Розділ 15

Прокидатися в гуртожитку — окремий вид тортур. Особливо коли Кара вирішує, що її звичайний будильник недостатньо гучний, і ставить якийсь магічний дзвінок з жахливим ультразвуком. Я вигреблась з-під ковдри, наче з могили, і сіла. Голова — важка, тіло — ще важче, а душа — вона десь там, у світах, де не існує ранкових пар. 

Кара зі своєї кімнати щось бурмотіла, вгризаючись обличчям у подушку. 

— Пора вставати, — кинула я, розглядаючи стелю з тріщинкою, схожою на профіль дракона. 

— Якщо ранок хоче поговорити — хай пише в письмовому вигляді, — відповіла Кара глухо. 

Я вдягнула сукню, натягнула черевики — мої улюблені, з товстезною підошвою — і вийшла в коридор. І от саме там, на порозі дня, нас чекав перший удар — під дверима лежав новий сувій із розкладом. 

Розгорнула.
І курс, група А
8:00 — Травологія з професором Лоріном (теплиця №2)
10:00 — Теорія Порталів з магістром Ланом (ауд. 12)
13:00 — Обід
14:00 — Самостійна робота в Архіві
17:00 — Спільна лекція: "Етика міжсвітових контактів" (ауд. 3В)

— Лорін зранку, — пробурмотіла я й стукнула Кару по плечу. — Підйом. Нас чекає той, хто говорить з рослинами ласкавіше, ніж із людьми. 

— Угу… спершу каша, потім смерть, — відповіла Кара, нарешті підводячись. 

У їдальні було, як завжди, гучно, переповнено, і пахло… ну, кашею. Вона лежала в казані, ніби вичікувала свою здобич, а поряд — глечики з морквяним соком. Я взяла порцію, хоч і знала, що смак у тієї каші, мов у паперу. Трохи солоного паперу. 

— Це та ж сама каша, що й вчора? — спитала Кара, скептично заглядаючи в миску. 

— Вона просто змінила форму. Можливо, це була рисова. Тепер — вівсяна з кризою ідентичності. 

Ми сіли за столик біля вікна, і я машинально провела поглядом по залі. Помилка. 

Він там.

Семюель сидів за сусіднім столом. Гарно вигладжена сорочка, спокійне обличчя, і той погляд — уважний, майже аналітичний, але із смішинкою. Він не дивився на мене. Але я знала, що міг. 

Я втупилась у кашу, ніби вона могла мене врятувати. Я ще не вирішила як відноситись до нього після тієї нічної зустрічі. 

— Він зараз виглядає як той хлопець з книжки, що спочатку рятує героїню, а потім виявляється її ворогом, — прошепотіла Кара. 

— Він виглядає, як кошмар, якого я не замовляла, — прошипіла я у відповідь. 

— Не бійся, я поруч. Якщо він рушить на тебе з цитатою із трактату про любов, я підставлю миску. 

Я усміхнулась, але ненадовго. 

Зустрічатися очима з Семюелем зараз — як зануритися в крижану воду. А я ще не мала сил для плавання. Але зустрітись треба неодмінно. Хотілось налагодити контакт залишаючись друзями, і розказати про Таера та його несподівані вибачення.


--- 

Теплиця №2. 

Ранкове сонце світило крізь запотіле скло. Повітря було важке, насичене вологою і запахом землі. Професор Лорін стояв біля довгого стола, вдягнутий у свій знаменитий плащ, обсипаний пелюстками, наче тільки-но повернувся з весілля польових квітів. 

— Сьогодні ми працюємо з лептоспінусом гостролистим, — урочисто оголосив він. — Рослина примхлива, образлива і має схильність до раптової агресії. Як і більшість студентів після обіду. 

Кара штовхнула мене ліктем. Я зосередилась. Ми взяли інструменти: щипці, рукавиці, тонкі лопаточки для ґрунту. Професор демонстрував, як правильно підкопувати корінь, щоб не пошкодити слизову плівку на його основі. Виявляється, лептоспінус не любить, коли його турбують зліва. А ще — коли на нього дихають. 

