Розділ 14

Я прокинулася пізно — значно пізніше, ніж хотіла. Промені сонця вже встигли пролізти крізь вікно і вперто світити мені в обличчя, ніби натякаючи: "Гей, красуне, а ти не забула, що вчишся в Академії, а не на побачення ходиш?"
Я перевернулася на бік і не втрималась від усмішки. 

Він дійсно запалив свічки. Дійсно приніс шампанське. І ковдру ту справжню постелив на башті. 

Семюель.

Маленький фокусник із великим запасом чарівного шарму. Із тих, хто не питає дозволу, коли береться за твою руку. Із тих, хто з'являється зненацька і залишає по собі шлейф зухвалого флірту. 

Я засміялася — сама з себе. Зі своїх думок. Ніби якась маленька дівчинка. 

Так, він мені симпатичний, але це ще не причина втрачати голову. У кожного є свої чари. І навіть якщо він гарний, це ще не означає, що я впаду йому до ніг. 

Двері рипнули.
— Ти вдома?! — влетіла Кара, ніби метеор, ще з порогу. — Ти вдома!

— Та не кричи так, — буркнула я, натягуючи ковдру по шию. — Я щойно прокинулась. 

— Та ти не уявляєш, що я собі надумала!
— Кара підскочила до мого ліжка. — Де ти вчора була? 

Я зітхнула. Було б простіше брехати, але… це ж Кара. 

— У Семюеля. 

Вона витріщилася на мене так, ніби я щойно зізналася, що одружилась з демоном. 

— ЩО?!! Та ти ж... Ти ж казала, що не маєш на нього жодних планів! 

— І не маю, — усміхнулась я, потягнувшись. — Він мені просто... симпатичний. І запросив на дах Круглої Башти. Там було шампанське. І ковдра. І свічки. 

— І ти хочеш сказати, що він просто так влаштував вам романтичний пікнік посеред ночі?! — Кара вже танцювала від хвилювання. — Ой, та він голову через тебе втратив, Ейріно! Ну ти й щасливиця... 

Я скрутила губи.
— Кара, не перебільшуй. Він просто фліртує. Він… такий з усіма. 

— Неправда. Та ти бачила, як він дивиться на тебе? Як звертається? Як захищав тебе від Сіртана? 

І я згадала. Ту мить, коли Семюель буквально вирвав мене з рук Таера. Тоді я побачила в ньому зовсім іншого — не того жартівника, а людину, яка здатна на гнів, на силу, на… справжню рішучість. 

— Ну… так. Але... я ж не можу змусити себе відчувати щось, чого немає, — я тихо знизала плечима. — Я поважаю його. Він мені приємний. Але в серці — тиша. Без блискавок і без вогнів. 

Кара скривила обличчя, як від кислого зілля.
— Я тебе не розумію. Він же… ну він же! Глянь на нього! Гарний, сильний, розумний, веселий… ще й тебе рятував. Ну чим не герой? 

— А може, я просто ще не втратила голову? — підморгнула я. 

— Ну-ну, подивимось, скільки ти ще протримаєшся. 

Ми розсміялись. А потім згадали, що нас чекає не поезія закоханих поглядів, а буденність Академії. 

Ми зібралися нашвидкуруч — я вплела косу, Кара запхала зошити в торбу абияк — і побігли до холу, де зазвичай викладали нові оголошення. Сувій уже світився магічними літерами. 

— О, розклад оновили, — Кара підскочила. — Ну що там сьогодні?
9:00 — Теорія Елементів (викл. Ніаліс)
11:00 — Практика Бар’єрів (викл. Лінет Дол)
13:00 — Фізична підготовка(викл. Ендрік)
15:00 — Вільний час або самостійна робота в Архіві 

— Фух, ну хоч без випробовувань, — буркнула я. 

— Але з бар’єрами, — скривилася Кара. 

— магістерка Дол мене не виносить. І я її, чесно кажучи, теж. 

