Розділ 16

Перша чверть навчального року пролетіла майже непомітно. Наближався час перших серйозних іспитів, і першим у розкладі стояв іспит з ментальної магії.

​Ми з Ейданом та Карою зібралися в бібліотеці, яка за цей час стала нашим постійним укриттям для підготовки. На столі лежали стоси книг, конспектів і чорнильниць. Ейдан глибоко занурився в один зі старовинних фоліантів і тихо бурмотів собі під ніс:

​— Ментальна магія має бути інтуїтивною! Який сенс завчати ці тексти, якщо на практиці все вирішують відчуття?

​— Легко тобі казати! — пробуркотіла Кара, буквально воюючи зі своїм підручником. — Я вже два роки намагаюся вивчити ці схеми, а вони все одно плутаються в голові, наче виткані з вовни!

​— Та заспокойся, — посміхнулася я. — Якщо зовсім заплутаємося, просто зробимо вигляд, що відправляємо ментальну атаку на викладачів.

​— О, чудова ідея! — підхопив Ейдан з напівусмішкою. — Головне — не виглядати повністю божевільними перед комісією.

​— Якщо чесно, мене лякає не сам іспит, — зізналася я, спираючись підборіддям на долоню. — Я просто боюся знову втратити фокус, як це було на минулому занятті.

​Незважаючи на сильну втому від трьох місяців щоденних інтенсивних тренувань і занять, між нами панувала атмосфера справжньої підтримки й рішучості. Ми готувалися не просто заради оцінки, а щоб довести собі, що ми дійсно чогось варті.

​— Хочете, я дістану чарівні снадоби для покращення пам’яті? — жартома запропонував Ейдан. — У мене є знайомий старшокурсник з алхімії.

​Ми всі троє щиро засміялися — це був наш маленький острівець безтурботності серед суцільної напруги.

​Наступного ранку в коридорі перед великою аудиторією атмосфера нагадувала передгрозове небо. Довкола панували нерви, приглушені розмови й гарячкове повторювання формул.

​— Здається, я зараз знепритомнію, — шепотіла Кара, тримаючись за живіт.

​Поруч абсолютно розслаблено стояв Семюель.

​— Та чого ви так нервуєте? — усміхнувся він. — Я от планую просто встановити телепатичний зв'язок із кимось із комісії й непомітно списати правильні відповіді прямо з їхніх думок.

​— Пане Крон! — раптом суворо вигукнула магістерка з екзаменаційної комісії. — Ще один такий жарт — і ви складатимете іспит наступного року!

​Семюель лишень злегка підморгнув мені й замовк.

​У цей момент серед екзаменаторів я помітила Вальдена Брієра. Він стояв біля дверей — упевнений, холодний, із дуже зосередженим поглядом. Коли наші очі зустрілися, його погляд змусив мене знітитися й миттєво відвести очі. Я згадала наші розмови в кабінеті й здивувалася, чому він так давно не викликав мене. Чи розслідування зникнень зайшло в глухий кут, чи я більше просто не важлива для цієї справи?

​Нарешті нам дозволили зайти до аудиторії. Магістерка Ніаліс коротко оголосила правила. На кожному столі лежали аркуші, просякнуті спеціальною магією. Завдання складалося з трьох частин:

1. ​за 6 хвилин створити ментальний щит від стороннього впливу;
2. ​відновити емоційний баланс після проекції травматичного спогаду;
3. ​встановити телепатичний зв’язок із випадковим студентом і обмінятися простими думками.

​

Я сіла за стіл і заплющила очі, намагаючись відкинути страх. Згадала спокій із дитинства, коли ми з батьками відпочивали біля тихої води, і почала будувати чистий, міцний ментальний щит. Удар зовнішньої магії від аркуша був сильним, але мій захист витримав.

​Друге завдання вимагало зусиль, але я заспокоїла дихання й вирівняла емоції. А під час третього завдання, коли потрібно було встановити телепатичний зв'язок, мої думки раптом випадково з'єдналися саме зі Семюелем.

​«Ти ще не здалася, Сабрен?» — пролунав у моїй голові його веселий, жартівливий голос.

​«Навіть не сподівайся, Крон!» — відповіла я йому подумки із посмішкою.

​Час минув дуже швидко. Коли пролунав дзвінок, що сповіщав про закінчення іспиту, ми всі вийшли з аудиторії виснажені, ніби після справжньої бурі.

​— Ох… Я взагалі не розумію, як я досі стою на ногах, — здивовано мовила Кара, спираючись на стіну.

​— А я під час другої частини у спогадах побачив свою бабусю, — зізнався Ейдан, витираючи чоло. — Повір мені, вона б не дуже зраділа, якби дізналася, чим я тут займаюся.

​Ми стояли в коридорі — втомлені, виснажені, але з величезним відчуттям полегшення. Перший іспит був позаду.

​— Ну що ж, — іронічно зауважила я, подивившись на друзів. — Залишилося всього п’ять іспитів!

​Усі троє нервово, але дуже щиро й голосно засміялися.