Розділ 23

Колеса деренчали, ніби хтось вирішив влаштувати на даху оркестр з каструль. Але попри шум і легку тряску, я нарешті починала розслаблятись. Теплий вітер крізь шпарину у вікні лоскотав щоку, Кара дрімала поруч, а я... я намагалася не думати про те, що бачила. 

Ніж... трон... плащ із перснями...

Я обережно перевела подих і подивилась на подругу. Її волосся розсипалось по плечах, щоки рожеві, ніби вона щойно повернулась із прогулянки вітряним полем. Вона виглядала щасливою. 

— Не спиш? — прошепотіла я, сподіваючись на хоч трохи звичайної розмови. 

Кара розплющила очі й вишкірилась, як кішка, що щойно вкрала рибу з базару.
— Аякже! Не могла ж я проспати наш перший день канікул. До речі... — Вона наблизилась до мене і зашепотіла, — Я мусила тобі сказати, ще вчора, але ти втекла одразу після вечері...
Я насторожилась. 

— Що сталося?
Кара зашарілась, як персик у серпні.
— Ми з Ейданом... ну... поцілувались.
— Що?! — я підстрибнула на сидінні, вдарившись головою об раму вікна. — Кара! Коли?
— На тому святкуванні у гуртожитку. Коли ти пішла раніше. Ми сиділи разом, розмовляли... він такий милий, слухав мене весь вечір... а потім — просто став ближче, і... — вона піджала плечі. — Ну, якось... само сталося. 

— Ти закохалась у нього? — я примружилась, не знаючи, як до цього ставитись. 

Кара скрутила губи в трубочку.
— Можливо. Можливо ні. Але точно знаю — це було приємно. І ніби правильно. Розумієш? 

Я кивнула. Кара мала право на своє “правильно”. Навіть якщо воно було зовсім не таким, як моє.
— І як він? Що сказав після?
— Усміхнувся. Сказав, що шкодує, що канікули так швидко. Але пообіцяв писати. — Вона мрійливо подивилась у вікно. — Хоч раз в житті щось відбувається не лише у книжках... 

Я засміялась. Вперше за довгий час — щиро.
— Ти заслуговуєш на казку, Кара.
— А ти, — вона кинула на мене проникливий погляд, — заслуговуєш на правду. І на те, щоб не нести тягар самотужки. Тобі не здається, що час... ну, поділитись? 

Я втупилась у краєвид за вікном. Поля котились до горизонту, небо розпливалося у блакиті. Я мовчала.
Ще ні. Ще не зараз.

— Поки що — просто канікули, — відповіла я з усмішкою. — І я рада, що ми їдемо до тебе. 

Кара мовчки стисла мою руку. І світ на мить знову став безпечним.


Маєток Кари зустрів нас мов старий друг — зі скрипучими воротами, що видавали знайомий звук дитинства, й ароматом свіжоспеченого хліба, що тягнувся з кухонних димарів, наче запрошення. Я аж зітхнула. Ось воно — інше життя. Без культів, без тронів і темних залів. Принаймні на якийсь час.
— Ну що, панна Ейріна, вітаю в маєтку Енвіль, — Кара граційно вклонилась, махаючи рукою на широкий двір із фонтаном і квітниками, що кипіли від кольорів. 

— У тебе тут… як в книзі. Але не казці, а тій іншій — затишній. Де всі вижили.
— Поки що, — підморгнула вона.
Нас зустріли біля дверей. Пан Ровель виявився кремезним чоловіком з сивиною на скронях і веселими очима. Якби цей чоловік був тістечком, то з начинкою з мудрості і ноткою гостроти. 

— Тож ти та сама Ейріна, — він потис мені руку — міцно, по-господарськи. — Про тебе наша Кара писала у листах. Сподіваюсь, вона не змусила тебе везти всі її валізи?
— Лише три з чотирьох, — пожартувала я, і всі засміялися. 

Пані Марія була її повною протилежністю — тонка, витончена, мов ластівка, з м’якими рисами і лагідним голосом. 

— Проходьте, дорогенькі, ви, мабуть, зголодніли з дороги. І не сперечайтесь — я вже наказала все подати. 

За столом стояв справжній бенкет: запечене м’ясо з розмарином, тушковані овочі з соусом, ягоди в меду, пиріг із яблуками та корицею, сирне печиво, і — о, дива! — гаряча вишнева настоянка. Я сиділа мов зачарована. 

— Їж, Ейріно, — штовхнула мене Кара. — У мами руки чарівні.
— Мамо, чула? Наша донька щойно визнала тебе за відьму, — пожартував пан Ровель. 

— То будь обережна, люба, — посміхнулась пані Марія. — Бо ще й перетворю тебе на гарну панянку, яка не ховає ложку в кишені. 

Ми сміялись, їли, розмовляли. У кімнаті панувало тепло — не тільки від печі, а від людей. Я раптом відчула, як тіло розслабляється. Голова відпускає. 