Ми рушили до аудиторії — сонце вже остаточно прокинулось, розливаючи по академічному подвір’ю яскраве світло. 

Дні тут пролітали швидко, але що буде далі — залежало не лише від розкладу.


--- 

Аудиторія, де викладала Ніаліс, була схожа на мініатюрну обсерваторію: кругла, з високим куполом і скляним дахом, крізь який пробивалося денне світло, відкидаючи танцюючі плями на кам’яній підлозі. Посередині — стіл з прозорого кварцу, навколо — лави у формі півкола. 

Ніаліс завжди приходила раніше. Висока, мов тінь на стіні, у довгому темно-синьому плащі, що ніби мерехтів сузір’ями. 

— Сідаємо, учні, — її голос лунав спокійно, але в ньому відчувалась сила, яку не хотілося перевіряти на міцність. 

— Сьогодні ми торкнемось природи елементів не з позиції сили, а з позиції гармонії. 

Я вмостилася поряд з Карою, яка вже дістала перо і пергамент. Ще хвилина — і аудиторія занурилась у півморок, бо Ніаліс лише змахнула рукою — і над кварцовим столом спалахнуло чотири вогники: блакитний, червоний, зелений і срібний. 

— Вогонь, вода, земля, повітря. Чотири основи, чотири світи в одному. І жоден не існує без рівноваги. Хто скаже, чому не можна використовувати стихію гніву у присутності стихії тиші? 

— Бо вибухне? — прошепотіла Кара, і я ледь не пирснула зі сміху. 

Але Ніаліс, звісно, все чула.
— Панно Трей, якщо ви хочете перевірити цю гіпотезу на практиці, я не проти. Хочете вибухнути — дозвольте. 

Кара поблідла, я стиснула зуби, щоб не розсміятися. Теорія — це добре, але коли Ніаліс пропонує щось на практиці, в цьому завжди є реальний ризик перетворитися на купу попелу. 

Заняття минуло в атмосфері чарівного тиску. Ми вивчали, як змінюється потік енергії залежно від настрою мага. Я намагалася не думати про Семюеля, щоб не змістити баланс — бо коли він спливав у думках, вогник над моєю долонею ставав тривожно яскравим… 

Практика з магістеркОю Дол — зовсім інша справа. Лінет Дол не мерехтіла сузір’ями — вона нагадувала кам’яну брилу вічної суворості. Зібране в тугий пучок волосся, темна форма, голос, що змушував тебе згадати всі свої дитячі страхи. 

— Бар’єр — це не краса. Це не гармонія. Це необхідність. І якщо ви не здатні поставити його за долю секунди — то ви вже мертві, — оголосила вона.
Ми стояли в колі на полігоні, навпроти магістерки. Кара сховала свою усмішку — цього разу їй було не до жартів. 

Дол махнула посохом — і в мить перед нами з’явилися стріли з енергії, що з шаленою швидкістю летіли в наш бік.
Я ледве встигла підняти руки. Сфера блиснула сріблом — і тріснула. 

— Слабко, Ейріно. Ворог не чекатиме, поки ти згадаєш, як тебе звати. Ще раз! 

Зітхнувши, я зосередилася. У грудях піднялася хвиля — та сама, що в мені прокидалась під час сварок або небезпеки. Стисла кулаки. І коли наступна стріла зірвалась з її посоха — бар’єр цього разу витримав. Зелений, щільний, пульсуючий. 

— Нарешті, — сухо буркнула магістерка.
Кара впоралась ще швидше — хоч і з диким криком і перекрученим бар’єром, що більше скидався на оберемок ліан, ніж на захист. 

— Це не бойова магія. Це ботаніка, — зітхнула Дол. 

А ми з Карою, вибравшись з полігону, просто впали на лавку біля фонтану. Сонце пекло, спина боліла, а мізки плавились. 

— Мені треба зілля від стресу, — сказала Кара, заплющивши очі. 

— Мені треба, щоб хтось вимкнув Академію хоча б на добу, — відповіла я. 

