Розділ 26

Ранок почався з важкої внутрішньої війни. Я лежала горілиць, витріщаючись у стелю, і гарячково порівнювала двох чоловіків. Семюель — стабільний, добрий, зрозумілий і правильний. І Брієр — небезпечний, спалахуючий, темний... і, до того ж, мій викладач.

— Ну чому мене так зрадницьки тягне до всього забороненого?.. — тихо прошепотіла я в ковдру, важко зітхаючи.

Кара, яка якраз стягувала через голову нічну сорочку, перепитала:

— Що ти там бурчиш? Це як із дієтою, Ейріно: коли забороняєш собі хліб, найбільше у світі хочеться зжерти цілий батон! І бажано з маслом. Так що твоя «божевільна тяга» — це абсолютно природно.

— Дякую, Каро, ти вмієш підібрати метафору, — усміхнулася я, підводячись із ліжка.

На уроці з фізичної підготовки панував звичний хаос. Професор Ендрік уже з самого ранку гримів на бідну Марілу.

— Зніми ці коштовні сережки й зроби нормальний перекат! Ти на тренуванні чи на королівському балу?! — гримнув він.

Маріла, вдягнена в ідеальні, обтягуючі лосини, пирхнула, зробила крок вперед... і зрадницьки спіткнулася об власну шнурівку, з розгону гепнувшись обличчям прямо в мокру траву.

— О, здається, у нас з'явилася нова королева землі! — тихо прошепотіла Кара мені на вухо.

Я ледь стримала гучний сміх, закриваючи рот долонею.

Маріла гордо підхопилася, обтрушуючи бруд із носа:

— Я... я просто перевіряла м'якість трави для наступних вправ, професоре!

— Дуже добре, Маріло, — сухо відрізав Ендрік. — Наступного разу перевірятимемо м'якість на гравію.

Ми з Карою синхронно посміхнулися, щиро насолоджуючись цим маленьким провалом нашої головної суперниці.

Після кількох виснажливих кіл по стадіону ми ледве встигли передягнутися й забігти на історію магії до Брієра. Я навмисно сіла на найдальшу парту, намагаючись вдавати, що це найзвичайніший урок у моєму житті. Але тіло чітко пам’ятало його владний дотик і пекучий поцілунок.

Брієр стояв біля високого вікна, його чіткий та прямий силует виділявся на тлі сонячного світла.

— Сьогодні ми розберемо темні сторінки історії, коли магія ставала не захистом, а нищівною зброєю, — його оксамитовий голос відлунював від стін.

Раптом його погляд ковзнув по аудиторії й затримався прямо на мені.

— Панно Сабрен, — раптом звернувся він до мене. — Як ви вважаєте: чи завжди використання забороненої магії виправдане заради виживання?

Усі обернулися до мене. Я ковтнула клубок у горлі й впевнено мовила:

— Усе залежить від наміру, професоре. Рятуючи когось, не можна ставати злом самому. Якщо вибору немає — сам вибір може бути ілюзією, але відповідальність за нього все одно залишається на нас.

Брієр мовчки дивився на мене кілька секунд, а потім ледь помітно кивнув:

— Чудова відповідь, Сабрен. Глибоко й правильно.

Моє серце здригнулося й прискорено забилося — похвала від Брієра була справжньою рідкістю.

Після уроків я в паніці намагалася знайти хоч когось із друзів — Ейдана чи Кару, але коридори миттєво спорожніли. Щоб зібрати до купи розпатлані думки, я пішла в найвіддаленіший куток парку Моірре.

Біля старої, напівзруйнованої альтанки я раптом помітила дві постаті. Один був у глибокому чорному каптурі — обличчя повністю ховалося в тіні. Другий дивно похитувався, ніби перебував під дією магічного закляття чи отрути. Каптур міцно тримав його за плече й силою затягнув всередину альтанки.

Я миттєво сховалася в кущах, обережно підкралася й визирнула крізь вузьку щілину між гілками.

Раптом спалахнуло яскраве, сліпуче світло — наче удар блискавки прямо перед очима! — і в наступну секунду обидві постаті просто зникли.

Я вискочила з кущів і оббігла альтанку навколо: порожньо. Тільки легкий вітер гойднув сухе листя.

— Це був портал... — перелякано прошепотіла я собі під ніс. — Але куди?..

Холодний жах і відчуття смертельної небезпеки миттєво обволокли мене. Я стояла одна в тиші парку й з жахом розуміла: я навіть не бачила обличчя того, кого щойно забрали.