Розділ 20

Світ навколо плив у теплих переливах вогнів, пісень і напівслів. Вино м’яко текло в жилах, як ледь тепла річка, що змиває турботи. Хтось сміявся гучніше, ніж зазвичай, хтось уже притулився до подушки, обіймаючи келих і власні думки. 

І саме в цю мить я побачила, як Кара, трохи похитуючись, але з тією рішучістю, що з’являється лише після двох бокалів вина і одного — самовпевненості, підходить до Ейдана. 

— Ейдане… — почала вона, притримуючи рукою волосся,
— А давай потанцюємо? 

Він спершу виглядав розгубленим — як хлопець, що на уроці раптом опинився без підказки. Його брови трохи зсунулися, очі ковзнули в бік мене — коротко, мовчки, ніби шукаючи там відповідь, якої сам не міг знайти. Але Кара вже взяла його за руку — не надто впевнено, зате щиро. І він кивнув. 

— Ну, ходімо, — сказав просто.
І вони рушили під ритм повільної, напівжартівливої мелодії, що бриніла із гітари Сема. 

Їхні рухи були трохи  нерівні, як у тих, хто танцює не з тіла, а з голови. Але вони сміялись. Кара закинула голову назад, коли він необережно зачепив її ногою, а він винувато вибачався, все ще не розуміючи, як так вийшло, що він тут — і що вона тримає його за руки. 

Я дивилася на них і… згадала. Той день на пробіжці. Кара, втомлена, але жива, з очима, повними блиску й зізнань. 

Вона тоді сказала тихо, ніби побоювалась почути відповідь:
— Мені здається, він мені подобається… Ейдан. 

Мене щось тоді збентежило, хоч я й не могла назвати це чимось конкретним. 

Просто... відчуття, що щось пішло не туди. Мов хтось на мить увімкнув лампу в темній кімнаті — і я побачила, що не все на своїх місцях. 

І ось тепер, дивлячись, як вони кружляють — не надто граційно, зате з тим непідробним захопленням один одним, — я відчула, як хміль розтікається тілом. Не болісно, не тривожно. А солодко. Як мед, що залишився на губах після теплого чаю. Легка млость. Приємне тепло в щоках. 

Голову трохи крутило — не так, щоб упасти, але достатньо, щоб світ почав виглядати м’якішим, розмитим. Мов реальність розчинилась у мріях.
Я встала. 

— Куди ти? — озвався хтось, але я лише махнула рукою, не озираючись. 

— Просто… свіже повітря. Занадто душно. 

Кроки відлунювали в коридорі гуртожитку. Тут було тихіше. Ліхтарі кидали плями світла на стіни, а десь унизу хтось ще співав стару студентську пісню. Я йшла, наче вві сні, торкаючись пальцями холодної поверхні стіни, мовби шукала опори в цій розмитій реальності.


Я йшла повільно, ковтаючи тишу, наче тугий сироп. Після галасу, сміху, пісень і Семюелевої гітари цей коридор здавався іншою планетою — прохолодною, мовчазною, стриманою. 

Гуртожиток стих, і тільки мої кроки глухо відлунювали по старій кам’яній підлозі. 

Мене приємно п’янило — вино розтікалося теплом від грудей до кінчиків пальців, думки розліталися повітряними кульками. Я просто хотіла трошки свіже повітря, трохи простору, де не кричить Кара, не хихоче Семюель, і де ніхто не грає в «правду чи бажання».
Та коли я врешті зупинилася — стало надто тихо. 

Занадто… порожньо. 

Я озирнулась. Гардини з важкої тканини, старовинні підсвічники. Чорні дубові двері з іменними табличками.
Я збагнула — я зайшла не туди.
Це ж… крило викладачів. 

— Чудово, Ейріно, — прошепотіла я собі. — Просто блукни п’яною між професорських покоїв, чом би й ні.
Я вже повернулася на п’ятах, як раптом
—
туп

Я буквально влетіла у чиюсь постать — високу, міцну, мов з мармуру. Мене відкинуло трохи назад, і я схопилася за стіну, щоб не впасти. 

— Сабрен? — Оксамитовий голос прорізав повітря. — Що ви тут забули? 

Я застигла.
Тільки не він. 

Я повільно підвела погляд. Вальден Брієр. Високий. Темний. Очі як холодне срібло, які зараз дивились на мене з дуже промовистою… тривогою? Підозрою? 

— Я… я заблукала… — вимовила я, й сама здивувалась, як дивно звучав мій голос. Як у дитини, яку спіймали на крадіжці цукерки. 

— Ви, як завжди, маєте дивовижний дар опинятись там, де вас не повинно бути, — м’яко, навіть лагідно, сказав він. Але щось у цій м’якості було… сталеве. 

