Розділ 16

Чверть пролетіла непомітно — і я вже почала замислюватися, чи не є час таким самим магічним феноменом, як і все, що оточує нас тут, у Академії. Він тікає. І кожен день, мов обережно крокуючи по лабіринту, став все ближчим до того моменту, коли ми всі мусили показати, чого досягли за цей час. І ось вони — екзамени. 

Перший екзамен — з ментальної магії. Відчуття тривоги, звісно, було, але я не мала права на паніку. Панікувати могла лише у вільний час. А зараз треба було діяти. 

Тож ми з Ейданом і Карою зібралися в бібліотеці. Це стало нашим постійним місцем зборів, таким собі укриттям, де ми могли спокійно читати, вивчати закляття, теорію і, звісно, проводити довгі години в бурхливих розмовах, які часом ставали ще важчими за самі екзамени. 

Ейдан, вже занурений у якусь старовинну книгу, постійно щось бурмотів під носа, періодично кидаючи на нас погляди, ніби перевіряючи, чи все нормально. Кара вивчала підручник так, ніби могла засвоїти всі сторінки одразу. Але на її обличчі було відчуття, що ця книга — це її ворог, якого вона мала перемогти. 

— Не розумію, чому вони вирішили додати ці складні теорії до екзаменів, — сказав Ейдан, відриваючи очі від книги і кидаючи їх на нас. — Ментальна магія має бути інтуїтивною! Це ж чистий інстинкт, а не теорія! 

— О, так, звісно, — підняла я брови. — Чистий інстинкт. І ще змусити мозок працювати на повну. Я просто сподіваюся, що екзаменатор не попросить нас провести кілька ментальних атак на інших студентів. Мене тоді можуть забрати прямо з класу. 

— Так, і я не хочу бути відомою як “дівчина, що вбила пари своїм розумом”, — додала Кара, посміхаючись, але в її голосі чулася та сама втомлена нота, що була в нас у всіх. 

Три місяці безперервних уроків і тренувань робили свою справу. 

Я відкрила підручник, звернувши увагу на останній розділ, присвячений використанню ментальної магії для контролю над емоціями. 

— Знаєте, що мене найбільше лякає? — сказала я, ковзаючи пальцем по сторінці. — Не сам екзамен, а те, як я, ймовірно, буду виглядати, якщо не зможу сфокусуватися на одному предметі і потраплю в таку ж ситуацію, як на минулій практиці.
Ейдан подивився на мене, посміхаючись. 

— І що? Ти серйозно вважаєш, що це важливо? Ми всі будемо виглядати в стилі «літаю, як божевільні» на екзамені. Якщо ти будеш здатна сфокусуватися на своєму предметі, це вже велике досягнення. 

Кара засміялася, а потім зробила серйозний вираз обличчя. 

— Як ти вважаєш, якщо я зроблю цей екзамен не так, як усі, вони мене випустять з Академії, чи дадуть другий шанс? 

— Вони тебе знищать і перетворять на ментальний коктейль, — відповів Ейдан, не піднявши голови від своєї книги. 

— Ахах, дякую за підтримку, — відповіла Кара, покрутивши пальцем біля скроні. 

— Просто мені здається, що ми всі спробуємо бути геніями, але жоден із нас не має часу на «блискучі ідеї». Тож як ми маємо розібратися в таких складних речах? 

— Я думаю, ми зробимо це так, як і завжди, — сказала я, нарешті закриваючи книгу. — Пройдемо через все, що можемо, і будемо сподіватися на краще. 

Всі троє на мить замовкли, готуючись знову поринути у світ складних теорій і не менш складних закляттів. Але атмосфера між нами була інша. Це був не лише страх перед майбутнім. Це був шанс довести собі, що ми зможемо. Ми просто мали переконати себе в цьому. 

Піднявши голову, я зустріла погляд Ейдана, і в його очах я побачила те саме розуміння. Зараз ми не просто готувалися до іспитів. Ми готувалися до наступної стадії. І це мало бути щось більше, ніж просто оцінка. 

— Готові? — запитала я, вражаючи себе на диво легкою посмішкою.
Кара кивнула. 

— Завжди. 

— Тільки спочатку я запитаю: хтось має якісь чарівні снадоби для покращення пам’яті? — запропонував Ейдан, лукаво посміхаючись. 

Ми знову засміялися, але на серйозному фоні нашого навчання це стало тією маленькою острівцем безтурботності, яку ми могли дозволити собі в ці важкі часи. 

Час підготуватися до іспитів… або хоча б зробити вигляд, що готуємося. 

---

Атмосфера в коридорі, що вів до великої аудиторії, була схожа на передгрозове небо — напружена, важка, насичена нервами та приглушеними розмовами. Хтось м’яв край мантії, хтось повторював формули про стабілізацію ментальних полів, а хтось — мов я — просто стояв, тримаючись за власні думки, ніби за останню ниточку самовладання. 

