Розділ 21

Я прокинулась з таким відчуттям, ніби по мені пройшовся табун жеребців у важких чоботях і з каструлями замість копит. Голова гуділа, як дзвін під час церковного свята, тільки без урочистості. Все в мені волало одне й те саме: вода... вода... смерть… та ні, спочатку вода.

Поворухнулась — і тіло наче зіткане з ватяних костилів. А потім, немов хтось натиснув на потайний важіль пам’яті, на мене обрушилось все.

Поцілунок.
Його губи.
Його руки на моїй талії.
Його голос — шепоче моє ім’я.
Викладач.
Брієр.
Дурна руно, що я наробила?!

Я завмерла, втупившись у стелю, як у вікно в суд над собою. Спробувала ще раз прокрутити це все в голові. Ні, не марилось. Це не був сон, бо від сну не лишається такого гарячого сорому десь під ребрами і не пече шкіру, коли згадуєш чужу долоню на собі.

Я видерлась з ліжка, мов покараний першокурсник із карцеру. У дзеркалі на мене дивилась дівчина з втомленими очима, скуйовдженим волоссям і виглядом, що кричав: “вчора я творила хаос”.

— Геніально, Сабрен, просто… геніально, — пробурмотіла я, хлюпаючи холодною водою в обличчя. — Весь курс здав іспити, а ти — свою гідність. Браво.
На секунду я сперлась руками об умивальник і просто подивилась на себе. Вчорашній макіяж, що вижив, — розмазаний. Очі — наче я ними бачила Апокаліпсис. І найгірше — тінь на губах. Не фарба. Спогад. Його поцілунок.

"Як я взагалі до такого додумалась?! Він викладач! Строгий, відсторонений, весь зібраний із крижаної витримки. А я? Я влізла в його особистий простір, як дурна романтична героїня з дешевої новели. І, що найстрашніше, мені… мені це сподобалось."

Зітхнула. Довго. Глибоко. Сумно.
"Треба прийти до тями. Треба поводитись, наче нічого не було. Як звичайна студентка. Без блиску в очах. Без фіксації на лінії його щелепи. Без уявного як же він пахне, коли близько… Стоп. Стоп. СТОП!"

Натягнула сорочку, заколола волосся, вхопила сумку. У голові ще дзвеніло, але вже тихіше. В животі клубком лежала тривога. Адже сьогодні — вівторок. І я маю піти до нього.
В його кабінет.

І от питання: що я скажу Вальдену Брієру, коли він гляне на мене тими очима?


Ні. Ну не можна отак.
Так не можна. У такому вигляді — м’яте лице, зачіска «гроза пройшла», запах учорашнього шампанського, що, здається, оселився в моїй шкірі навічно. Я не можу отак предстати перед ним. Перед Ним.

Під пресингом сорому й адреналіну я майже вбігла до душової, мов рятувалась від злочину, який сама ж і вчинила. Скинувши з себе сорочку, я стала під струмінь води — гарячої, обпікаючої, наче хотіла змити не тільки втому, а й учорашні спогади.

Краплі гучно били по шкірі, і кожна з них, здавалося, повторювала:
Брієр… Поцілунок… Його долоня…

— Та замовчіть ви вже! — пробурмотіла я, втираючи обличчя.
Я старанно намилювала волосся, намагаючись думати про графіки, формули, будь-що! Хоч про травлення в жаб. Але уява, зрадниця, знову малювала перед очима білу сорочку, туго натягнуту на м’язи, й темні очі, в яких у той момент було занадто багато бажання для лектора кафедри історії магії.

Зупинись. Схаменись. Ти — студентка. Він — викладач. І це — просто вчорашній алкоголь. Це все… вино. І дурість.

На виході, закутана в рушник, я на мить зітхнула з полегшенням. Ну все, я — чиста. Зовні. Всередині ще поки хаос, але хоч вигляд тепер, як у живої людини, а не як у привида розчарування.
І тут, як грім з ясного неба:

— Оу, гляньте-но на нашу зірку! — голос Кари пролунав із-за дверей. — Ти де пропадала вчора після танців, а? Я тебе не могла знайти ні на балконі, ні у коридорі…
Я завмерла. Кров відлила від обличчя.

— Ти з кимось пішла? — Її очі звузилися. — І не кажи мені, що сама! Бо ти не була схожа на ту, хто хоче самоти… хіба що, — вона прищурилася, — не з деким.

— Що? Ні! Тобто… я… я просто… повітря. Зірки. Філософія. Ну ти знаєш, — затараторила я, мов миша, яку загнали в кут.