Можливо, тут я зможу подумати. Зрозуміти, що робити з ножем. І з усім іншим.

Поки що я дозволяла собі бути звичайною. Просто дівчиною у великому домі, з тарілкою пирога й ароматом кориці на губах.


Ці дні були наче вкрадений шматок літа — той, про який не згадуєш голосно, аби не сполохати. Ми жили просто, але кожен ранок дихав новизною. Я прокидалась від сонця, що лоскотало щоки, і шелесту вітру, що нашіптував щось деревам за вікном. 

Ми з Карою проводили годину за годиною в яблуневому саду. Гілки згиналися під вагою фруктів — налитих, соковитих, теплих від сонця. Кара співала якісь старовинні пісні, а я сміялась, коли вона замість слів вставляла "яблуко" в кожен рядок. 

— Якщо мене виключать з академії, — казала вона, — піду в народні співачки. Назву себе Кара Яблунева.
— А я стану твоїм хореографом. Бо хто ж іще витанцює збір урожаю так граційно, — жартувала я, зістрибуючи з драбини з повним кошиком. 

У другий день ми сіли верхи на коней — вітряних, як наші думки. Кара, звісно, виглядала мов справжня аристократка, а я — як дівчина, яка намагається не впасти з сідла і водночас не розгубити залишки гідності. 

Ми гналися стежками, де хрустко ламалося листя під копитами, і зупинялись біля озера, щоб попити води і... щиро, голосно сміятись без причини. Це був сміх, що лікує. Ліки від усього — від темних снів, від слів Таера, від занадто довгого мовчання в собі. 

У суботу ми поїхали на місцевий ярмарок. Там усе пахло медом і пилом, а повітря гуділо від балачок, вигуків продавців і дзвону дзвіночків. Ми купили свічки, що пахли лавандою, засушені трави, пару старовинних брошок, і ще — карамельні яблука, які розмазалися по обличчю, але це не зіпсувало ні миті. 

На танцях я спершу ніяковіла. Під музику, що рвала душу, я вчилась знову бути тілом. Бути живою. Танцювати в колі, сміятись, коли хтось став тобі на ногу, і кружляти з юнаками, яких не знала — і які просто хотіли подарувати вечір, а не забрати щось із тебе.
Кара світилась. Її щоки палали, очі блищали. Вона була у своєму світі. Я теж — але ніби збоку. 


Канікули були чудові. Справжнє полегшення після академічного вихору. Дні текли повільно й солодко, як мед. Я сміялась, забувалась, дозволяла собі бути просто дівчиною, а не тією, що тримає у шкатулці щось холодне й тривожне. 

Але в останню ніч...
Мені наснився сон. 

Темна зала. Свічки палають, кидаючи довгі, викривлені тіні по стінах. І він — трон із заліза, мов витесаний зі стародавнього болю. Фігура в плащі сидить мовчки, немов час навколо неї зупинився. Його рука лежить на підлокітнику — пальці в перснях, великих і дивних, мов артефакти. 

А біля підніжжя… вона. Людина. Зв’язана, з порізами, з яких сочиться свіжа, майже символічна кров. Її губи щось шепочуть, але я не чую. Тільки бачу, як вона тремтить. Як я тремчу. 

Я прокинулася різко, в холодному поту, серце билося десь у горлі, а легені не встигали за панікою. Довго не могла вдихнути повітря глибше, ніж на половину. 

Сон. Це був сон. Але... ні. Це не був просто сон. Це було те саме видіння, що охопило мене, коли я торкнулася того ножика. Цей образ — трон, плащ, кров — переслідував мене, жив у мені. І що гірше, я знала: він має зв’язок з реальністю.
Із тим культом. 

З культом, про який згадував професор Брієр. 

Хоч як би я не намагалась переконати себе, що це збіг — серце підказувало інше. А якщо... якщо ніж справді пов'язаний з цим? Якщо я взяла до рук щось, що належало їм? 

Тоді мені просто необхідно дізнатись, кому він належав.

Це був слід. Реальний, чіткий, страшний слід. Але ж у тому натовпі була каша, метушня, обличчя пливли в пам’яті, наче в дощове вікно. Я пригадувала знову й знову: хтось штовхнув хлопця з паралелі... той — Ейдана... а Ейдан — мене. І от я вже з тим ножем у руці, а всі навколо кричать, метушаться, валізи, емоції... 

Щось мені не давало спокою.
Наче в тому спогаді була тріщина. Я її відчувала, наче подряпину на шкірі, яку не бачиш, але постійно відчуваєш.
Що саме?

Я не знала. Але точно знала одне: коли повернуся в академію — я піду до професора Брієра. Це не можна тримати тільки в собі. Навіть якщо це відкриє двері до чогось страшного — краще бачити темряву, ніж жити, вдаючи, що її немає.