Розділ 24

Повернення до академії було мов занурення в інший світ — суворий, сірий, з присмаком рутини та хвильками новин, що бігли швидше, ніж ми встигали знімати пальта. Канікули зникли, мов теплий сон на холодному ранку. Нас зустрічали знайомі обличчя, запах кави з їдальні й купа запитань, хто що робив і з ким бачився. 

Коли ми з Карою саме переступили через головний поріг, я помітила Семюеля — він стояв під колонами з букетом квітів. Яскравих, кольорових, трохи невпорядкованих, ніби їх вирвали з самої весни. 

Його усмішка сяяла так само. 

— Для тебе, зіронько, — простягнув він мені квіти. — Бо така дівчина заслуговує не тільки на букети, а й на поцілунок. 

Я розсміялась. Голосно й щиро. Кара пирснула. Я теж вирішила підіграти:
— Ну, добре. Один — в щоку, але не більше, — сказала я з удаваною строгістю й нахилила голову вбік. 

Та Семюель вивернув мій жест так, що його губи торкнулися моїх. Не щоки. Вуст. Впевнено. Володіючи моментом, ніби ми належимо один одному. Мов він давно чекав цієї миті. 

І світ... на секунду завис.
Я відчула щось нове. Гаряче, тверде, чужорідне. Його руки були сильнішими, ніж я звикла, дотик — надто впевненим.
Це був не хлопчик, який мене дражнить і виляє бровами. Це був чоловік. І в тому поцілунку була не гра.
Було бажання. 

І я злякалась. Зібрала всі сили, що мала, відштовхнула його й відступила на крок.
— Семюель! — мої очі, певно, стріляли блискавками. — Ти взагалі що собі дозволяєш? 

Він знітився. Серйозно знітився. Потупив погляд, закашлявся.
— Перепрошую, Ейріно. Це... я не хотів перейти межу. Хіба жарт. Такий... — Він зробив паузу, а тоді театрально опустився на одне коліно, тримаючи квіти як меч. — Якщо це образило твою високу особу, я готовий на все, аби спокутувати свою провину. Навіть скласти клятву мовчазного каяття. На тиждень. Без сарказму! 

Я не витримала й знову засміялась, хоча серце ще билося занадто швидко. Кара ж стояла збоку з таким виразом обличчя, ніби її хтось ударив по тімені. Очі в неї були округлі, щелепа трохи відвисла. 

— Ти... Ти це... бачив хтось? — прошепотіла вона мені. — Він... це... Він просто тебе...
Я тільки хитнула головою, намагаючись заспокоїтись.
— Не переймайся, Кара. Ми звели все до жарту. Але... — я швидко глянула на Семюеля, що вже стояв, крутнувшись на п’яті з грацією актора. — Деякі жарти, знаєш, можуть лишати опіки. 

А він тільки злегка усміхнувся. Знову той самий. Але тепер я знала — під маскою веселуна є хтось глибший. І небезпечніший.


Ми з Карою саме розкладали речі по своїх шафах — хтось акуратно складав сорочки в стопки, а хтось (тобто я) більше імітував порядок, ніж створював його. Сумки вже майже спорожніли, коли Кара раптом кинула мені футболку й озирнулася з тією самою підозрілою усмішкою, що в неї з’являлася завжди перед незручними питаннями. 

— То... — протягнула вона, сівши на край ліжка. — Ти й Семюель, га?
Я здригнулась, намагаючись втиснути носки глибше в шухляду.
— Що «я й Семюель»? 

— Та ну, не вдавай дурочку. Той поцілунок біля входу. Букет, очі, драматичний уклін — я вже подумала, що ви разом ще з тієї студентської вечірки. 

Я підняла голову, спантеличена:
— Я?! З ним?! На вечірці я взагалі була з... — і осіклась, ковтаючи слова. Але Кара вже сиділа з піднятими бровами, мов сищик із добрим чуттям.
— З ким? 

Я зробила вигляд, що кладу щось на верхню полицю, щоб не дивитися їй в очі.
— З Вальденом. Вальденом Брієром.
Повисла тиша. Така щільна, що в ній можна було б зберігати яблука на зиму. 

— Ти. Поцілувалась. З професором. — кожне слово вона вимовляла, як вирок.
Я повільно озирнулась до неї. Кара дивилась на мене так, ніби я щойно заявила, що виходжу заміж за дракона. 

— Це... було імпульсивно. І неправильно. І я не знаю, що це було. Але це сталося. 

Вона мовчала ще кілька секунд, потім крутнула головою, ніби намагаючись витрусити з вух неправду: 

— О ні, Ейріно... А я думала, що ти з Семюелем. Він же... він же гарний. Надійний. Він добрий до тебе, ти подобаєшся йому. Він вірний, як хліб і чай з медом. 

Я сіла поруч, витираючи долоні об коліна. Дивилась на пальці. На Кару. На підлогу. 

— Знаю. І мені з ним добре. Він завжди поруч, він дотепний, веселий. Але... — я зітхнула. — Він не «мій». Не знаю, як це пояснити. Це як взяти черевики свого розміру, але розуміти, що це не твій стиль. 

Кара зітхнула, потерла лоб, як мама, що втомилась від дитячих вибриків. 

— Та тебе просто в кашу занесло, Ейріно. 

— Може, й так... — прошепотіла я. 

За вікном задзеленчав дзвоник. Перше заняття. Час знову ставати студентами, вдягати маски спокою й інтелекту, наче нічого не сталося. 

Кара кинула мені підручник.
— Ходімо. Може, травологія тебе трохи витрусить із романтичної трясовини. 

Я усміхнулась — трохи винувато, трохи вдячно — і ми вийшли з кімнати, залишивши недомовлене лежати між сукнями й спогадами.