— Ейріно Сабрен, ти зараз дуже схожа на ту, що щось приховує, — прошепотіла Кара, нахиляючись до мене так, що її очі майже торкались моїх. — У тебе на шиї слід. І це не комар…

— Це… кхм… реакція на м’яту! — вигукнула я з таким ентузіазмом, ніби щойно винайшла новий спосіб телепортації.
Кара вигнула брову.

І я, поки вона не вирішила почати допит з пристрастью, рвонула до своєї кімнати:

— Я запізнююсь! Зустрінемось пізніше! Обіймаю! Люблю! Чао!

Двері клацнули за мною, я притиснулась до них спиною і видихнула, ніби щойно втекла з-під допиту інквізиції.

Ну все, Сабрен. Тепер — тільки вперед. У кабінет до Брієра. Усе буде… якось. Головне — не згадуй про сорочку.

Я йшла по академії, мов на власне стратосферне спалення. Повільно, ніби кожен крок відмірювався як останній. У голові — порожнеча з вивіскою «Ну все, Сабрен, ти влипла».

Кам’яна підлога глухо відбивала звук моїх кроків, стіни тиснули з обох боків, наче змовились. За вікнами весна цвіла, студенти сміялись на лавках, сонце світило — все, як завжди. Окрім мене. Бо я йшла не просто на зустріч… я йшла на зустріч із поцілунком, у якому я втопила здоровий глузд, межі дозволеного, а головне — свою репутацію.

Молодець, Ейріно. Одна ніч, і ти вже — головна героїня академічного роману. «Як не варто поводитись із викладачем» — розділ перший, фінальний і ганебний.

Я нервово поправила волосся, перевірила чи сорочка не занадто прозора, і втретє зміряла довжину спідниці. Як не крути, вона залишалась спідницею, а не бронею від сороміцьких думок.

Можливо, він і не пам’ятає? — виринуло боязке сподівання.
Але одразу ж утонуло в спогаді про його руку на моїй талії… про губи… про той стогін (який, до речі, не був частиною плану).

О ні. Він пам’ятає. І я пам’ятаю. І мої вуха пам’ятають, бо досі палають, мов магічні кристали.

Кожен крок здавався трохи важчим за попередній. Можливо, тому що всередині мене сиділа паніка, обійнявшись із соромом, і в унісон гупали ложками по стінах шлунка:
Ну що, Сабрен, дійшла? Зараз буде велика кара… або гірше — велике мовчання.

Я зупинилась перед його дверима. Дерево здавалось темнішим, ніж учора. Ручка — холодною. Всередині панувала тиша. І тільки моє серце било так, що, здається, його було чути на всьому поверсі.

Я ковтнула повітря.
Один стукіт.
І двері повільно прочинились…


Я переступила поріг і, як тільки двері за мною зачинились, відчула — все, пастка зачинилася. Повітря в кабінеті було прохолодним, пахло чимось дерев’яним, терпким… і ним.

Я стояла мовчки, опустивши очі. Боялась навіть поворухнутися, аби не почути того «Сабрен…», в якому вчора було так багато вогню, а сьогодні могло бути одне лише полум’я осуду.

Він повільно обходив мене, наче я — експонат у музеї помилок. Жертва. А він — той самий хижак, що вивчає, оцінює, чекає моменту вдарити. Але голосу не подавав. У його рухах не було ані краплі розгубленості — тільки спокій, бездоганний контроль. Як ніби нічого вчора не було. Як ніби не було вуст, що торкалися одне одного, не було пальців, що обпікали шкіру.

Я не витримала тиші, що тиснула з усіх боків:

— Ви… Ви просили, щоб я зайшла у вівторок, — тихо мовила я, немов це могло зняти напругу.

Він зупинився, тепер уже за моєю спиною, і сказав рівно, холодно, мов говорив не з дівчиною, яку вчора тримав у обіймах, а з рядовим студентом:

— З’явилися нові нюанси у розслідуванні.

Я ледь повернула голову, не наважуючись зустрітись з ним поглядом.

— Які нюанси? — моє серце закалатало гучніше.

— Той символ, який ви побачили й намалювали… — сказав він, проходячи до письмового столу, де акуратною стопкою лежали якісь старовинні фоліанти. — Ми з’ясували, що він належить не просто вигаданій групі. Це знак культу. А точніше — секти, яка останнім часом набирає популярність у межах королівства. Їхні символи з’являються у несподіваних місцях. І це неспроста.

Я стисла пальці. Все ще не до кінця усвідомлюючи:

— Але… що їм треба?

Він нарешті глянув на мене. Його очі, темні, мов ніч, не видавали жодної емоції.