Усі ми, повний потік, зібралися тут заради одного — екзамену у магістерки Ніаліс. І хоч вона була знаною як стримана та справедлива, сьогодні її погляд обіцяв безжальну об’єктивність. 

— Якщо я зараз знепритомнію, ти підхопиш мене? — прошепотіла Кара, притискаючись плечем до мого. 

— Тільки якщо сама ще буду стояти, — пробурмотіла я, намагаючись всміхнутися, хоча всередині все стискалося. 

Семюель стояв неподалік, мов у нього взагалі не було екзамену. Розслаблено розмахував списком допущених до тесту, кидаючи репліки направо й наліво. Навіть пожартував щось про "ментальну телепатію з викладачами, аби списати у них", через що комісія, яка вже сідала на свої місця, озброїла його суворим зауваженням. Один з викладачів, з темним поглядом і зморшками від постійного хмурення, навіть пригрозив вигнати його з аудиторії. 

— Він просто не боїться нічого, — прошепотіла Кара. — Або він псих. 

— Або в нього є власні методи обману ментального сканування, — припустила я. — Що теж, погодься, не надихає. 

Моє серце стислося ще сильніше, коли я побачила серед комісії знайоме обличчя — Вальден Брієр. В його погляді не було нічого зайвого: стриманий, зосереджений, холодний. Але коли його очі зупинилися на мені, я відчула, як усередині все скрутилося в крижану грудку. 

Я знітилася. Не змогла втримати цей погляд, відвела очі. Не знаю чому, але щось у його присутності нагадувало мені про всі ті розмови в його кабінеті, коли він ніби вивчав не мої відповіді, а мою суть. І чому він так давно не кликав мене до себе? Невже розслідування зайшло в глухий кут? Чи… щось сталося, але мене більше не вважають важливою ланкою? 

Думки скакали, мов сполохані зайці, поки ми заходили до аудиторії. 

Студенти розсілися, комісія уважно нас спостерігала. Магістерка Ніаліс підвелася й коротко промовила правила. Потім один з викладачів роздав завдання — тонкі аркуші, вже просякнуті магією. Як тільки я торкнулася свого, перед очима спалахнули перші інструкції: 

Тест з ментальної стабільності: 6 хвилин на створення ментального щита від стороннього впливу.
Друга частина: відновлення емоційного балансу після проекції травматичного спогаду.
Третя частина: телепатичне з’єднання з випадковим студентом для обміну простими думками.

Я видихнула. Це було складно, але не безнадійно. 

Кара сиділа позаду мене. Я відчула, як її ментальна аура трохи збурилась, коли дійшла черга до емоційної проекції — ми всі знали, що саме ця частина найбільш підступна. 

Я зосередилася. Заплющила очі. Згадала спокій, воду, берег у дитинстві, те відчуття, коли нічого не болить. 

Побудувала ментальний щит — чистий, прозорий, але міцний. Удар ззовні прийшов, як і очікувалось. Ніби хтось хотів зламати мою волю спогадами. Але я трималась. 

Потім — спроба телепатичного контакту. Іронія долі: я отримала зв’язок із Семюелем. 

«Ти ще не здалася?» — пролунав у моїй голові його жартівливий голос.
«Тільки но починаю, блазне», — відповіла я, намагаючись не розсміятись вголос. 

Час минув швидко. Коли пролунало завершальне заклинання, яке сповістило про кінець, я буквально відчула, як з мене злетіло десяток кіл стресу. 

Ми вийшли з аудиторії, хитаючись, ніби щойно пройшли через бурю. 

— Я ж казала, що знепритомнію, — видихнула Кара, притулившись до стіни. — Але чомусь досі стою. Це ж магія? 

— Ні, це — стресовий ефект на виживання, — сказала я, втомлено витираючи лоба. — А ще бажання ніколи в житті більше не торкатися ментальної магії. 

Ейдан приєднався до нас, його волосся розпатлане, а на щоках були червоні плями — ознака ментального перенавантаження. 

— Я тільки що побачив свою бабусю в спогадах про неї, — пробурмотів він. — Вона б так не зраділа, знаючи, що це стало частиною іспиту. 

— Вона б ще дала тобі штурхана за те, що не зробив щит швидше, — сказала Кара й посміхнулась. 

Ми стояли в коридорі — виснажені, але трохи полегшені. Ми пройшли через це. Можливо — не ідеально. Але пройшли. А це вже значить багато. 

— Тепер залишилось лише п’ять інших іспитів, — сказала я іронічно. — Що може піти не так? 

Кара й Ейдан одночасно скривились.
І ми всі разом засміялися. Хоч і нервово. Але по-справжньому.