Розділ 18

Сонце ласкаво блищало крізь зелене листя парку академії, кидаючи плями світла на наші пергаменти, мов би саме світило намагалося розібратись у причинах падіння Східного Ковену. 

— Якщо я ще раз прочитаю слово "гегемонія", — зітхнула Кара, згризаючи кінчик пера, — у мене буде гегемонія нервового зриву. 

— Ага, а я вже змирилась, що як не складу, піду жити в ліс. Буду там жерти мох і повчати білок, чому Друга Магічна Унія провалилася, — я вкинула в рот черешню і зашвирнула кісточку в кущі. 

— Зачекай, — Кара відклала перо, втупившись у мене. — Ти ж серйозно хвилюєшся через цей іспит?
Я кивнула повільно. 

— Брієр не з тих, хто махне рукою, якщо ти скажеш "я забула дату, але був дощ". 

Він був… розумний. Лякаюче розумний. І небезпечний. Його очі завжди ковзали по співрозмовнику, ніби зважували: бреше чи просто ідіот. А після того разу в кабінеті, коли я невдало пожартувала про річ, він швидко дав мені зрозуміти, що з ним краще не гратися. Бо і сам був вмілим гравцем. 

Ні, з Вальденом Брієром краще триматися чітко, рівно і по суті. Бо жарти — це привілей безневинних. 

— О, дивись, — озвалася Кара, відволікаючи мене від думок, — йде той самий самозакоханий фазендаш. 

Я підняла голову. Лорд Есмонт. У своєму елегантному темно-синьому камзолі, обрамленому золотими шнурками, він виглядав як зухвала ілюстрація до книжки про жорстоку аристократію. Поруч — його вірні шептуни у формі дівчат-еліти, що шепочуть на вушко гидоти. 

— О, які милі трудівниці! — вигукнув він, наближаючись до нас. — Мабуть, хочете здавати іспит без провалу на п’яту голову? 

— Привіт, Есмонт. Тобі не соромно за відсутність креативу в образах? — відповіла я спокійно. 

— О, в тебе ще й язик є? Думав, усі твої думки в сільському акценті губляться, — єхидно сказав він. 

Його "прихильниці" задихалися від штучного сміху. 

— Дивно, що ти так обізнаний з сільськими акцентами, — усміхнулася Кара. — Часто практикуєш, коли до бабусі їздиш? 

Есмонт спохмурнів, але ще не встиг щось відбрехати, як за його спиною з’явилася знайома фігура. Таер Сіртан. 

— Досить, Есмонте, — промовив він тоном, у якому було більше льоду, ніж у всьому Північному морі. — Якщо я ще раз побачу, що ти чіпляєшся до дівчат — зроблю так, що підеш з цього парку не через браму, а через хворобу. 

Тиша впала так, ніби хтось натягнув струну. Есмонта аж перекосило. Але на цей раз він вирішив не встрявати. 

— Ну що ж, залишу вас із вашим героєм, — кинув він і зник, ніби дим. 

Кара мовчала, витріщившись на Таера. І я, правду кажучи, теж. 

— Не дякуйте, — сказав він, поправляючи мантію. — Але я прослідкую, щоб цей півень більше не розпускав хвіст поблизу вас. 

— Від тебе це звучить якось… не надто переконливо, — зронила я з іронією. — Забув, хто і сам розпускав руки? 

— Я змінився, — тихо сказав він. — І дуже шкодую про той день. 

Я дивилась на нього мовчки. Він виглядав інакше. Спокійніше. Але щось у мені все ще тримало дистанцію, мов нитка, яку не можна обірвати. 

— Ну, бувайте, — кивнув Таер і пішов, залишаючи по собі аромат дорогих парфумів і ще дорожчих намірів. 

— Мабуть, він і справді втратив голову від тебе, — прошепотіла Кара. — Інакше з чого йому так пнутися? 

— Можливо, — зітхнула я. — Але я йому все одно не довіряю.