— Якщо хто-небудь подряпає рослину — будете пересаджувати отруйні кактуси в третій теплиці. Удосвіта. Без чар, — додав Лорін з усмішкою, яка викликала мурашки. 

Ми працювали мовчки. Ейдан зосереджено нахилився над своїм екземпляром. Кара з підозрою спостерігала за кожним листком. Я намагалась не трясти руками.
І все йшло майже ідеально, поки… 

— АХ!
Кара смикнулась, і її пінцет випадково зачепив мій горщик. Я втратила рівновагу, зсунулася вбік — і моя рука впала прямо на край стола, де стояв другий горщик. 

— Ейріно, лови! — вигукнув Ейдан, але було пізно. 

Горщик впав. Земля розсипалась. Лептоспінус вивалився і... розірвався на дві частини, залишаючи по собі слиз і щось схоже на неприємний запах підгорілої спаржі. 

Ми завмерли. Лорін повільно підійшов. Подивився на рослину. Потім — на мене. 

— Отруйні кактуси. Завтра. Удосвіта. Без сніданку. 

— Та ну! — прошепотіла Кара. — Це ж була лише... нещасна лептоспінусова смерть. 

— Поки що без виключень, — відповів Лорін. — І не забувайте — вони вміють мститися. 

— Хто? Кактуси? — не стрималась я. 

— Я. 

----- 

Аудиторія 12. Теорія Порталів.

Якщо десь і існувала лекція, здатна змусити душу залишити тіло — то це була саме ця. Магістр Лан, тонкий як стріла і сухий як підручник з архаїчної граматики, монотонно розповідав про стабільність портальних структур і коефіцієнти перетинання вимірів. Його голос — сплав нудьги та нескінченності — обволікав усе навколо, мов туман. 

— …І, як бачимо, у разі зміщення фокальної лінії на чверть ротаційного градуса, портал зазнає фазового колапсу, — промовив він, наче сам від цього страждав. 

Я втупилась у пергамент, де старанно виводила фразу: «Це не лекція. Це пастка. Хтось відкрив портал до царства забуття».

Кара схилилася до мене і прошепотіла:
— Якщо я засну і почну хропіти — вдар мене пером. 

— Я краще вдарю себе, — відповіла я крізь зціплені зуби. 

Кара закотила очі.
- І де ті викрадачі зараз? Чому б не врятувати якогось студента від цієї смертельно нудної лекції? 

Я завмерла від її слів. В мене і так перед очима знов і знов виринав образ тієї ночі — світло, що зникло, фігури в тіні, зойк… І той хлопець. Вони просто зникли, наче крізь землю. 

Я ковтнула повітря і прошепотіла Карі:
— А якщо... вони використовують портали? Ті, що викрадають. Тому їх і не можуть знайти. Можливо вони з тих, хто вміє їх робити? 

Кара підняла брови.
— Це має сенс… 

— Що має сенс? — почувся голос зліва.
Ейдан. Він сидів трохи осторонь, але, як виявилося, не настільки осторонь, щоб не чути нашого шепоту. Його погляд був пильний. Уважний. 

— Ти… щось знаєш про викрадення? — тихо, але різко запитав він. 

Кара вже відкрила рота — от-от сказати про мої здібності, про те, що я бачила ті тіні, про мій дар… 

— Ні, — швидко перебила я. — Просто... чула чутки. Як і всі. 

Ейдан ще мить вдивлявся мені в очі, але потім повільно кивнув і відвернувся. Кара скривилась, але нічого не сказала. Може, й на краще. 

— …а тепер запишіть: «Просторові розриви з опором нижче критичного значення вважаються небезпечними для живої матерії», — продовжував магістр Лан з тією ж невблаганною байдужістю, з якою час стирає спогади. 

