Розділ 22

Я сиділа навприсядки біля валізи, вперто намагаючись запхати в неї ще одні штани, які абсолютно точно мені не знадобляться, але ж… а раптом?

Хоча, давай відверто, я просто не хотіла думати. Бо як тільки зупинялась — перед очима знову вставала тінь Брієра. Його голос. Його близькість. Його "це була помилка".

— Ти туди цілий гардероб пакуєш чи запас одягу до кінця світу? — гмикнула Кара, обережно складаючи свої сорочки в акуратні стоси. — Ти ж не переїжджаєш до іншої країни, Сабрен.

Я скривилась.
— Просто не хочу потім шкодувати, що забула щось важливе.
— Наприклад, сорочку кольору «спокуса» чи сукню «я не винна, це вона сама з'їхала по плечах»?
— Кара!
Вона зареготала, розсипаючи навколо себе сміх, як пір’ячко з подушки.
— Ну прости, я ще не відійшла від того, як ти вчора зранку зникла з душу так, ніби за тобою гналися. Щось там було, так? Я відчуваю…
— Було… запаморочення. — Я хмикнула. — І легка втрата гідності.
— О, тобто все серйозно. Добре, я зачекаю, поки ти мені все розкажеш на канікулах. Сама ж згодилась їхати до мене. І не відкрутишся.

Я спіймала її погляд — щирий, відкритий, теплий. Такий, якого мені бракувало весь цей тиждень.
— Я справді рада, що їду до тебе. Мені потрібно… щось нове. Інше повітря. Інше ліжко. Інші думки.

Кара кивнула, кидаючи мені пару згортків.
— А ще — інші знайомі хлопці. Я знаю одного сусіда, фермер, але, Боже, які у нього плечі…
— Кара, я їду не на полювання!
— Ну а раптом? Канікули — це ж ліцензія на життя. І на зцілення, — додала вона м’якше.

Я замовкла, акуратно застібаючи валізу.
Так, я справді сподівалась, що за стінами Академії, за межами його кабінету, за сотнями кілометрів від того, як його руки торкались моїх щік, я зможу хоча б на кілька днів стати просто Ейріною. Не Сабрен. Не об’єктом розслідування. Не дівчиною, що наважилась поцілувати викладача.

Просто дівчиною.
У домі подруги.
На канікулах.


На подвір’ї Академії Моірре вирувало мов на ярмарку — галас, валізи, обійми, сміх, крики, хтось примудрився вже втратити шапку, хтось — гідність у спробі підняти валізу важчу за свою совість. Моя стояла поруч — чорна, потерта, але рідна. Кара крутилася біля неї, поправляючи шарф.

— Аж не віриться, що канікули, — зітхнула вона. — І не віриться, що я знову побачу мамині пироги. І… сестру, що точно вкраде мій одеколон.

— Звучить чарівно, — усміхнулась я.
До нас підійшов Ейдан. Його волосся вітром розтріпало, а очі світилися сонцем і добром.

— Ну що, дівчата, гарної вам дороги. — Він обійняв Кару, потім мене. — І... Ейріно, тримайся. Якщо щось — пиши. Телепатично, поштою, вогняними кулями — байдуже. Просто не зникай.
Я кивнула, і в цю мить за моєю спиною з'явився знайомий силует.
Таер.

Його постать, як завжди, була бездоганна — плащ із золотою застібкою, волосся зібране на потилиці, погляд… палаючий.

— Сабрен. — Його голос був глибоким, як ніч. — Сподіваюсь, ці канікули минуть швидко. Бо я чекатиму на тебе. З нетерпінням.

Він схопив мою руку, і, перш ніж я встигла щось сказати, нахилився й ніжно торкнувся її губами. Гарячий дотик обпік мені шкіру, і я мимоволі здригнулась. Але не від захоплення.

— Відпусти її. — Семюель, мов привид, виник поруч. В його очах бушував шторм. — Я ж попереджав тебе.

Таер повільно випростався, обертаючись до нього з тією самою зверхньою посмішкою, яка так дратувала.

— І що? Забороняєш мені прощатись з дівчиною?

— Я забороняю тобі торкатись до неї. Після того, що ти зробив...

— Це наша справа, — Таер зробив крок ближче, груди в груди. — І не тобі в ній судити.

— Після того, як ти намагався її зґвалтувати, це вже не твоя справа, Таере!

Навколо стихло. Студенти завмерли, валізи перестали скрипіти, навіть вітер зупинився на півшляху.

— Ти не маєш доказів, — просичив Таер, але в його голосі була тінь нервозності.
— Я маю очі. І я не дам тобі знову наблизитись до неї.

— О, ти її охоронець тепер? Може, ще й ночуєш під її вікном?

