Розділ 17

Підготовка до іспиту з фізичної підготовки почалася ще за кілька днів до самого випробування. Академія ніби ожила особливою енергією — студенти носилися двором, хтось відпрацьовував спаринги, інші — медитативні вправи на витривалість. 

Вулиці навколо головного корпусу перетворилися на імпровізовану бігову доріжку, а паркова зона позаду бібліотеки — на арену для тренувань. 

Кара знайшла мене ще до сніданку, коли я намагалася вкотре врятувати свої м’язи розтяжкою. 

— Слухай, Ейріно, якщо ми не почнемо тренуватись вже сьогодні, я точно вмру під час етапу з бігом, і професор Ендрік запише це як провал. 

— А ти не думала просто притворитися мертвою до початку іспиту? Можливо, це зекономить час і сили, — буркнула я, потираючи плече. Воно боліло ще після останньої спроби підтягувань. 

— Думаєш, мені хтось повірить? Після того, як я минулого разу симулювала напад  кашлю перед етапом з лазання? 

— Ні, але ідея була варта спроби.
Ми вирішили бігти крос. Серйозно, бігти. Добровільно. Академічна територія дозволяла зробити довгий маршрут: від головного фонтану вниз до оранжереї, потім — через лісову стежку повз теплиці, і назад, через внутрішній двір. 

— Слухай, — мовила Кара, коли ми вже розминались, — я от думаю… Ейдан останнім часом якийсь… милий, правда ж? 

— М-м? — я на мить відволіклася від розминки. — У сенсі? 

— Та ну, він допоміг мені на тренуванні з бар’єрами. І завжди такий чемний. І волосся в нього якесь… правильної довжини. 

— Ага, ключовий критерій чоловіка — правильна довжина волосся, — я скривилась, але швидко перевела погляд на дорогу. — Тобі подобається Ейдан? 

— Ну… можливо. Я ще точно не знаю. Але щось у ньому є. І коли він посміхається, то… 

— Добре, я зрозуміла, — перебила я її, і сама не знала, чому відчула якийсь супротив. — Головне — не розплескати романтичні фантазії під час спринту. 

Кара засміялась, і ми нарешті рушили. Бігти було важче, ніж я пам’ятала. Повітря ранку було вологим, холод зачіпав легені, земля під ногами була слизька після нічної роси. Ми дихали важко, але не зупинялись. 

— Ти знала, що професор Ендрік минулого року змусив когось плисти в ставку? — озвалась Кара, коли ми пробігали повз оранжерею. 

— Тільки якщо у тебе в роду є русалки, це не звучить як перевага, — відказала я, витираючи піт із чола. — Я просто хочу добігти до кінця без того, щоб мене знесли в ношах. 

— Уяви, як він буде коментувати наше виконання: "Кара — вогонь, Ейріна — змучений котик". 

— Якщо я котик, то щонайменше бойовий. І з кігтями. 

Ми бігли ще трохи мовчки, лише звук кроків і наше збите дихання супроводжували дорогу. А потім, вже майже біля фінішу, Кара сказала тихо: 

— Але все ж… якщо я справді почну щось відчувати до нього… думаеш це не дуже нормально? 

Я озирнулась на неї. Її щоки горіли не тільки від бігу. 

— Та ні. Просто… будь обережна. Він… — я зам’ялася, не знаючи, як закінчити. 

— Він — хлопець, — підсумувала вона. — І це вже ризик. 

— От-от. 

Ми засміялись. Виснажені, змоклі від поту, з подряпаними гілками ногами, але щось у цьому кросі зробило нас ближчими. Можливо, справа не в фізичній підготовці, а в тому, що ми проходили через усе разом. 

І в тому, що навіть біг може бути пригодою — якщо поряд правильна людина.



Екзамен з фізичної підготовки проходив у внутрішньому дворі академії, де на спеціальному полі викладачі розгорнули низку випробувань: біг на витривалість, перешкоди, підтягування, точність ударів і навіть короткий спаринг з магічним захистом. 

Це була справжня арена виживання для втомлених студентів, змучених напередодні підготовкою та безсонням. 

Професор Ендрік стояв, як вартовий судного дня, у своїй спортивній формі кольору хакі й із тим суворим виразом обличчя, що змушував навіть найсміливіших студентів розглядати можливість симулювати злам ноги. 

— Ніякої магії, — гримів він на початку. — Тільки ваше тіло. І якщо хтось знову спробує «випадково» активувати ауру витривалості, піде вантажити мішки з соломою до комори. Назавжди. 

Ми з Карою стояли осторонь, переглядаючись і ховаючи нервовий сміх. Було трохи моторошно, трохи смішно, і дуже хотілося все це вже пройти. 

— О, дивись, хто тут з’явився з обліку глянцевих журналів, — прошепотіла Кара й кивнула вбік. 

Таер Сіртан, гордість роду Сіртанів, спадкоємець, серцеїд і місцевий улюбленець дзеркал, пройшов повз нас у білій, до ідеальності чистій спортивній формі. Волосся укладене, навіть підборіддя трохи напружене, ніби він репетирував позу героя для обкладинки. 

Я поглянула на нього мимохідь, а він, зловивши мій погляд, миттєво розправив плечі, усміхнувся тим самим "я-тебе-помітив-дорога"-виразом і… мало не врізався в тренувальний бар’єр. 

— Ай! — Він спіткнувся, зробив крок убік, намагаючись зберегти гідність, але його стильна біла форма отримала пляму від пилу. 

— Та нічого! Так і планував! — озвався він з тією ж усмішкою, ніби все так і було задумано. 

— Він щойно намагався тебе вразити. — прошепотіла Кара, ледве стримуючи сміх. 

— Він вразив… бар’єр, — відказала я. 

І поки Таер зображував хоробрість після фейлу, десь поруч Маріла, у спортивному топі й з блискучим хвостом, пнулася зі шкіри, щоб привернути його увагу. Бігала на п’ятнадцять кіл більше за норму, робила підтягування з ефектним вигином спини, і навіть гучно сміялась з жартів, яких ніхто не казав. 

— Мені боляче дивитись, — прокоментувала Кара. — Це не залицяння, це штурм замку з феєрверками. 

Нарешті оголосили моє прізвище. Серце гупало десь в горлі, але я вдихнула, зібралася і вийшла на поле. Біг, бар’єри, лазіння, підтягування — я не блищала, не літала, не здавалася непереможною. Але я робила. Кожен рух — мій. Кожен крок — зусилля. Коли я добігла останній відрізок, ноги тремтіли, але я не зупинилась. 

Після мене пішла Кара — легка, пружна, з рішучим обличчям. Вона мала менше витривалості, зате неймовірний азарт. 

Під час підтягувань вона майже зірвалась зі снаряда, але встигла зловити перекладину й викрикнула:
— За тістечка в їдальні! 

Професор Ендрік зітхнув так, ніби бачив своє призначення в житті — карати нас після іспиту. Але не зупинив. 

Коли все закінчилося, ми ледве тримались на ногах. Руки не слухались, коліна підкошувались. 

— Я більше не відчуваю ні рук, ні гідності, — сказала Кара, спираючись на мене. — Де душ? І чи дозволено плакати під ним? 

— Якщо ми прожили це — ми проживемо і душ. Але я не обіцяю, що не заплачу. 

Ми ввалились у роздягальню, мов герої з поля бою. Було боляче, жарко, смішно. 

Але ми зробили це. І жоден Таер з пилюкою на сідницях не відволік нас від головного — ми вижили.