Розділ 13

Настав вечір. Час, коли тіні стають густішими, а тиша — підозрілою. Я сиділа на ліжку, витягнувши з шафи темно-синю сукню з грубого полотна — звична форма для нічних походеньок, коли не хочеш лишити по собі нічого, крім легкого шелесту. Під низ — чорні штани й зручна туніка. Волосся, що зазвичай спадало мені до лопаток, я заплела в тугий вузол і сховала під капюшон темного плаща. 

Своє відображення у дзеркалі я майже не впізнавала. Лише очі — світлі, насторожені — видавали мене. 

Серце билося десь у горлі. Кожна думка крутилася навколо одного: це може бути пастка. Я знала, що хтось викрадав студентів. І якщо вони стежать за мною — хіба не це був би ідеальний момент, щоб заманити й мене? 

Я ще раз прочитала записку — той клаптик паперу, що виліз зі сумки, як ненажерливий привид: 

"Дівчина з очима не як у всіх... Ти маєш побачити дещо особливе. Чекаю тебе о 22:00 біля корпусу Моірре."

Я могла піти до професора Брієра. Розповісти. Але... що я скажу? Що мені хтось написав дивне послання, бо я "особлива"? Такі речі швидше заносять до медичного записника, ніж до справи про викрадення. 

Ні. Піду сама. Але обережно. Як мисливець, а не здобич.

Я ковзнула у коридор, притримуючи плащ, і крадькома вийшла з гуртожитку. Повітря було вологим, місяць — тонким, як різак. Я мовчки йшла до корпусу Моірре, напружено вглядаючись у темряву. Підозріло було тихо. 

Підійшовши ближче, я нікого не побачила. Поруч росли зарості бузини — я хутко прослизнула туди, обережно розсовуючи гілля. Сіла навприсядки, прислухаючись. І тоді — голос за спиною: 

— Що, красуне, зачекалась? 

Я ледве не підстрибнула на місці й серцем вдарила у мозок. Вискочила зі сховку й розвернулась — з плаща вийшов темний силует. Але він уже підіймав руки, заспокійливо: 

— Тихше-тихше, не бійся, це я. 

Він зняв капюшон, і з мороку виринуло знайоме обличчя — Семюель. Я роззявила рота, потім миттєво зімкнула губи. 

— Ти?! — хрипко прошепотіла. — Що ти тут робиш? 

Він хитро усміхнувся.
— Ну, взагалі-то, я — той самий автор вашої містичної записки. Здивована? 

— Навіщо? — я не могла повірити в таку витівку. — Ти знаєш, що когось викрали? Це... це не смішно. 

— Справді? — Він насупився на мить. — Я хотів показати тобі дещо... особливе. Але якщо ти не хочеш — розвертайся й іди. Хоча... це було б прикро. 

І ось він простягнув мені руку. Його очі дивились не насмішкувато, як зазвичай, а якось серйозно. 

— Просто довірся мені. Один вечір. Без викрадень. Без страху. Добре? 

Я мовчки вдихнула, відчуваючи, як змішались напруга, цікавість і тривожний адреналін. І таки поклала долоню в його. 

Ми пішли сходами Круглої Башти. 

Кам'яні сходи здавалися нескінченними, але Семюель тримав мій крок, ніби боявся, що я передумаю. На самому верху вийшли на відкритий майданчик. 

Я завмерла.
Попереду, під нічним небом, розстелилась ковдра, довкола тремтіли живі вогники свічок, а посередині — корзина з фруктами, солодощами, і пляшка, схожа на шампанське. Я розгублено обвела все поглядом. 

— Це... побачення? 

— Та ні! — з удаваним обуренням підняв руки Семюель. — Це просто демонстрація того, як сильно я захоплююсь... романтичними пейзажами. 

Він підвів мене до краю. І я зрозуміла, чому. Перед нами розстелялося нічне місто, що миготіло м’якими вогниками. 

А над головою — зоряне небо, чітке, мов кришталь, з млечним шляхом, що переливався сріблом. 

Я злегка здригнулася від прохолоди. І він миттєво кинув мені на плечі плед, м’яко ковзнувши рукою по шиї. Шкіра обпеклася від дотику. 

— Сідай, — сказав він. — У нас є час. І хороша компанія. 

— Я... не думаю, що це гарна ідея. 

— Ти думаєш забагато, Ейріно, — перебив він з усмішкою. — Просто сядь. 

Я опустилась на ковдру, досі не розуміючи, чого чекати. Але він був легкий, веселий — почав розпитувати, як мені навчання, чи складно з ментальною магією. Я відповідала обережно, але не помічала, як втягуюсь у розмову. 

— Ти не той, ким здаєшся, твоя зовнішність оманлива, — сказала я врешті. — Здаєшся легковажним, але... я бачила, що ти зробив у бійці з Таером. А ще — як пройшов через Бар’єр. 

Він хмикнув.
— Там, звідки я — вже давно ніхто нічого не проходить. Але я — не "ніхто", — підморгнув і підсунув мені виноградину. — А ти... зовсім не така боязка, як прикидаєшся. 

Вечір сплив непомітно. І коли стало зовсім пізно, він встав і подав мені руку. 

— Провести? 

— Це не обов’язково. 

— Я наполягаю. 

Ми спустились сходами мовчки. Дійшли до гуртожитку. Біля дверей кімнати він зупинився. Його погляд став важким, гарячим. Він нахилився трохи ближче. Я завмерла. Ще мить — і... 

Але я вчасно зробила крок назад, вислизнула з-під його погляду, мов риба в річці. 

— На добраніч, Семюелю. 

Я зачинила за собою двері. Серце билося швидко, аж у вухах гуло. Але на губах блукала дивна посмішка.


Я лежала у ліжку і подумки шепотіла. 

Він гарний.
Не більше, не менше. Просто гарний. Такий собі ідеальний з точки зору більшості дівчат — високий, харизматичний, усмішка на мільйон, погляд темний і розумний. Ще й поводиться, ніби знає, який ефект справляє. І не соромиться цим користуватись.
Можна було б сказати — мрія. Але не моя. 

Мені приємно з ним говорити, мені цікаво слухати його жарти, мені навіть трохи лоскотно від його погляду, коли він зосереджено дивиться прямо в очі. 

Але всередині — спокій. Ніяких метеликів, ніяких дивних поривів, ніяких романтичних дурниць. 

Так, симпатія є. Як до людини, яка викликає повагу — і, мабуть, трохи захоплення. Але не більше. 

Можливо, інша на моєму місці вже б придумувала весільну сукню і дати для побачень. Але я — це я. І я не закохана. Не зараз. 

Просто… цікаво, що буде далі.


Переповнена думками про нічне "не побачення" я поринула у сон.