Розділ 27

Я не пам’ятала, як побігла. Здавалося, що серце билося не в грудях, а в горлі, от-от вирветься назовні й покотиться стежкою назад до альтанки. Земля тремтіла під ногами, а повітря здавалося густим, як вода — кожен вдих різав легені. 

Я бігла, не думаючи. Просто — геть звідти. До Академії. До когось, хто знає. До когось, хто може щось зробити.
«Це був портал, це був портал, це ж був портал!» — билися в голові слова, мов набат. Що я бачила? Хто вони були? І куди… куди подівся той хлопець? 

Я вибігла на подвір’я Академії, і вже на сходах… зіштовхнулася з кимось грудьми просто в лоб. 

— Ай! — видихнула я, поточившись назад, а серце мало не вискочило вдруге, коли я підвела очі.
Переді мною стояв він.
Вальден Брієр. 

Його погляд блиснув, а очі враз потемнішали, щойно він побачив моє обличчя.
— Ейріно? — голос був глухий, як грім у тумані. — Що сталося? 

Я відкрила рота, та слова не йшли. Вперше за довгий час — не було жодного саркастичного коментаря. Лише дике дихання і жар у щоках, у грудях, у кінчиках пальців. 

— Там… — я кивнула туди, за спину, кудись у бік парку. — Альтанка. Портал. Хтось… когось забрали. Я це бачила.
Його брови зійшлися в сувору лінію. Він вже не слухав — діяв. 

— Ходімо. Показуй, де саме.
І на диво мені — стало трохи легше. Бо це був саме той, хто мені був потрібен.


Ми йшли мовчки, швидко, його кроки були довгими, впевненими, мої — короткими і рвучкими. В голові все ще дзвеніло, руки трохи тряслися, але поруч із ним я не дозволяла собі паніки. 

Він не панікував. Йому можна довіряти.
Коли ми нарешті вийшли на ту саму стежку, я вказала на альтанку, і він, не сказавши ні слова, рушив туди. Оглядав усе так, ніби бачив крізь поверхню. Торкнувся дерев’яного стовпа, пройшов по колу всередині, нахилився до землі, щось понюхав навіть, як справжній хижак на сліді. 

— Тут точно щось було, — промовив нарешті, тихо, ніби сам до себе. — Але слід вже почав зникати.
— Я… — я ковтнула повітря, відчуваючи, як повертається голос. — Я бачила двох. Один — з каптуром, я взагалі не бачила обличчя. Вів другого, той… він ледь тримався на ногах. Мені здалось, що він був або п’яний, або… під чарами? 

Брієр кивнув, навіть не дивлячись на мене. Він присів на одне коліно, провів пальцями по дерев’яному сидінню альтанки. 

— Далі я підкралася ближче. Хотіла підслухати, але нічого не чула. Побачила тільки спалах — і… їх не стало. Я зайшла всередину — порожньо. Якось… неприродно порожньо. 

Він нарешті підвів на мене очі — темні, уважні, наче намагався побачити, чи все це я вигадала, чи справді бачила. Але в його погляді не було сумніву. Тільки… тривога. І щось ще, глибше. 

— Це не звичайний портал, — сказав він. — Вони скористалися прикриттям — дальній кут, віддаленість… і швидкість. Дуже грамотно. Якби ти не побачила — ми б нічого не знали. 

— То… це було справжнє викрадення? — мій голос зірвався на шепіт.
— Це виглядає саме так.
Він звівся, ще раз оглянув місце.
— І ніхто, крім тебе, цього не бачив? 

Я похитала головою.
— Гаразд. Ми почнемо розслідування. Але про це — нікому. Навіть друзям.
Я кивнула, і тільки тепер зрозуміла, як боляче стукає серце. 

Брієр додав спокійно, з тією самою холодною впевненістю, яку завжди носив із собою, немов плащ із колючого срібла:
— Панно Сабрен, —  рівно, навіть трохи втомлено, — ви, здається, маєте неабиякий хист втрапляти в халепу. І примудряєтесь вже вдруге стати свідком викрадення. Вражаюча статистика. 