Я вже хотіла втрутитись, але натовп збурився — хтось вигукнув, хтось потягнув когось за рукав, і в цьому тисняві:

— Ой! — Ейдан оступився, штовхнув мене, я похитнулась.

— О, вибач! — Він схопив мене за руку.

— Та все добре, я... — І тут помітила.

Просто на землі, між шнурками і пилом, блиснуло металом щось гостре.
Я нахилилась і підняла — складний перочинний ніж. Здивовано крутила його в руках: витончений, із гравіюванням у формі павутиння, та виведеними літерами: А.Е.  Зовсім не схоже на дешеву річ.

— Хтось загубив? — озирнулась я.
Та ніхто не відповів. Ніхто не піднімав руки. Навіть не подивився в мій бік.
А холодок вже пробігся хребтом.


Я стискала ніж у долоні, відчуваючи, як холодне лезо немов упивається мені в шкіру. Але то був не біль — то була хвиля. Потужна, темна, наче море в шторм. Світ навколо похитнувся. Голоси стихли. Шурхіт валіз, запах пилу, навіть сонце — все зникло.

Мене наче затягло крізь невидимий отвір — і я вже стояла в зовсім іншому місці.

Темна зала. Стеля губилася у пітьмі, по стінах мерехтіли вогники свічок, що стікали воском на камінь. Повітря важке, затхле, мов у могильнику. І посеред всього цього — трон. Залізний, грубий, мов кований зі злісних думок. І на ньому — фігура в темному плащі.

Обличчя не видно, тільки рука з кількома важкими перснями. Вони блищали у тьмяному світлі, кожен із символом, який змушував нутрощі стискатися в клубок.

Але найгірше — те, що було біля підніжжя трону.
Людина. Зв’язана. По руках і ногах. Обличчя прикрите пасмом брудного волосся, шкіра бліда, на ній — розсічення й порізи. Кров ледь-ледь витікала з ран, стікала по тілу, капала на чорний камінь.

Я хотіла відвернутись. Закричати. Але тіло не слухалось. Мій дар розгортався, як зморшкувата квітка з отруйним нектаром — і я бачила все. Чула подих цієї істоти на троні. Відчувала її задоволення. Її владу. Її ненаситну жорстокість.

Хто ти? — подумки прошепотіла я. І в ту мить фігура повільно підвела голову. Порожнеча капюшона дивилась прямо в мене.

Мене вирвало назад у реальність, наче когось вириває з води за волосся.
— Ейріно? — голос Кари, тремтячий. — Що з тобою?
Я кліпнула. Серце калатало, долоні — вологі, а ніж… ніж досі був у моїй руці.

— Я… я… — Я не знала, що сказати.
Люди довкола вже почали сідати в диліжанси. Сварка між Таером і Семюелем залишила після себе лише роздратоване перешіптування. Але я стояла німа. У голові пульсувало.


Я стояла, стискаючи ніж, мов останню нитку, що тримала мене при тямі. Видіння ще не відпускало — воно жило в мені, дихало крізь пори, пульсувало в скронях. Але ні. Зараз не час панікувати. Не час кричати або падати в обморок, як героїня з дешевих романів.

Я кинула швидкий погляд довкола — ніхто не помітив. Усі зайняті: хтось штовхає валізу у багаж, хтось обіймається на прощання, хтось шепоче щось солодке коханому на вушко. Світ і далі обертається. І тільки я стою, мов зацементована.

Тремтячими пальцями я непомітно запхала ніж у внутрішню кишеню сукні. Він мовби обпік мене через тканину — та я вдавала, що все гаразд.

— Все нормально? — Кара вже стояла біля мене, з підозрою дивлячись в очі. — Ти зблідла.
— Просто... спека, — збрехала я, змусивши себе всміхнутись. — І метушня, трохи втомилась. Все добре.
Вона зміряла мене поглядом. Наче хотіла ще щось сказати, але натомість кивнула.

— Гаразд. Ходімо, інакше поїдемо останніми.

Ми рушили до диліжанса, минаючи гурт студентів. Я трималась поруч з Карою, намагаючись не думати про залізний трон, про кров, про персні, які сяяли в темряві, мов око змія.

Вмостившись на своєму місці в кареті, я ще раз обмацала пальцями ніж під тканиною. Він мовчав, холодний, як і належить металу. Але я знала — він пам’ятає.

Я маю дізнатися, що це було. Але не тут. Не зараз. Пізніше. Коли ми будемо в безпеці.

Колеса загуркотіли по гравію, диліжанс рушив, залишаючи позаду Академію Моірре. А я сиділа у ньому з виглядом звичайної дівчини. Але всередині мене вже нуртувало щось нове.