Розділ 14

Я прокинулася пізно. Яскраві сонячні промені світили прямо в обличчя, нагадуючи про те, що академічні обов'язки ніхто не скасовував.

​Я посміхнулася, згадуючи вчорашній вечір зі Семюелем: свічки, шампанське, м'яка ковдра на Круглій Башті... Він був справжнім фокусником із величезним запасом чарівності — з тих хлопців, які беруть тебе за руку без дозволу й залишають по собі відчуття зухвалого флірту. Я тихенько засміялася з власних думок, але одразу чітко дала собі зрозуміти: Семюель мені симпатичний, але це зовсім не привід втрачати голову.

​У цей момент до кімнати буквально влетіла Кара й одразу витріщилася на мене з підозрою:

​— Ейріно! Де ти була вчора ввечері?! Я прийшла, а тебе немає!

​— Я була у Семюеля, — чесно зізналася я, підводячись із ліжка. — Ми сиділи на даху Круглої Башти.

​— Що?! — Кара аж рот відкрила від шоку. — У Семюеля?! На даху?! Я думала, ти взагалі на нього ніяк не розраховуєш і не маєш на нього ніяких планів!

​— Кара, заспокойся, — посміхнулася я, розчісуючи волосся. — Він просто симпатичний хлопець. Він улаштував справді гарний романтичний пікнік, ми чудово поспілкувалися, але я нічого глибшого до нього не відчуваю.

​— Не відчуваєш?! — Кара сплеснула руками. — Ейріно, ти забула, як він захищав тебе від Сіртана?! Ти бачила, як він на тебе дивиться й якими словами до тебе звертається?! Він же справжній герой!

​— Я згодна, я побачила в ньому іншу сторону — рішучу й сильну, — спокійно відповіла я. — Але в моєму серці досі тиша. Жодних блискавок чи божевілля.

​— Ой, не розумію я тебе, — похитала головою Кара. — Такий хлопець поруч, а вона все ще не втратила голову!

​— Ще не втратила, — жартома погодилася я. — А тепер давай швидше збиратися, бо ми точно запізнимося!

​Ми швидко вдяглися й побігли до холу, де висіли оголошення. На стенді спалахнув новий розклад: о 9:00 — Теорія Елементів у магістерки Ніаліс, об 11:00 — Практика Бар’єрів у Лінет Дол, о 13:00 — Фізична підготовка з Ендріком, а після 15:00 — вільний час або робота в Архіві.

​Аудиторія Ніаліс нагадувала міні-обсерваторію: у центрі стояв величезний кварцовий стіл, а стеля була збудована у формі скляного купола. Викладачка суворо розповідала про гармонію чотирьох елементів — вогню, води, землі та повітря — та про важливість балансу.

​— Пам'ятайте, — карбувала Ніаліс, — ваші емоції прямо впливають на магічний потік. Якщо всередині хаос — магія вийде з-під контролю.

​Кара, яка сиділа поруч, тихо шепнула мені на вухо:

​— Ага, якщо стихія гніву зустрінеться зі стихією тиші, вона просто вибухне прямо поруч!

​Ніаліс раптом зупинилася й холодно подивилася в наш бік:

​— Панно Кара, хочете перевірити це на практиці прямо зараз?

​Кара миттєво прикрила рот долонею й вибачилася. Заняття минало під великим напруженням. Мені було важко зосередитися, бо щоразу, коли в моїй голові згадувався Семюель, маленький вогник над моєю долонею на практичній вправі спалахував занадто яскраво.

​Далі була практика з магістеркою Дол — і це було справді жорстоко. Лінет Дол, схожа на непорушну кам’яну брилу, без жодних попереджень почала запускати в нас енергетичні стріли.

​Мій перший захисний бар'єр тріснув від першого ж удару.

​— Слабо, Сабрен! Поганий захист! — різко розкритикувала мене Дол. — Вважайте, що ви вже поранені!

​Я зібрала всі сили й виставила другий бар'єр. Цього разу він вийшов щільнішим і засяяв зеленим світлом, витримавши декілька ударів. Кара створила свій захист швидше за мене, але її купол був схожий на кущ переплетених ліан.

​— Ботаніка якась, а не бар'єр! — відрізала Дол.

​Після полігону ми буквально вивалилися на вулицю й без сил упали на лавку біля фонтана, задихаючись від утоми.

​Після обіду ми попрямували до Архіву для самостійної роботи. Ми годинами копирсалися в старих, запорошених фоліантах, вивчаючи вогняні плани елементалів та правила проведення магічної сили через кристали.

​Раптом між стелажами з'явився Таер Сіртан. Він зупинився неподалік і тихо мовив:

​— Ейріно... Я можу поговорити з тобою наодинці? Прошу.

​Кара миттєво підхопилася й злісно подивилася на нього, але я кивнула їй.

​— Я буду за сусідньою шафою, — прошепотіла Кара мені на вухо. — Якщо цей виродок бодай торкнеться тебе — одразу кричи!

​Коли Кара відійшла, я уважно подивилася на Таера. Він виглядав зовсім не так, як раніше: плечі були опущені, зверхність зникла, а в голосі чулися майже благальні інтонації.

​— Я хочу вибачитися, — тихо сказав він, не зводячи з мене очей. — За те, що сталося в посадці... Я втратив голову, Ейріно. Ти як вогонь, ти зовсім не схожа на інших. Я діяв як останній виродок, але ти справді мені потрібна.

​Я мовчки вислухала його, а потім спокійно й твердо відповіла:

​— Я прощаю тебе, Таере. Але відтепер між нами чітка межа: ти не підходиш до мене ближче, ніж на постріл стріли. Ти не розмовляєш зі мною і навіть не дивишся в мій бік. Якщо тебе це не влаштовує — просто йди.

​Таер мовчки подивився на мене, кивнув і, не зронивши більше жодного слова, зник між високими стелажами.

​Кара миттєво вискочила з-за кута й витріщилася на мене:

​— Я не вірю своїм очам! Головний мажор академії щиро просив вибачення, а ти його просто так пробачила?!

​— Я не хочу носити в собі цей гнів, — відповіла я, повертаючись до книжок. — Просто встановила правила.

​Ми засміялися й продовжили роботу з фоліантами. Але десь глибоко всередині я відчувала: щось у моєму житті в Моірре незворотно змінилося. І ця зміна торкнулася не лише Сіртана.