Розділ 19

Понеділок настав несподівано лагідно.
Сонце розливалося по кам’яному підвіконню, мов тепле молоко, і мені здавалося, що Моірре сьогодні дихає повільніше, ніж завжди. Без тривожного дзвону дзвонів, без стуків черевиків по коридорах, без суворих голосів викладачів. Тільки ледаче шелестіння вітру і запах кави. 

Коли я прокинулась, Кара вже сиділа на дивані, підібгавши ноги, з двома димлячими чашками на столику і коробкою з їдальні. Її світле волосся було заплетене недбало, щоки — рум’яні, як яблука, а на устах грала хитра усмішка. 

— Встанеш —  отримаєш тістечко. Продовжиш спати — з’їм і своє, і твоє, — озвалася вона, навіть не повертаючись. 

— Жорстоко, — пробурмотіла я, ховаючись під ковдрою, — ще не минуло й доби, як я пережила історію магії, а ти вже погрожуєш кавовою наругою. 

— Це не кава, це винагорода після великої жертви. Ти заслужила. 

Я нарешті виповзла, мов сова, яка проспала зиму, і сіла поруч. Каву вона обрала з ванільною ноткою — мою улюблену. У коробці ховалися міні-пайки з кремом і ягодами. Було щось неймовірно зворушливе в тому, як ми сиділи отак, босоніж, у нічних сорочках, з кавою й тістечками, наче дві дівчинки після довгого спектаклю. 

— Думаєш, уже повісили списки? — запитала я, надкусуючи пиріжок. 

— Ще рано, — відповіла Кара. — Але скоро. Кажуть, викладачі зібралися ще вчора ввечері, щоб усе фіналізувати. І сьогодні до десятої вже мають оголосити. 

— Мені трохи страшно, — зізналася я. — Особливо через історію. Після всього… Ну, ти знаєш. 

— Брієр дав тобі завдання, не вирок. І ти впоралась. А щодо решти — ти не бачила, як тремтів Семюель після трансмутації. Я думала, він прямо там перетвориться на слизня. В буквальному сенсі. 

Ми засміялись. Той сміх був як очищення — дзвінкий, трохи хрипкий після безсонних ночей, але такий справжній, що мені на мить здалося: я знову дівчинка, яка не має жодних тайн, крім як з’їсти ще одне тістечко. 

Ми довго не поспішали. Цей ранок був як винагорода — за ночі з підручниками, за подряпані пальці від писання, за безсонні хвилини сумнівів. 

Нарешті, ближче до десятої, ми почали збиратися. Я обрала світлу лавандову сукню з тонкими вишитими рунами на манжетах. Кара вдягла щось жовте і квітчасте — як завжди, трохи яскравіше, ніж дозволяв етикет, але зовсім у її стилі. В обох волосся було ще вологе від поспіху, але настрій — святковий. 

Ми вийшли в коридор і рушили до головного холу. 

На півдорозі ми зіштовхнулися з Ейданом. Він ішов швидко, як людина, що намагається не бігти, але всередині вже летить. 

— Привіт! — вигукнула Кара. — Ти теж до списків? 

— А куди ж іще? — пробурмотів він, засовуючи руки в кишені. — Якщо я завалив алхімію, мене батько з дому вижене. Ну або перетворить на жабу. Він, правда, не чарівник, але винахідливий.


Я всміхнулась, намагаючись не видати власної нервозності. Бо що вже там — я тремтіла так само, просто глибше всередині. 

— Побачимось у холі, — кивнув Ейдан і зник за поворотом. 

Ми з Карою зупинились біля дверей, за якими мали висіти списки. За кілька секунд усе зміниться. Вже зовсім скоро.




У головному холі вже збирались студенти — мов перед церемонією страти. Ніхто не сміявся, не розмовляв голосно, не бігав. Всі чекали. І лише годинник на стіні цокав байдуже, як завжди, бо йому було все одно, хто склав, а хто — ні. 

Ми з Карою увійшли, майже одночасно з Ейданом. Списки ще не повісили, і студенти юрмилися навколо стіни, на якій мала з’явитися правда про кожного з нас. Кара стискала мою руку так сильно, що я втратила чутливість у пальцях. Але не казала нічого. Просто дивилася вперед. 

І ось — двері відчинились.
Асистентка професора Ельдара — та, в якої завжди однакова зачіска і вираз обличчя «я вас усіх ненавиджу» — увійшла з сувоєм, розгорнула його і кількома магічними жестами прикріпила до стіни. І знову — тиша. 

Але тепер напружена, як перед бурею. 

Першим кинувся Таер. Кара тільки встигла шепнути:
— Сміливець. 

Я бачила, як він шукає своє ім’я, водить пальцем по списку... і завмирає. Обличчя спочатку світлішає — а тоді падає, мов тінь впала. Він відступає на крок, прикриваючи очі долонею. Підійшов до нас, трохи блідий. 

— Усе здав. Навіть астрономію. Але... травологія. Завалив. — Він зітхнув. — Прийдеться перездавати. 

