Розділ 26

Ранок почався з внутрішньої війни. Я дивилася в стелю, сплутане волосся лоскотало щоку, а думки — лоскотали нерви. З одного боку — Семюель: стабільний, добрий, надійний, мов уособлення правильного вибору. А з іншого... 

Я стисла очі.
— Чому ти, руно забирай, небезпечний, спалахуючий, мов сухий спирт, ще й викладач? — прошепотіла я у ковдру. 

Зі сторони це, мабуть, звучало як скарга на зламану ручку. Але проблема була глибша — це не просто потяг, це була тяга. Як до забороненого десерту, який точно викличе гастрит, але все одно хочеться ще ложечку. 

— Може, тобі просто подобається все, що не можна, — буркнула Кара, знімаючи з себе нічну сорочку і витягаючись, мов лінива кішка. — Я, наприклад, коли забороняю собі хліб, можу з’їсти батон прямо з пакета.
Я лише пирхнула у відповідь, бо аналогія була надто... точна. 

Урок фізичної підготовки проходив на великому подвір’ї Академії. Сонце било у вічі, трава ще тримала вранішню вологу, а викладач Ендрік — кремезний як скеля, з обличчям людини, яка щодня до сніданку піднімає п’ять студентів за порушення — вже гримів голосом, викликаючи всіх на розминку. 

— Панно Маріла! — його голос віддавався луною по подвір’ю. — Можливо, ви знімете ваші коштовні сережки і перетворитесь на людину, здатну зробити хоча б один перекат? 

Мажорна Маріла — в ідеально сидячих лосинах кольору зіпсованого полуничного йогурту — гордовито хмикнула і стала у позу. Але її спроба зробити перекат закінчилась тим, що вона спіткнулась об власну шнурівку і впала... лицем у траву. 

— О, велика і могутня земля, прийми свою королеву, — прошепотіла Кара мені на вухо. 

Я ледь стримувалась, щоб не видати себе сміхом. Тиша на майданчику була така, що чутно було, як Маріліна гідність намагається встати першою. 

— Все гаразд, — пробурмотіла вона, встаючи, — я просто перевіряла, чи м’яка трава. 

— І як? — запитав Ендрік з кам’яним обличчям. 

— Досить... м’яка. 

— Чудово. Наступного разу будемо тренуватись на гравію. 

Я знову кинула погляд на Кару, і ми синхронно посміхнулись. Сестринство — це коли дві душі одночасно насолоджуються  публічним фейлом тієї високомірної штучки.


Після фіаско Маріли і кількох кругів навколо подвір’я, ми ледве встигли на наступний урок. Як на зло — історія магії. І як на ще більше зло — у Вальдена Брієра. 

Я, звісно, зробила вигляд, що це звичайна пара, звичайного предмета з абсолютно звичайним викладачем, поцілунок якого я чомусь пам’ятала точніше, ніж теорему про енергію закляття. 

Ми зайшли до класу — кам’яні стіни, ряди лав, нічого особливого. Але він вже був там. Стояв біля вікна, спиною до нас, і його силует був чіткий, мов різьба на клинку. Світло малювало блиск на волоссі, а руки були складені за спиною, як у того, хто вміє чекати. І вичікувати. 

— Прошу сідати, — його голос пролунав рівно, без емоцій, але мені здалося, що слова ковзнули по шкірі, мов лід. 

Я сіла якнайдалі. Себе не обдуриш — я чітко відчувала, як тіло пам’ятало все. А ще — як кожна клітина намагалася забути. 

— Сьогодні, — почав він, повільно розвертаючись, — ми поговоримо про найтемніші сторінки історії. Зокрема про ті, де магія ставала зброєю в руках не тих людей. 

Його очі ковзнули по аудиторії і... затримались на мені. Я різко опустила погляд у зошит. Записала щось на кшталт “темна магія — зле”, бо саме стільки могла зараз засвоїти.
— Панно Сабрен, — раптом почувся його голос. — На вашу думку, чи завжди використання забороненої магії виправдане, якщо йдеться про виживання? 

Мене ніби лопатою по голові.
— Я... думаю, — почала я, намагаючись не ковтнути язик, — що все залежить від наміру. Якщо людина рятує когось, вона не має права вдаватися до зла, інакше вона сама ним стане. 

Вальден хитро примружився.
— А якщо вибору немає?
— Тоді, можливо, вибір — це ілюзія. Але відповідальність залишається.
Він ледь помітно кивнув. У кутку його рота затанцювала примара посмішки.
— Гарна відповідь. 

І хоч я знала, що похвала від нього — це як грім серед ясного неба, серце все одно здригнулося. Що це було? Випробування? Гра? 

А може, урок, який я зрозумію надто пізно.


Після уроку історії, який залишив у мене в голові повний гармидер з голосу, очей і того погляду, я майже в паніці пішла шукати Ейдана чи Кару. Але ні в їдальні, ні на сходах, ні біля фонтану — нікого. Навіть на лавці біля оранжереї, де Кара зазвичай сиділа з травами. 

— Та ну вас усіх, — пробурмотіла я собі під ніс. — Можливо, свіже повітря допоможе не втратити рештки здорового глузду. 

Я розвернулась і пішла до парку Моірре — улюблене місце для тих, хто шукає самотності або має надто складні думки, щоб залишатись між людьми. 

Парк був просторий, з тінистими доріжками, лавками, де вже розквітли пізні квіти, і, звісно ж, старою альтанкою в дальньому кутку. Місце, куди ніхто не заходив без крайньої потреби — надто далеко, надто тихо. Ідеально. 

Я йшла повільно, вдихаючи повітря, в якому ще зберігався присмак магії. Листя шаруділо під ногами, а думки, як завжди, норовили втекти до одного конкретного викладача… Стоп. Досить. Тиша.

Та коли я вже звернула на стежку, що вела до альтанки, моє серце зробило сальто. Не я одна вирішила відпочити в забутому богами куточку Академії.

Я вчасно встигла сховатися за кущі, і хоч листя боляче впивалось в бік, я не поворухнулась. По доріжці йшли двоє. Один — у каптурі, настільки глибоко насунутому, що обличчя зовсім не було видно. Інший… рухався дивно, похитувався, як п’яний або… зачарований? 

Їхні кроки були нечутні, мов тінь. Каптур вів того другого, міцно тримаючи за плече. Вони зайшли в альтанку. Я затамувала подих. Хоч серце билося в горло, я обережно, майже навшпиньки, обійшла її ззаду і нахилилась, визираючи через щілину в дерев’яній стіні. 

Спалах світла.
Я мимоволі стисла зуби — як удар блискавки, короткий і різкий. А потім — ніщо. Абсолютна порожнеча. Ні людей, ні звуків. Я тихенько обійшла альтанку з переду — і справді, всередині було пусто. Повністю. 

Я стояла, хитаючись на місці, ніби ноги втратили впевненість у землі.
— Це був… портал, — прошепотіла я. — Але куди? 

Відчуття холоду не покидало. Щось тут не так. Небезпечно не так. І найстрашніше — я поняття не мала, кого вони забрали.