— Ні-ні, я… просто… ну, вийшла провітритись… а потім… повернула не туди… — я говорила, а в голові хтось тримав лопату і копав все глибше. 

— Ви що, нетвереза?, — не питав, стверджував. 

— Та я зовсім… ну, трішечки… — я махнула рукою, намагаючись показати, що все під контролем, але тіло в той момент вирішило легенько похитнутись.
От і все. Вирок винесено. 

— Ідіотка, — прошепотіла я собі. 

— Чудово, — вже сухіше мовив він. Потім в одну мить — жодного попередження, жодного «перепрошую» — його пальці обхопили моє зап’ястя, холодно, твердо. 

— Що ви—?! 

— Якщо вас у такому стані побачить хоч один викладач, це загрожує вашому статусу. А мені — зайвим звітуванням.
Ви йдете зі мною. 

І перш ніж я встигла бодай щось заперечити, двері поруч клацнули замком, і я — все ще не зовсім розуміючи, як саме — опинилась у його кімнаті. 

У покоях Вальдена Брієра.
Зачинена. З професором. О першій ночі.
Що могло піти не так?


Його покої були зовсім не такими, як я собі уявляла. Жодних похмурих стелажів із пилом століть чи ланцюгів для катувань студентів — тільки стримана елегантність. Все темне, дерев’яне, лаконічне. Запах — дерева, кави… і чогось чоловічого, глибокого, ледь терпкого. 

Мене трохи хитало, тому я сперлась на край столу й дозволила собі вдихнути ще раз. 

Тільки я почала роздивлятися щось, що скидалося на карту зоряного неба, як за спиною пролунало: — Довго збираєтесь роздивлятись, Сабрен? — голос був тихим, але жорстким. — Я чекаю пояснень. 

Я обернулась.
Помилка.
Фатальна. 

Він стояв так близько, що я чула його подих. Біла сорочка натягнута на грудях — тканина майже тремтіла на туго окреслених м’язах. Волосся трохи вологе, злипалося на чолі, спадало на темні брови. Щелепа — гостра,  губи — рішучі й... небезпечні. 

Я вловила ледь помітний аромат парфумів, змішаний із його власним запахом. 

І мені стало дуже… дуже спекотно.
— У нас… святкування, — спробувала я говорити розумно. — Ну, іспити ж склали. Це традиція.
Я усміхнулась як дурепа. 

Він склав руки на грудях — ох, ті руки, що не лишали місця уяві. 

— Ви в курсі, що алкоголь у стінах Академії заборонено? 

І от саме в той момент — не питаючи дозволу в здорового глузду — я зрозуміла, що хочу. Торкнутись. Відчути. Перевірити, чи ці м’язи справжні, чи просто моя хмільна фантазія. 

Я зробила крок вперед.
Пальці самі знайшли собі шлях до його торсу. Погладили крізь сорочку тверду поверхню, ніби тестуючи межі дозволеного. 

— Сабрен, що ви… — Він збентежено зупинився. 

А я вже була ближче.
Занадто близько. 

Я дивилась йому в очі, відчуваючи як дихання обривається. І просто… приклала свої вуста до його. 

Спершу він сіпнувся — протест слабкий, мов тінь. А потім — щось змінилось. Він перехопив ініціативу, мов хижак, що досі лише приглядався. Його рука різко й впевнено обхопила мене за талію, притягнувши до себе, інша — ніжно, майже болісно провела по щоці. 

Його поцілунок…
То не був просто дотик губ.
То був вирок. Пристрасть, карбована у кожному русі. Я тремтіла, в середині було наче виверження вулкана, пальці не слухались. Вино і заборона злилися в один шалений потік. 

Його рука ковзнула нижче.
Я тихо застогнала. 

І… саме цей звук, здається, повернув його на землю. 

Вальден різко відступив. Він важко дихав, волосся розкуйовдилось, а очі… стали темними, глибокими. 

Він дивився на мене так, ніби намагається вирішити — поцілувати ще чи втекти з країни. 

І він вирішив.
Схопив мене за лікоть.
Мовчки.
Швидко. 

Повів темними коридорами, ні разу не озирнувшись. 

— Надобраніч, Сабрен, — прошепотів, відпускаючи мою руку біля входу до студентського крила.
Двері зачинились. 

Тиша.
Мої щоки палали. 

Хміль випарувався, як роса з каменю.
Що я зробила? Що я…
О, ні. 

Я пробралась до кімнати, мов злодій. Швидко роздяглась, шкереберть закинула речі, впала в ліжко, обіймаючи подушку. 

— Я подумаю про це завтра, — хрипко прошепотіла. 

А поки…