Розділ 22

Я сиділа навприсядки біля відкритої валізи й з усіх сил намагалася запхати туди ще одні абсолютно зайві штани. Головне — зайняти чимось руки й думки, аби тільки не згадувати Брієра: його низький голос, його лякаючу близькість і це холодне, пекуче «це була помилка».

— Ти туди ще й шафу запхай, — кепкувала Кара, сидячи на крайку ліжка. Вона уважно спостерігала за моїми хаотичними рухами. — Слухай, а що це взагалі було вчора? Зникла з душу, повернулася сама не своя, тепер воюєш із валізою... З тобою точно все в порядку?

— Це просто запаморочення й легка втрата залишків гідності, — відмахнулася я, застібаючи заїдаючу блискавку.

Але в душі я щиро зізналася собі: я була неймовірно рада їхати до Кари в гості. Мені просто як повітря потрібні були інші декорації, нові думки й шанс знову стати звичайною Ейріно — дівчиною, яка просто вчиться й радіє канікулам, а не об’єктом небезпечного розслідування чи студенткою, що поцілувала власного викладача.

На подвір’ї Академії Моірре вирував справжній галас прощань. Всі обіймалися, сміялися й ділилися планами на канікули. До нас підійшов Ейдан, міцно обійняв Кару, а потім поволі пригорнув і мене.

— Ейріно, ти тільки не зникай, добре? Пиши нам, — тихо сказав він із теплою усмішкою.

І в цей момент з'явився Таер Сіртан. Він виглядав бездоганно: ідеальна зачіска, дорогий камзол, палаючий і впевнений погляд. Не звертаючи уваги на інших, він підійшов прямо до мене, м'яко схопив мою руку й трохи затримав її у своїй долоні, припадаючи губами до пальців.

— Я чекатиму на тебе з величезним нетерпінням, Ейріно, — тихо мовив він, дивившись мені просто в очі.

— Відпусти її виродку! — миттєво втрутився Семюель, виринаючи з натовпу й стаючи між нами. Він злісно глянув на Таера й голосно, на все подвір'я, додав: — Забув уже, як намагався її силою взяти в посадці?!

Навколо миттєво запала дзвінка, мертва тиша. Студенти перезиркалися.

— Заткнися, Крон! Ти нічого не знаєш! — розлючено заперечив Таер, згортаючи кулаки.

Вони встали груди в груди, готові розчепитися прямо зараз. Ейдан спробував розборонити їх, і в цій раптовій штовханині випадково зачепив мене ліктем. Я хитнулася, відступила крок назад і раптом помітила на землі, біля колеса диліжанса, щось блискуче.

Це був складний перочинний ніж із темного металу. На його ручці було вигравіювано химерне павутиння та дві чіткі літери: «А.Е.».

Я схилилася й підняла його.

І щойно мої пальці торкнулися холодного металу, мене з дикою силою накрило видіння.

Навколо спалахнула темрява. Похмура, масштабна зала, залита червонуватим світлом від сотні палаючих свічок. У центрі — високий залізний трон, на якому сиділа постать у довгому чорному плащі. На її пальцях за загрозливо виблискували персні із дивними символами. А біля підніжжя трону на підлозі лежала зв’язана людина — уся в глибоких порізах, стікаюча кров’ю...

Раптом постать у плащі повільно підвела голову й подивилася прямо на мене суцільною, чорною порожнечею свого капюшона.

— А-а! — з моїх грудей вирвався глухий зойк, і мене з силою викинуло назад у реальність.

— Ейріно! Що з тобою?! Ти вся біла! — стривожено вигукнула Кара, схопивши мене за плечі.

Я дрібно тремтіла, а серце заходилося в шаленому ритмі. Але я швидко зреагувала — одним непомітним рухом сховала ніж у внутрішню кишеню своєї сукні.

— Усе добре... Просто спека, втома й голод, — гарячково збрехала я, важко дихаючи.

Ми нарешті сіли в диліжанс. Двері зачинилися. Я сиділа біля вікна й через тканину сукні знову обмацала ніж. Він був холодним, але я чітко знала: цей предмет пам’ятає щось жахливе. Я вирішила, що обов'язково розберуся з цим пізніше — коли буду у повній безпеці, подалі від Академії.

Колеса гучно загуркотіли по бруківці, і карета рушила з місця, залишаючи величні стіни Моірре позаду. Зовні я мала вигляд звичайній втомленій першокурсниці, яка їде на канікули. Але глибоко всередині мене вже нуртувало щось абсолютно нове й небезпечне.