Розділ 24

Повернення до Академії Моірре відчувалося як різке, крижане занурення в суворий і сірий світ рутини. Барвисті канікули в маєтку Кари зникли миттєво, ніби їх і не було.

Біля головного входу до гуртожитку нас із Карою зустрів Семюель. У руках він тримав яскравий, трохи хаотичний букет польових квітів.

— О, а ось і моя головна муза повертається! — вигукнув він, широким кроком прямуючи до нас. Він простягнув мені квіти й грайливо посміхнувся: — Тобі, Ейріно. Така дівчина заслуговує не лише на найкращі квіти, а й на соковитий поцілунок після довгої розлуки!

— Семе, ти як завжди в своєму репертуарі! — засміялася я, приймаючи букет і вирішивши підіграти його жартівливому тону. — Ну добре, тримай один поцілунок у щоку за старання.

Я нахилилася до його щоки, але Семюель раптом різко перехопив ініціативу. Його сильна рука лягла мені на потилицю, і він впевнено торкнувся моїх вуст своїми. Це не був дружній чи жартівливий жест — він цілував сильно, з глибоким пристрасним бажанням, як дорослий чоловік, а не як веселий хлопчисько з гітарою.

Всередині мене миттєво спалахнуло щось гаряче, лякаюче й абсолютно чужорідне. Я злякалася, сильно відштовхнула його в груди й відступила на кілька кроків назад, важко дихаючи.

— Семюелю! Ти що робиш?! — обурено вигукнула я.

Семюель на мить знітився, але одразу ж повернув на обличчя звичну усмішку, хоча в очах промигнула якась дивна, темна тінь.

— Ой, вибач, вибач! Я перегнув, — винувато сказав він і театрально впав на одне коліно прямо на бруківку, приклавши руку до серця. — Прийми клятву мого мовчазного та щирого каяття, прекрасна дамо! Я більше ніколи без дозволу...

Я знову засміялася, хоча серце все ще калатало як божевільне.

— Вставай уже, паяце! Прощаю, — хитнула головою я.

Семюель підхопився, підморгнув і швидко зник у коридорі. Кара поруч зі мною стояла в повному шоці, не вірячи власним очам.

— Ейріно... Що це зараз, у дідька, було?! — прошепотіла вона, витріщившись на мене.

— Усе в порядку, Каро, ми просто звели це до жарту, — заспокоїла її я.

Але глибоко всередині мене оселилася тривога. Тепер я чітко розуміла: під маскою легковажного веселуна в Семюелі ховається хтось значно глибший, складніший і, можливо, навіть небезпечніший.

Коли ми піднялися до кімнати й почали розкладати речі, Кара не витримала й запитала прямо:

— Слухай, а той поцілунок біля входу... Ви зі Семюелем взагалі разом? Чи між вами щось є?

— Ні, Каро! Звісно ні! — відрізала я. А потім, не витримавши важкого тягаря таємниці, тихо зізналася: — Я поцілувалася з Вальденом Брієром.

Кара застигла із сорочкою в руках. У кімнаті запала така тиша, що стало чути дзижчання мухи біля вікна.

— Що?.. — Кара вимовила це слово повільно, ніби це був смертний вирок. — З Брієром?! З тим суворим професором історії?! Ти з глузду з'їхала?!

— Це було абсолютно імпульсивно й неправильно! — гарячково почала пояснювати я, закриваючи обличчя долонями. — Я сама досі не можу зрозуміти, що це було! Це якась помилка, хміль... я не знаю!

— М-да... — Кара розчаровано зітхнула й сіла на ліжко. — А я сподівалася на Семюеля. Він же такий гарний, надійний, веселий і вірний вибір! Він від тебе просто божеволіє!

— Я згодна, що із Семюелем легко й добре, — тихо мовила я, згадуючи його дотик. — Але він... не мій. Це як черевики мого розміру, але абсолютно не мого стилю, розумієш?

— Ну й занесло ж тебе в кашу, Ейріно, — знову зітхнула Кара.

Раптом над академічним подвір'ям гучно задзвонив дзвінок, сповіщаючи про початок першої лекції.

Кара підхопилася й кинула мені важкий підручник:

— Лови! Ходімо швидше на травологію, може, хоч там з тебе витрусить цю романтичну трясовину!

— Дякую за підтримку, — іронічно посміхнулася я.

Ми швидко вийшли з кімнати, залишивши всі недомовлені слова, таємниці й страхи плутатися між нерозібраними речами та солодкими спогадами про канікули.