Я розтулила рота, щоб щось відповісти, але замість слів з грудей вирвався судомний вдих. Все — холод, страх, самотність у тому парку, спалах світла, відчуття, що хтось просто розчинився на очах — усе стиснулося в грудях. І зламало мене. 

Сльози хлинули зненацька. Я спробувала їх стримати, але всередині щось тріснуло. Це було не від його слів — від усього. Від світу, який валився під ногами. 

— Я… я просто… — схлипнула я, затуливши обличчя рукавом. — Це не те, що я хотіла. Я не хотіла бути тут. Не хотіла цього бачити… 

Вальден мовчав. Навіть не рухався. І від цього ставало ще гірше. 

Я стояла там — сама, серед цього чортового холодного саду, де ледь не зникла людина, з очима повними сліз і серцем, що билося, як навіжене.


Він мовчав. І я думала — ну все, зараз скаже щось колюче. Знов уїдливо кинеться словами, як крижаними дротиками. 

Але він лише зітхнув. Тихо. І, руно забирай, по-людськи.
— Отакої, — прошепотів собі під ніс, ледве чутно. 

Потім зробив єдине, що, мабуть, здавалось йому менш жахливою ідеєю, ніж просто стояти, мов стовп. Він підійшов. Його руки — сильні, впевнені — обережно торкнулися мого стану. І, наче вага світу раптом стала легшою, він обійняв мене. 

— Тссс… тихше люба— прошепотів. — Все добре. Все вже добре. 

Він прокреслив ніжну лінію по спині, і обійняв міцніше. 

Я відчула, як його тепло проривається крізь тканину мантії. Його дихання було рівним, серце — глухим стуком десь поряд. Уперше за ці дні я не почувалась одна. І від того ще більше хотілось плакати, але сльози вже вигоріли. 

Коли схлипування нарешті затихли, і я знов могла дихати, він відступив на крок. Його обличчя знову стало тим самим — стриманим, зібраним. Але в очах — щось змінилось. Наче він на щось зважився. 

— Панно Сабрен, — тихо сказав він. — Я серйозно. Наступного разу не будь героїнею. Якщо побачиш щось підозріле — тікай. І знайди мене. Це вже занадто небезпечно навіть для викладачів, не те що для вас. 

Я кивнула. Йому не потрібні були слова. Він уже чув більше, ніж хотів. 

Він провів мене мовчки до головного корпусу. І тільки коли ми дійшли до сходів, я краєм ока помітила, як він ледь помітно затримав погляд на моїй руці. Ніби хотів знову взяти її — але не дозволив собі. 

Бо ж викладач. Бо ж небезпечно.
А мені раптом стало страшно не за себе. А за нього.


Ніч опустилась на Моірре повільно, мов оксамитова вуаль. Кімната потонула у напівтемряві, вогні за вікном мерехтіли, наче зорі, що загубилися серед дерев. Я сиділа на ліжку, підгорнувши під себе ноги, і вкотре перебирала події дня. 

Мені не було холодно — але тремтіла. Від пережитого. Від страху. Від близькості того, що я бачила. І від близькості його.
Його. 

Вальден Брієр. Химерний, стриманий, завжди наче трохи осторонь. Він ніколи не здавався мені простим. Але те, як він сьогодні торкнувся до мене — якби не серце, я б подумала, що це мені наснилось. 

Навіщо він це зробив?
Це був обійм або… захист?
Я згадала його запах — щось між деревом, чорним чаєм і магією. Ту мить, коли його руки стиснули мій стан, неначе боялись, що я зникну, якщо не тримати міцно. 

Чому мені з ним було спокійно? Хоча мало б бути навпаки?
Я лежала, втупившись у темну стелю, і всередині все клекотіло. 

Семюель. Він — поруч. Він — лагідний, чесний, теплий. А моє серце… кляте серце тягне мене до того, кого я повинна боятись. 

Чому саме він?
Може, тому що небезпечний?
А може, тому що бачить мене справжню?
Я закусила губу й перевернулась на бік. В голові крутились фрагменти — його слова, обійми, спалах у альтанці, чужий каптур… 

Я знала, що не зможу просто заснути.
Та попри все, заплющивши очі, я прошепотіла сама до себе, зовсім тихо:
— Я подумаю про це завтра.
Бо сьогодні — вже було занадто.