Розділ 27

Я бігла з парку так, ніби за мною гналися всі темні сили королівства. Серце калатало десь прямо в горлі, а холодне повітря боляче різало легені. У голові несамовито лунала лише одна думка: «Це був портал... Це був справжній портал!»

На центральних сходах Академії я з розгону лоб у лоб зіткнулася з Вальденом Брієром. Я ледь не збила його з ніг, але він міцно схопив мене за плечі, утримуючи на місці.

— Сабрен? — він одразу оцінив мій дикий, зляканий вигляд і розширені зіниці. Його голос миттєво став суворим: — Що сталося? Чому ви в такому стані?

— Там... у парку... біля старої альтанки! — збито, важко дихаючи, зажеркотіла я. — Я бачила двох! Один був у каптурі, другий ледь тримався на ногах... Вони його затягнули всередину, спалахнуло світло — і все! Його забрали, професоре! Це був портал!

Брієр не став ставити зайвих запитань чи розпитувати деталі на сходах.

— Показуйте, — коротко наказав він і випередив мене.

Ми швидко й абсолютно мовчки кинулися назад до віддаленої частини парку. В альтанці Брієр одразу взявся за справу: він ретельно оглядав кожен сантиметр. Торкався дерев'яних стовпів, вдихав повітря, присідав до землі й проводив пальцями по сухому листю, щось тихо шепочучи під ніс.

— Ви мали рацію, — нарешті мовив він, підводячись. — Тут справді була магія переміщення. Але слід уже майже зник.

— Я бачила двох чоловіків, — швидко додала я. — Один у глибокому чорному каптурі, обличчя не розгледіти. А другий похитувався, наче п’яний чи під якимись чарами...

— Це не звичайний портал, Сабрен, — Брієр потемнів у лиці. — Вони спрацювали надзвичайно грамотно й професійно. Віддалене місце, розрахунок часу, миттєве закриття. Якби ви випадково тут не опинилися — ніхто б узагалі не дізнався про зникнення ще кілька днів. Це справжнє викрадення.

Він суворо подивився на мене:

— Ви нікому про це не розповідаєте. Навіть подрузі. Навіть Ейдану чи Крону. Зрозуміли?

— Зрозуміла... — тихо відповіла я.

Брієр склав руки за спиною й сухо зауважив:

— Ви вже вдруге стаєте свідком викрадення, Сабрен. У вас якийсь неабиякий хист потрапляти в найнебезпечніші халепи цієї академії.

Ці слова стали останньою краплею. Напруга останніх тижнів, липкий холод, нескінченний страх, почуття самотності й усе пережите за сьогодні раптом прорвалися назовні. Я просто розплакалася. Сльози самі потекли по щоках, а з грудей вирвався глухий схлип.

Брієр спочатку застиг, мовчки спостерігаючи за мною. Потім важко, тихо зітхнув, зробив крок уперед і обережно пригорнув мене до себе. Його сильні руки замкнулися на моїй спині, і він повільно провів долонею по моєму волоссю.

— Тихше, люба... Тихо, — м'яко й дуже тихо прошепотів він мені прямо в верхівку. — Усе добре. Ти в безпеці.

Вперше за дуже довгий час я відчула, що більше не одна проти всього цього жаху. Я уткнулася носом у його темно-синій камзол, вдихаючи його запах, і дала собі волю повиплакувати весь накопичений біль.

Коли мої схлипування нарешті вщухли, Брієр повільно відступив на крок назад. Він знову тримав дистанцію й виглядав стриманим викладачем, але в його темних очах щось незворотно змінилося.

— Сабрен, слухайте мене уважно, — серйозно мовив він. — Наступного разу — ніякої самодіяльності. Не намагайтеся грати в героїню. Якщо бачите щось підозріле — тікайте й негайно шукайте мене. Це стало занадто небезпечно навіть для викладачів.

Він мовчки провів мене через увесь парк до дверного отвору головного корпусу. Біля самих сходів Брієр на мить затримав погляд на моїй тремтячій долоні — здавалося, він хотів узяти її у свою, але в останній момент стримався й просто кивнув.

І в цю секунду мені раптом стало дико, до болю страшно... але вже не за себе, а за нього.

Уночі я сиділа на своєму ліжку в темній кімнаті, обхопивши коліна руками. Тіло все ще дрібно тремтіло — і від пережитого в альтанці жаху, і від спогаду про близькість Брієра.

Я знову й знову перебирала в пам’яті його обійми, його тепло та запах. Я мимовільно порівнювала його зі Семюелем. Семюель був лагідним, зрозумілим, теплим і безпечним... Але моє дурне серце чомусь уперто тягнулося саме до того, кого вартувало боятися найбільше у світі.

Можливо, тому що Брієр був небезпечним? А можливо, тому що тільки він бачив мене справжньою — не просто пустотливою студенткою, а дівчиною, яка стоїть на краю прірви.

Я заплющила очі, уткнулася обличчям у коліна й тихо прошепотіла сама собі:

— Я подумаю про це завтра.

Сьогодні для моєї душі й розуму це було вже занадто.