Я ще не знала, що далі на нас чекає день самостійної роботи в Архіві. А Архів… він має звичку розкривати не лише книги — а й те, що краще було б залишити між рядків.


---



— Кара, тримай, ось цей пергамент з посиланням на «Вогняні Плани Елементалів». Я знайду частину про каналізацію сили через кристалічні артефакти, — пробурмотіла я, розгрібаючи стос старих фоліантів. 

— Якби я знала, що магістри справді читають ці труди, я б поважала їх удвічі менше, — озвалася Кара, втискуючи носа між палітурками. — Тут слова довші, ніж речення! 

Ми сиділи в Архіві вже другу годину. Запах старого пергаменту, пил і м’яке світло магічних ламп змушували очі сльозитися, але в тиші було щось... затишне. Рідкісна спокійна мить у цьому божевільному академічному графіку. 

Я щойно знайшла діаграму каналів енергії, коли раптом відчула знайомий холодок уздовж хребта. Не треба було навіть обертатися — його присутність відчувалася, як запах грози перед бурею. 

— Привіт, Ейріно, — голос Таера Сіртана звучав тихо, ніби він боявся потривожити повітря. 

Я зціпила зуби. Кара — теж. Вона відклала сувій і підвела брову: 

— І що тобі треба? 

— Я... — він ковтнув. — Можна на хвилинку поговорити з Ейріною? 

— Можна, — відповіла Кара, — тільки якщо я залишусь поруч.

— Прошу, — його голос змінився, став майже благальним. — Це важливо. Обіцяю, я не зроблю нічого... поганого. Я тільки хочу поговорити. 

Я зустрілася поглядом з Карою. Її очі палали, але я невдоволено ледь кивнула. 

— Гаразд, — сказала я. — Тільки ненадовго. 

Кара пішла неохоче, але, перш ніж зникнути за книжковими полицями, буркнула:
— Кричи, якщо він почне поводитися як останній ідіот. 

Я перехопила погляд Таера. Його зазвичай зухвала постава була зламана, плечі опущені, очі опущені до підлоги. 

— То? — я перша порушила мовчанку. 

— Я... я хотів вибачитись, — він підвів очі. — За те, що сталося в лісі. Це... було непростимо. Я просто втратив голову. 

— Ні, Таере, — перебила я. — Ти просто злився. Бо не міг отримати те, чого захотів. Бо я не твоя річ. 

Він здригнувся.
— Я знаю. Я це розумію. Але... я не знаю, що зі мною. Ти — як вогонь. Я втратив голову. Вперше в житті. І ти мені потрібна. Я... я прошу в тебе пробачення. 

Я довго дивилася на нього. І бачила там не зарозумілого мажора, не нахабного спадкоємця Сіртанів, а хлопця, який дійсно не знає, як бути слабким. Як просити. Як втрачати. 

— Я прощаю тебе, — сказала я. — Але… не підходь до мене ближче, ніж на постріл стріли.

— Ейріно, будь ласка... 

— Ні. Ми говоримо про межі. І моя — саме тут. Якщо тобі не подобається — йди. 

Він мовчав кілька секунд. Потім кивнув, стиснув губи — і пішов, зникаючи поміж стелажів, немов тінь. 

Кара повернулася миттєво. Склала руки на грудях.
— Ну? 

— Повернувся цей нахабний мажор, — зітхнула я. — Просив вибачення. Я, звісно, пробачила. Але послала його подалі. З гідністю. 

Кара витріщилася на мене:
— Чекай-чекай... він вибачався? Та ще й щиро? Та ще й ти його пробачила?! 

— Ага. 

— Ого... перший раз бачу, щоб представник еліти дійсно просив пробачення. Що з ним? Його подмінили? 

— Може, просто людяність просочилась. Через тріщину в гонорі. 

Ми обидві розсміялися — і продовжили копирсатися в сувоях, ніби нічого не було. Але я відчувала: щось змінилося. І не тільки в ньому.