— Ох, Таере... — я торкнулась його плеча. — Це лише один предмет. Ти впораєшся. 

— Травологія — це моя слабкість, не таємниця. Але я справді старався, — сказав він гірко. — Ну нічого. Переживу. 

До списків рушив Ейдан. Я бачила, як його брови зводяться, а тоді обличчя розпливається в усмішці. 

— Ура. Живу, — кинув він. — Пити буду. Ви зі мною? 

— Ще не знаю, — відповіла Кара. — Треба ж дізнатися, чи маю я моральне право на святкування. 

І ми нарешті рушили до списків. 

Я боялася дивитись. Очі самі ковзнули по колонці, де букви танцювали від нервів. Кара знайшла себе першою.
— Ну все. Фізична підготовка підвела. Ото ті стрибки через мотузку — повбивав би. Але залік є! — її голос зірвався на радісний сміх. 

Я нарешті знайшла й своє прізвище. Сабрен, Ейріна. І поруч — цифри. Непогані. Не ідеальні. Історія магії трохи просіла. Але все інше витягнуло мене. 

— Є. — Видихнула я. — Прохідний бал. Ми здали. 

— Ми здали! — Кара вчепилася в мене, обіймаючи, — Я знала! Знала, що ти витягнеш! 

І раптом, серед всього цього хаосу обіймів, вигуків і полегшених зітхань, Кара підняла палець догори, як жрець перед пророцтвом: 

— А тепер... Слухайте всі! — вона обернулась до Ейдана, Таера, студентів з нашого курсу. — Пропоную гідно відсвяткувати нашу перемогу над сесією! Сьогодні ввечері — гостьова дівчат. Несе́мо солодощі, чай, або щось міцніше, якщо знайдеться. Печиво, музика, танці, життя! 

— О, так! — вигукнув Семюель, який почув її десь позаду. — І я принесу свою гітару. Якщо хтось ще раз заспіває гімн Моірре, я вийду в вікно. Але щось із півдня — можна! 

— Я в ділі, — сказав Ейдан. — Дівчата, ви герої. Я так давно не був на вечірці, що встиг забути, як це. 

— Я принесу карамельки, — сказала одна з дівчат з алхімії. — І ковдри. Треба буде затишно! 

— Домовились! — сказала Кара. — Всі — о восьмій. Слухайте музику і пийте чай, поки не з’являться примари викладачів! 

Ми розійшлися, сповнені трепету, полегшення і передчуття вечора, в якому вперше за довгий час не було страху. Тільки радість. І ще трохи солодкого божевілля.


...

Після обіду ми з Карою взялися до справжнього чаклунства — не з артефактами й формулами, а з відром, ганчіркою і вмінням розставляти подушки як в ельфійських серіалах. 

Гостьова кімната виглядала, як звичайно, ніби там жили не дівчата-магічки, а зграя грифонів після бурі. Але ми були налаштовані рішуче. 

— Все має блищати, як у королівському палаці перед балом, — сказала Кара, закочуючи рукави. 

— Або принаймні як у кімнаті, де не соромно знімати взуття, — додала я. 

Ми винесли всі стоси книг, розсортували диванні ковдри, змінили наволочки на ті, що пахли лавандою, повитирали пилюку, протерли дзеркала і поставили кілька свічок з ароматом кориці та меду. У центрі столу — піднос з печивом, сушеними фруктами, глечиком з лимонадом і чашами для чаю. Кара навіть дістала старенький килимок з орнаментом у вигляді зірок — «щоб було атмосферно». 

Потім — душ. Гарячий, із запахом розмарину й м’яти. Після кількох днів стресу і безсоння це було як воскресіння. 

— Я перша сушити волосся! — вигукнула Кара, хапаючи фен. Її кучері розсипались по плечах, вона розчісувала їх з такою пристрастю, ніби збиралася вбити кого-небудь блиском. 

Я ж дала собі трохи більше часу. Нанесла тон з краплею  пудри — тієї, що тримається, навіть якщо тебе обсипле пелюстками вибухнувша фея. Туш, блиск на вилицях, м’який відтінок помади, і — сережки. Срібні, подовжені, з тонкими лініями, що ловили світло і тихо побрязкували, коли я повертала голову. 

Нарешті — сукня.
Чорна, мов ніч перед дощем. М’яка тканина обіймала тіло, підкреслюючи талію, стегна, плечі. Вона не була відвертою — але кожен її шов говорив: Я знаю, хто я є. Спина відкрита, але не вульгарно — тільки натяк, щоб відчувалось тепло шкіри. Довжина — трохи нижче коліна. І талія — вузька, як у тих, кого природа ліпила з любов’ю і трохи сарказмом. 

Я зупинилась перед дзеркалом.
Світле волосся спадало хвилями на плечі, м’яко обрамлюючи обличчя. Очі здавались світлішими — то була не магія, а звичайне людське щастя. Сережки тремтіли на вітрі з відчиненого вікна, як краплі світла. Я виглядала... не як студентка, яка півмісяця спала по чотири години. А як дівчина, що вижила, перемогла і сьогодні має намір святкувати, ніби завтра кінець семестру — а не світу. 

