Розділ 25

Я не спала майже всю ніч. Видіння обпалювало думки, лишаючи по собі шлейф тривоги й рішучості. Невже це справді було пов’язано з нашою справою? Не могла чекати. Не хотіла.
Я пішла до Брієра. 

Перед дверима було тихо. Постукала. Жодної реакції. Постукала ще раз. Порожньо. В кімнаті — ані звуку, ані світла. Зітхнувши, сіла навпроти, сперлася плечем до холодної стіни. Чекати — це теж дія, чи не так? 

Минуло, може, пів години, перш ніж почула кроки. Двері відчинились, і він з’явився в отворі — високий, строгий, трохи здивований. 

— Ти? — його голос був тихий, але в ньому щось блиснуло. Задоволення? Ні, певно здалося. — Щось сталось?
— Можна зайти? 

Він лише кивнув і відступив убік. Я пройшла повз, намагаючись не дивитись на нього занадто довго. Повітря в кімнаті було прохолодним, насиченим ароматом старих сторінок і спецій. Брієр зачинив двері й склав руки перед собою — класична його поза, коли він готувався слухати, але не обіцяти. 

— То чому ти тут?
— Я дещо знайшла, — почала я, — коли всі роз’їжджались на канікули, була тиснява. Хтось упустив перочинний ніж. Я торкнулась його — і в ту ж мить побачила видіння.  темний простір, без вікон, тіло, кров. Якесь підземелля.
І я розповіла йому про фігуру в плащі і з перснями. 

Брієр напружився. Я побачила, як злегка здригнулась його щелепа.
— Видіння виникло від дотику до ножа? 

— Так. 

— Кому належить ніж, знаєш? — він уже не намагався приховати тривогу. 

— Я не знаю. У тисняві було не розгледіти. Люди штовхались, кричали, всі кудись поспішали… 

— Де саме це відбувалося у видінні?
— Там не було вікон. Кам’яні стіни. Сирість. Звук води десь у глибині. Це схоже на підземелля. 

Він стиснув пальці на краю письмового столу.
— Це... дуже погано. Знаєш, у кожного другого аристократа є якесь підземелля. Це може бути де завгодно — від маєтків до старих підвалів у столиці. Нам потрібна зачіпка. 

— Цей ніж — саме вона. Дозвольте мені допомогти. Я знайду, кому він належить. Я буду обережною, чесно. Просто скажіть, як шукати. 

— Ні, — відрубав він одразу, — це надто небезпечно. Ти не розумієш, з ким ми можемо мати справу. 

— Я не прошу дозволу бігати з криками по коридорах. Я просто... я вже в це втягнута, професоре Брієре. Якщо я можу щось зробити — дозвольте мені. 

Мовчанка зависла, мов лезо над шийкою.
Нарешті він відвів погляд. 

— Добре. Але пообіцяй мені — ні кроку без обережності. Ніяких розмов. Ніяких підозр. Ти будеш тінню, зрозуміла? Це може погано для тебе скінчитись. Ейріно,  чуєш мене? Не змушуй мене нервувати! 

Він повернувся до мене, і  у його очах з’явилось щось, що я не встигла розпізнати. Повага? Турбота? Страх?


Я не змогла втриматися:
— Ого. А я й не помічала раніше за вами такої... турботи, — кинула з ледь помітною насмішкою, схрестивши руки.
— Це випадково не новий розділ в програмі? 

Його очі вмить потемнішали, ніби вогонь за вікном зрушив хмари і вдарив тінню в зіницю. 

— Не грай зі мною, Ейріно, — сказав тихо, але голос його був мов лезо. 

А я... а я, дурепа, не зупинилась. Може, від хвилювання, а може, просто втратила останні мізки. 

— А що? Може, вас щось зачепило? — я зробила крок уперед. — Чи хтось...? 

Його щелепи зімкнулися мов пастка. Він мовчки ступив ближче, і я раптом зрозуміла, наскільки мала проти нього. Не в зрості. В напрузі. В силі. 

— А чому це тебе так турбує? — його голос був глухий, хрипкий, небезпечний.
Я ковтнула повітря, наче води. Мене ще не торкнулись, але я вже горіла. 

— Просто цікаво... які помилки можуть робити викладачі, — вичавила з себе, намагаючись вдавати байдужу. Безуспішно. 

Він нахилився ближче. Його обличчя зупинилось за кілька сантиметрів від мого, а подих — гарячий, пряний, з нотками кориці — обпалив мені вухо. 

— Що, дівчинка вирішила пограти в дорослі ігри? — прошепотів, так ніжно і так хижо водночас, що у мене по шкірі пробігли тисячі мурашок. 

Його пальці торкнулися мого підборіддя — м’яко, але без шансу вирватись. Він підняв моє обличчя до себе… і поцілував. 

Це не був поцілунок з книжок чи фільмів. Не про кохання. Це була демонстрація. Попередження. Виклик. І, руно забери, він мені сподобався.
Жар пішов по тілу. Коліна підкосились. А серце... серце неслося, наче навіжене.
Коли він відсторонився, я ще не встигла отямитись, як він знов нахилився до мого вуха. 

— Бажаєш дізнатись, які ще помилки роблять викладачі, коли думають, що їх не бачать? 

Я не витримала.
Щоки запалали, горло стислось, ноги самі винесли мене з кабінету. Я влетіла в коридор, ледь не врізалась у стіну, і зупинилась лише за кілька десятків кроків. 

Серце гупало, як божевільне. Подих — збився. А всередині тільки одне питання: 

-Я що, з'їхала з глузду? 

Я дійшла до своєї кімнати, як у тумані. 

Щоки палали так, ніби я засмажилася в духовці разом з власними думками. Кроки лунали гучніше за биття серця, і кожен з них був: "що це було, що це було, що це було?"

Я зачинила двері й оперлась на них спиною, ковтаючи повітря, ніби після марафону. Стиснула повіки. 

— Та він знущається... — пробурмотіла я сама до себе, кинувши погляд у дзеркало. 

Відображення мало вигляд людини, яку щойно поцілував...викладач. Щоки червоні, губи — припухлі, очі — розгублено-блискучі. Ні, ну це ж несерйозно. Це все через несподіванку. 

І через... ну, навчання ж важке. І нерви. І гормони. І оця його лінія підборіддя… 

Я стряхнула з себе плед думок і, впавши обличчям у подушку, глухо вичавила:
— Я подумаю про це завтра…
Бо сьогодні — я не витримаю ще одного спалаху, ні в голові, ні в серці.