Я опустила очі на пергамент і знову почала виводити літери. Але думки летіли кудись інше. У ті тіні. У той зойк. У те, чого я не мала бачити, але бачила. І тепер... хтось це знає. 

Нарешті лекція  була позаду. 

Сонце ласкаво пробивалося крізь густе листя дерев, заливаючи галявину теплом і золотом. Пахло травою, пергаментом і свободою — тією самою, яка тривала рівно сорок п’ять хвилин.


Я побачила його здалеку — високий, як башта старої фортеці, зі світлим волоссям, трохи розтріпаним вітром, і спокійним виразом обличчя. Він сидів під деревом у тіні, втупившись у зошит, і щось швидко записував. Сонце пробивалося крізь листя і залишало на ньому плями світла, мов хтось спеціально малював бликами по його плечах. 

Семюель.
Я підійшла ближче — невпевненість трохи щипало шлунок, але я пересилила це. Він підвів очі й, як завжди, блиснув посмішкою: 

— О, хіба це не сама богиня  розбитих сердець? Чи ти прийшла, щоб мені знову не дати шансу? 

— Привіт, Сем. — Я закотила очі, але в куточках губ застрягла усмішка. — А що ти там пишеш? «Посібник із чарівного самозакоханства»? 

— О, ні, це надто тривіально. Я працюю над вічною класикою: «Як залишатись безнадійно прекрасним і при цьому не втратити скромність». 

Я сіла поряд, підібравши ноги під себе, і подивилась на нього трохи довше, ніж слід було б. І серце все-таки зробило той самий кульбіт, про який я себе просила забути. Не допомогло. 

— Ти... — почала я, трохи вагаючись, — гарний. І класний. І мені дуже подобаєшся. 

Він завмер, очі його блиснули, а потім я закінчила: 

— Але... давай залишимось друзями. Добре? 

Мовчання. Буквально кілька секунд. 

Але я відчула це — мов хтось кинув у воду камінь, і по поверхні пішли хвилі. Потім він зітхнув і сказав: 

— Ну, тоді я стану найкращим другом з усіх. Але, зауваж: я не відступлюся, і одного дня ти прокинешся, подивишся на мене і скажеш: «Чому я не звернула увагу на цю ідеальну людину раніше?»
Я засміялася, не стримавшись. 

— Самозакоханість — твоя магічна стихія? 

— Це не самозакоханість. Це об’єктивність. — Він підморгнув. 

Мені справді стало легше з ним. Простіше. Веселіше. Але я мала сказати ще дещо. 

— Коли я працювала над самостійною в Архіві... прийшов Таер Сіртан. 

Семюель напружився. Я відчула це — як струм, що раптово пройшов між нами. 

— Що він робив? — голос його знизився. 

— Нічого. Просто підійшов. І… вибачився. 

— Вибачився? — він підвів брову. — Ти серйозно? Сіртан? Вибачився? Ти впевнена, що це був не двійник із паралельної реальності? 

— Я теж була в шоці. Але так, це був він. І він говорив… чесно. 

Семюель нахилився ближче, його очі стали серйозними, майже гострими: 

— Послухай, Ейріно. Ти маєш бути з ним обережна. Якщо Сіртан щось задумав — він не зупиниться. Він... він не з тих, хто грає у чесність. Йому ніколи не потрібні просто розмови. 

Я кивнула. Бо знала — він має рацію. Але й знала: якби я втекла від кожної загрози, яку відчувала, то вже давно сиділа б у горах із козами. 

— Я буду обережною. Обіцяю.
Він знову відкинувся на траву, дивлячись вгору крізь листя. 

— Ну що ж… тоді я можу трохи розслабитись. І зосередитись на своєму плані «Дружба, що перетвориться на щось більше до другого семестру». 

Я кинула в нього листок.
— Ти безнадійний. 

— Але чарівний, — сказав він, посміхаючись. І я знову сміялася. 

Бо він був поруч. Бо він був мій. Мій друг.