— Ух, Ейріно... — Кара увійшла й завмерла. — Я тобі заздрю. Якщо сьогодні хтось з хлопців не впаде на коліно — я особисто випишу їм штраф. 

— Та ну тебе, — я усміхнулась. — Ти теж виглядаєш розкішно. 

Кара була в темно-зеленій сукні, з рукавами, що спадали з плечей. Волосся зібране в низький пучок, трохи неохайний — але саме це й надавало їй виду дівчини з обкладинки. І ще — парфуми. Легкий аромат цитруса і квітів, що огортав, як обіцянка чогось хорошого. 

— Ну що, готова? — спитала вона. 

— Абсолютно. 

Ми обернулись ще раз до кімнати: м’яке світло свічок, покривала, накинуті на крісла, тістечка, чаї, фрукти, вино, музична сфера на полиці, яка вже тихо гуділа мелодію... Усе було як треба.


…

Двері гостьової не встигли як слід зачинитися, як кімната заповнилась людьми, сміхом, ароматами парфумів і чогось домашнього, винного. Дівчата з нашого курсу — всі як одна, мов з рекламного зілля для сяйва шкіри: блискітки на повіках, локони, що пружинять, туфельки на підборах, прикраси, які брязкотять так голосно, як їхні жарти. Хтось приніс ще й коробку з кексами, хтось — фруктову нарізку. А хлопці… 

Хлопці, звісно, з’явилися зі своєю класикою. Дві пляшки темного вина, яке, як клявся Ейдан, робив його дядько у підвалі з любов’ю та забутими чарами, і ще пляшка чогось іскристого, що, здається, приїхала з південного узбережжя. Семюель, як і обіцяв, з’явився з гітарою за плечима — і очима, які одразу ж знайшли мене в натовпі. 

— Ейріно… — проговорив він, знімаючи гітару. — Я тут думав: або ти сьогодні муза, або ти небезпека для серця. Власне, хіба це не одне й те саме? 

— Ти знову фліртуєш як травень з вишнею, — сміючись, відповіла я. 

— А що мені ще лишається? Поглянь на себе! Якби краса була магією — ти б давно вже мала орден першого ступеня. 

— Сем, досить, — втрутився Ейдан, хоча в очах у нього грала посмішка. — Дай хоч сьогодні їй від тебе відпочити. 

— Я просто визнаю очевидне! — розвів руками Семюель і вже за мить почав перебирати струни, тихо виводячи знайому мелодію. 

Свято почалось. Ніхто не кричав “починаємо!”, ніхто не будував план — усе закрутилось само. Хтось розлив вино в бокали, хтось притягнув м’які подушки до столу, дівчата підспівували Семюелю, а він — то ніжно, то весело, то майже хрипло — співав пісні, які усі знали, і які ніхто не чув без легкої усмішки. 

Кара танцювала з кимось з третього курсу, крутилась, сміялась, як вогник. Я пила третій ковток вина і відчувала, як вечір м’яко тягне на себе всі турботи. 

Тепло від ламп, свічки, музика, блиск у очах — все це було солодкою нагородою за дні утоми й іспитів. 

— Гей! — вигукнула одна з дівчат, тримаючи в руках кубок. — А давайте “Правда чи бажання”? 

— Звучить як хороша ідея, поки ми ще здатні формулювати речення, — жартівливо додала я. 

Ми сіли в коло. Семюель — навпроти мене, Ейдан збоку, Кара зліва, решта — як розкладуться. Кубок, як жереб, ходив по колу. Хтось сміявся, хтось червонів, хтось виконував дурні завдання: з’їсти кекс без рук, пройтися по кімнаті на колінах, прочитати любовне зізнання в стилі епічної балади. 

— Ейріна, правда чи бажання? — вигукнув Семюель, ховаючи посмішку за бокалом. 

— Ух, — я відкинулась назад. — Почнемо з правди. Але без банальщини. 

— Добре… — він замислився, а тоді, нахилившись уперед, запитав:
— Ти колись цілувала когось із присутніх у цій кімнаті? 

Бум. Усмішки, шепіт, напружена тиша.
Я підняла брови. 

— Я скажу так, — відпила ще ковток. — Деякі речі краще залишити загадкою. Але… — я кинула короткий погляд у бік Ейдана. — Можливо, одного разу іспити були не єдиним, що ми складали того дня

Семюель вдав, що поранений у саме серце, а Кара гнівно тицьнула мене у бік. 

Я витримала паузу, а потім вибухнула сміхом. 

- Та я жартую! Що, повірили?
Свято тривало. Кімната дихала радістю, як стиглий фрукт, повний соку і сміху. Вони співали. Вони танцювали. Вони були молодими і переможними.
І хай завтра знову буде складно — сьогодні ми належали собі.