він засміявся.
Його усмішка була грайливою, але очі… очі світилися щось інше. Тінь.


— До речі, щодо менталіки, здається, в нас щось виходить, — промовив Семюель уже після вправи, коли магістерка відійшла до іншої пари. — Хочеш, покажу один трюк із фокусуванням уваги? 

Я підозріло зиркнула на нього.
— Якщо це знову підкат, я...
— Чесно. Магічна вправа. На м’язову пам’ять, — він усміхнувся, нахилився і взяв мене за руку. — Довірся. 

Його пальці були теплі, впевнені. Він почав водити кінчиком пальця по моїй долоні, викреслюючи якісь візерунки — спіралі, гачечки, хвильки. Магічні контури, які ніби лишали жаркий слід на шкірі. 

Я  напружилася. Це було… близько. 

— Ти здурів? — зашипіла я, відчуваючи, як щоки зрадницьки палають. 

— Це елемент фокусування. Якщо захочеш, поясню техніку на прикладі. 

Я різко вирвала руку. Здається, навіть шурхіт долоні пролунав голосніше, ніж слід було б. 

— Семюелю! — прошепотіла я, не знаючи, що в тому тоні більше — обурення чи злості. 

Він одразу змінився. Очі стали серйознішими, усмішка зникла. 

— Вибач. Я… переборщив. Не хотів тебе образити. Ти маєш рацію. Я був дурнем. 

Ми мовчали кілька секунд. 

— Це просто… — додав він тихіше. — Коли ти поруч, все магічне здається трохи більш справжнім.


Я йшла від аудиторії з тією самою рукою, ніби обпаленою. Дотик Семюеля досі не відпускав — не тому, що був зухвалим чи грубим. Навпаки. Він був м’яким, теплим... турботливим. Саме таким, яким має бути хлопець, що тобі подобається. 

Проблема була в тому, що він мені… не подобався. 

Точніше, не так. Я бачила в ньому багато хорошого. Він завжди поруч, добрий, уважний, щирий. І що найгірше — він дійсно до мене небайдужий. Я не була сліпа. Я помічала, як він дивиться, як намагається розсмішити, як підбирає слова, навіть коли я сама не знаю, що хочу почути. 

Але щось всередині мене — щось вперте, несвідоме — мовчало у відповідь. Якби почуття можна було вмикати на замовлення, я б, мабуть, просто погодилася. Була б щасливою з ним, із цим світлим хлопцем із очима кольору літнього неба. 

Але серце… серце глухе до того, хто відкритий, і кричить до того, хто темний, складний і небезпечний. 

Я зітхнула, стискаючи пальці в кулак.
Семюель заслуговує на більше, ніж дівчину, яка мріє про викладача з поглядом, як нічне небо перед бурею.
Я знову зітхнула.
Все б віддала, щоб бути нормальною. Щоб хотіти того, хто хоче мене.
Але доля, як завжди, мала свої химерні плани.



Ми саме вийшли з головного корпусу, коли біля воріт пригальмувала знайома карета — елегантна, в темному дереві, з гербом плюща на дверцятах. Я знала цю карету. І знала, хто з неї зараз вийде. 

— Це ж Таер Сіртан, — озвалась Кара, зсунувши каптур і трохи примружившись на сонце. — Розкішний, як завжди. 

— Та хай собі буде розкішним, — Ейдан усміхнувся куточком вуст. — Головне, щоб не занудним. 

Я теж усміхнулась. Таер вийшов з карети легко, навіть граційно. Він не позував, не кидав викликів — просто підійшов ближче і, зупинившись перед нами, сказав:
— Ви в місто? 

Ми кивнули. І він, трохи нахиливши голову, додав: 

— Якщо не проти компанії — поїдьте зі мною. Місця вистачить. 

Кара з Ейданом переглянулись. Ніякої зверхності в ньому не було. І мені це сподобалось. 

— Чому б і ні, — сказала я перша. — Дорога з компанією веселіша. 