— Невідомо яку ціль вони переслідують, але тепер ми знаємо, в якому напрямку копати. І, схоже, ваші здібності виявились точкою перетину. Ви потрібні і надалі.

Я вдихнула повільно.
— І… що ви далі робитимете?

Вальден сів у своє крісло за столом. Короткий жест — і один із фоліантів розкрився. Пальці з довгими фалангами неквапливо перегортали сторінки, але я бачила — він не читає. Він думав.

— Я з’ясую, що це за культ. Що вони з себе являють, яку мають структуру, хто стоїть за ними. Які ідеї розповсюджують, які цілі переслідують.

Його голос був глухим, але вкрай зібраним, як у людини, яка звикла розв’язувати найтемніші вузли.

— Бо, знаєте, Сабрен, — продовжив він, підводячи погляд, — коли хтось починає викрадати людей, це навряд чи заради того, щоб просто завербувати нових послідовників. Це вже не просто фанатизм. Це — метод. І ціль у нього, повір мені, не просвітлення.

Я ковтнула клубок у горлі.
— Ви думаєте, це… щось більше?

Він трохи відкинувся на спинку крісла й дивився на мене так, ніби зважував, чи варто сказати більше. Чи довіряти. Чи, може, вчорашній поцілунок усе зіпсував.

— Послідовниками цього культу, — раптом сказав Вальден, нахилившись уперед і сплівши пальці в замок, — може виявитись будь-хто.

Я підвела погляд.
— Що ви маєте на увазі?

— Все. Саме те, що сказав. Будь-хто. Від безвинного підлітка до сивого старця, від служниці до декана. — Його очі стали темні, мов буря над нічним морем. — Ці люди не марять істинами. Вони ховаються за личинами.

Мурашки побігли по спині.
— То що… мені мовчати?

— Більше ніж мовчати, Ейріно, — його голос був тихим, але твердим, як камінь. — Тримай язика за зубами. Нікому. Ні друзям, ні співучням, ні навіть… тим, кому, здається, можна довіряти. Бо ті, кого ти знаєш, можуть виявитись ворогами. А може — давно вже ними є.

У мене похололо всередині. Його слова були як крижана вода — несподівані, різкі, тверезі.

— А якщо вони дізнаються, що я щось бачила?

— Тоді тебе просто не стане, — відрізав він спокійно, наче розповідав про хід лекції. — І ніхто навіть не дізнається, що ти була. Бо такі культи мають не тільки ідеї, а й ресурси. А ще — фанатиків.

Я проковтнула страх. І гордість. І все те, що ще вчора нашіптувало мені, що між нами щось є, крім справи.

А він уже знову був холодом. Стратегією. Гострим лезом розуму.
— Тож мовчи, Сабрен. І вчися дивитись на людей інакше.

Я відчула, як стискається шкіра на потилиці. Бо, здається, те, що здавалося випадковістю, починало набирати форми змови.


Я вже зібралась встати, але він сам підійшов ближче. Його постать знову кинула тінь на стіл, і я відчула, як шкіра напинається під його поглядом.

— Сабрен, — мовив тихо, глибоко. — Ми більше не повертаємось до вчорашнього. Це було… помилкою.

Серце всередині скулило, мов поранений звір.

Я кивнула, не довіряючи голосу. Губи вчепились одна в одну, поки очі тремтіли на межі погляду вниз і спроби втриматись гідно.

Вальден дивився на мене кілька секунд. Занадто довго.

Потім підступив, як хижак, що вирішив дістати здобич.

— Це помилка,Сабрен.

Його рука торкнулась мого обличчя.

— Тоді до побачення, — прошепотіла я.

Вальден ніжно провів пальцем по шкірі і проклав доріжку до шиї. Я ковтнула і заплющила очі. Я відчула як він наблизився до моїх вуст. Тремтіння пройшло по тілу. Пройшло пару секунд, і нас накрило хвилею. Його губи зминали мої а руки міцно тримали не даючи відсторонитись. Моя шкіра палала і бажання розтікалося по тілу. Вальден помітно напружився, його рухи стали більш наполегливими....

Нас перервав  стук у двері.

Я подивилася на Вальдена затуманеними очима і швидко вийшла з кабінету, пролетівши повз відвідувача мов стріла.

Коридор затанцював перед очима. Повітря здалося раптово затісним. Глухий стукіт серця відлунював у скронях, у грудях, у кінчиках пальців. Я ледве не забула, куди йду. Все всередині змішалось: страх, сором, жага, заплутаність.

Наче сама себе підписала на загибель — і тілом, і розумом.