Розділ 23

Колеса диліжанса розмірено деренчали по бруківці, і з кожною хвилиною я все більше розслаблялася. Кара солодко дрімала на моєму плечі, але раптом здригнулася, розплющила очі й солодко потягнулася.

Вона подивилася на мене, і її щоки миттєво залила яскрава фарба.

— Ейріно... я мушу тобі дещо сказати, — тихо прошепотіла вона, прихиляючись ближче. — Тільки обіцяй, що не будеш сміятися!

— Я слухаю, Каро. Що сталося? — з усмішкою запитала я.

— Ми з Ейданом... поцілувалися. Того вечора, на вечірці, коли ти пішла провітрюватися.

— Що?! — я аж випросталася на сидінні. — Справді?! І як це сталося?

— Та якось само собою! — Кара закрила обличчя долонями, але крізь пальці було видно її щасливу усмішку. — Ми залишилися удвох, він так уважно мене слухав, підтримував... А потім просто обійняв. Я ще не знаю, чи це справжнє кохання, але той поцілунок був... ну, дуже правильним. І він обіцяв писати мені щодня!

— Я така рада за тебе! — я щиро обійняла подругу. — Ти як ніхто інший заслуговуєш на власну казку.

— А ти? — Кара хитро примружилася й штовхнула мене ліктем. — Нічого не хочеш розказати? Де ти сама блукала пів ночі?

— Поки що — просто канікули, Каро, — з посмішкою відмахнулася я. — Ніяких таємниць і складних розмов.

— Ну й добре! — Кара міцно стисла мою долоню. — Головне, що ми вирвалися з Моірре!

Маєток Енвіль зустрів нас високими скрипучими воротами, зеленим садом і неймовірним ароматом свіжого хліба.

— Ласкаво просимо до найтихішої фортеці у світі! — грайливо вигукнула Кара, вистрибуючи з диліжанса.

Біля дверей нас уже чекали її батьки. Пан Ровель — кремезний, сивий чоловік із веселими очима, та пані Марія — тонка й дуже лагідна жінка.

— Ох, дівчата! Нарешті! — пані Марія сплеснула в долоні й одразу обійняла нас обох. — Ейріно, дитино, яка ти худенька! Вас там зовсім не годують у тій академії?

— Годують, пані Маріє, але заліки забирають усі сили, — посміхнулася я.

— Нічого, зараз ми це виправимо! — басом розриготався пан Ровель, підхоплюючи наші валізи. — Маріє, неси все, що є на кухні!

У будинку на нас чекав справжній бенкет. Ми сіли за стіл, який буквально ломився від їжі.

— Спробуй це м’ясо з розмарином, Ейріно, — Кара підсунула до мене тарілку. — І обов'язково яблучний пиріг! Мама пекла його з самого ранку.

— Якщо я з’їм усе це, то назад в академію мене доведеться котити, — засміялася я, але із задоволенням узяла шматок.

— Котити — це краще, ніж виснажувати себе навчаннями! — зауважила пані Марія, підливаючи нам вишневої настоянки.

Наступні дні минули в суцільних розвагах і сміху. Ми збирали яблука в саду, і Кара постійно співала якісь кумедні пісеньки.

— «Яблуко на гілці, яблуко в руках, якщо завалю іспит — буду жити в білок у лісах!» — затягнула вона, кидаючи в мене соковитим плодом.

— Припини, бо я в тебе цим яблуком поцілю! — сміялася я, ловлячи його на льоту.

У суботу ми поїхали на місцевий ярмарок. Навколо вирував натовп, грала музика й пахло солодощами.

— Дивись, які свічки! — Кара схопила мене за руку й потягнула до лавки. — Лавандові! Вони точно відганяють погані сни. Купимо?

— Давай дві, — погодилася я, роздивляючись також срібні брошки й купуючи солодкі карамельні яблука.

Увечері ми танцювали в гамірному колі з місцевими хлопцями. Кара аж сяяла від щастя, а я вперше за довгий час щиро сміялася й почувалася вільною.

Але в останню ніч усе рухнуло. Мені знову наснилося те саме жахливе видіння: темна зала, свічки, залізний трон, фігура в плащі та зв’язана людина біля підніжжя.

Я підхопилася на ліжку в холодному поту, важко дихаючи.

— Ейріно? — Кара сонно підвела голову з сусіднього ліжка. — Ти чого не спиш? Знову кошмар?

— Ні... усе в порядку, Каро, — тихо збрехала я, витираючи чоло. — Просто спрага. Спи.

Я сиділа в темряві й гарячково міркувала. Це був не сон. Це видіння від ножа з гравіюванням «А.Е.». Воно напряму пов’язане з культом, про який казав Брієр!

«Хтось штовхнув хлопця, той зачепив Ейдана, Ейдан штовхнув мене, я впала...» — прокручувала я в голові той момент біля карети. Але чий саме був цей ніж? Хто його впустив?

Я твердо вирішила: щойно ми повернемося — я одразу піду до Брієра. Потрібно віддати ніж і розповісти про все. Краще сміливо дивитися в очі темряві, ніж вдавати, що її немає.