--- 

Аудиторія для іспиту з історії магії виглядала як святиня дисципліни: високі вікна, застелені напівпрозорими шторами, довгі лави, де студенти сиділи мов паралізовані, і сам Вальден Брієр — мов бог цього маленького всесвіту, з пером замість меча й безжальним поглядом замість суду. 

Я сіла ближче до середини — не надто близько, щоб здаватися старанною, але й не так далеко, щоб привертати підозру. Кара зісковзнула на лаву поруч і прошепотіла: 

— Якщо я зараз помру, скажи моїм родичам, що це було через "Магічну Конвенцію 413 року". 

— Уточни, через яку з трьох, — відповіла я крізь зуби. 

Семюель запізнився. Влетів, як буревій у скляну теплицю, — у розхристаній мантії, з якимось листком, що стирчав із кишені, і відразу ж кинувся до Брієра: 

— Перепрошую за запізнення, я... 

— Пане Крон, — перебив його професор тихо, але так, що аудиторія завмерла. — У цій аудиторії час поважають. Це не вітальня вашого бардського гуртка. 

— Ну, пробачте, але ж п’ять хвилин — це не трагедія! — озвався Семюель, здіймаючи руки. — І я, до речі, маю свою думку щодо трактування розпаду Ерінської династії… 

— Якщо ви ще раз дозволите собі сперечатися з викладачем під час офіційного іспиту, — спокійно промовив Брієр, — ви залишитеся без заліку. Незалежно від ваших "думок". Сідайте. 

Семюель закотив очі, але мовчки осів на лаву. 

Вальден пройшовся повз ряди, роздаючи аркуші з питаннями. Коли він наблизився до мене, я відчула запах — різкий, як хвоя, змішаний з чимось пряним. Може, мускус. 

Я підняла очі — і зустріла його погляд. 

Очі Вальдена Брієра були холодні й водночас уважні — як лід, у якому щось пульсує. Він затримався біля мене довше, ніж біля інших. 

У його погляді було щось дивне- наче він вивчав мене. Наче йому приносило задоволення спостерігати за моїми реакціями. 

Я почервоніла. До кінчиків вух. Ненавиділа себе за це. 

"Тримайся, дурненька. Це всього лиш професор. У нього сорочка з застібкою до підборіддя. Він не небезпека. Він просто…"


Я взялася до питань. Їх було шість. Три письмових, два аналітичних і одне — "відкрите", де треба було сформулювати власну точку зору. Вальден дуже любив це — щоб думали, не зубрили. 

Я писала, забуваючи про час. Усе злилось у суцільний потік: дати, союзи, битви, угоди. Сторінки вкривались рядками, як поле слідами снігу. Час від часу я відчувала, що хтось дивиться — піднімала очі — і ловила його погляд. 

Він не посміхався. І не дивився, як звичайний викладач. Його погляд був… оціночним. І ще — занадто особистим. Мовби я — не студентка, а невідомий артефакт, який він хоче розшифрувати. 

До кінця екзамену я спітніла, як після бою. І коли оголосили "перо на стіл", видихнула так, ніби пройшла через пекло на руках. 

Кара нахилилась до мене:
— Ну як? 

— Якщо я склала, то йому сподобались мої роздуми про етичні наслідки Завіту Зора. Якщо не склала — спишемось у листуванні після мого вигнання. 

Ми вже зібрались іти, коли позаду пролунав той самий оксамитовий голос: 

— Панно Сабрен. 

Я обернулась. Брієр стояв на порозі аудиторії, рівно, мов стріла. 

— Зайдіть до мого кабінету у вівторок, після усіх іспитів. 

Ні "будь ласка", ні пояснень. Тільки коротке кивання й крок у бік коридору. 

— Що?.. — прошепотіла Кара, коли ми вийшли на свіже повітря. — Навіщо йому ти? 

Я ковтнула повітря. І не відповіла.
Я не мала права розказувати. Невже стало відомо щось нове про викрадачів? Я не знала. 

Але щось підказувало: це буде важлива розмова.