— Підтримую, — підхопила Кара, а Ейдан знизав плечима:
— Ну раз карета сама нас наздогнала — треба вміти приймати знаки долі. 

Ми вмостились на м’яких сидіннях, а Таер, ніби знічев’я, підняв подушку біля себе й витягнув пляшку шампанського. 

— Схоже, мій камердинер щось відчув наперед, — пожартував він, дістаючи келихи. 

— Сподіваюсь, він також передбачив, що нам випаде хороший день, — кинула Кара, вже сміючись. 

Ми випили за "хороший день", і якось непомітно почали жартувати, сперечатися про смак тістечок на ринку Альдона, сміятися над викладачами — і десь там, у вікні, пробігав пейзаж, а у мені щось тепле й несподіване розливалося, коли я дивилась на Таера. 

Він був інакшим. Без маски, без пози. Просто… живий. Справжній. Здавалося що насправді він може бути суперським другом. 

І, може, я собі це вигадала, але коли наші погляди перетнулись, мені здалося, що він відчуває те саме.


Альдон вирував кольорами й ароматами. Торговці вигукували свої пропозиції, прилавки ломилися від свіжих фруктів, пахучих трав і всіляких чарівних дрібничок — амулети, квітучі перстні, світлячкові кулони. Ми трохи розійшлися по ринку, але невдовзі зібрались на розі з повними пакунками та сміхом. 

— Тобі точно треба було три банки джемів з блискавками? — зиркнув Ейдан на Кару, яка несла свою торбу обережніше, ніж маг відкриту печатку. 

— По-перше, це конфітюр. А по-друге, він ідеально пасує до сирів із шипшини, які я замовила в академії. — Вона підморгнула, і Ейдан, здавшись, тільки зітхнув. 

— А ти, — звернувся Таер до мене, — хіба не казала, що йдеш "просто подивитися"? 

— Я й дивилась. Просто дещо захотілося взяти з собою. — Я показала йому свою трофейну покупку — крихітну кулю з ароматичним туманом всередині, яка змінює колір залежно від настрою. Зараз вона світилась ніжно-бузковим. Таер усміхнувся: 

— Розумна штука. Може, купити таку для викладачки з теорії емоцій — і не треба буде вгадувати, чого вона вічно така сердита. 

— Вона завжди червона була б, — підкинув Ейдан. — Як буряк перед вибухом. 

Нам трапилась затишна таверна "Стара Сова" — з різьбленими балками, теплим світлом і запахом свіжоспеченого хліба. Ми зайняли столик біля вікна, замовили смачну пирогову тарілку, карафу ягідного елю, і поки чекали замовлення — просто дихали містом. 

— Мені Альдон завжди здавався надто метушливим, — сказав Таер, відкинувшись на спинку лави. — Але з вами якось… не напружено. 

— Ми це — твої антистреси, — Кару прорвало на сарказм. — Еліксир нормальності. Дешево, ефективно, побічних ефектів мінімум. 

— Хіба що Ейдан після другого келиха починає декламувати поезію з першого курсу, — вставила я. 

— То була не поезія, — скривився той. — То було магічне заклинання для... ну, для... для душі. 

Ми розсміялися всі разом, голосно й щиро. І я зловила себе на думці, що мені дуже затишно тут, серед цих людей. Навіть Таер, який колись здавався далеким і чужим, зараз сидів поруч, без тіні пихи, і сміявся разом із нами. 

Вуличний музикант заграв щось веселе на лютні під вікнами таверни, і я підняла келих: 

— За сьогодні. І за те, що ми тут. 

— І за джем із блискавками, — додала Кара. 

— І за поезію для душі, — втомлено кивнув Ейдан. 

— І за дівчину, яка змушує навіть Сіртана лишити свою карету й піти в таверну, — тихо, але виразно сказав Таер. 

Я глянула на нього, й моя куля замерехтіла лавандовим.