Розділ 12

Після подій із хусткою я довго не могла заснути. Я крутилася в ліжку, переверталася з боку на бік і знову й знову прокручувала в голові те зловісне видіння. Символ серця, пронизаного кинджалом і обвитого чорними магічними джгутами, не виходив із моєї голови. Він здавався надто особистим і водночас холодним, жорстоким — це була не просто випадкова позначка, а справжня мітка або печатка когось, хто володіє дуже темною магією.

​Поруч із цим тривожним знаком мене не відпускав і образ професора Брієра: його близькість біля столу, запах кедру, що досі, здавалося, витав у повітрі, і це його суворе попередження «не загравайся». Його поведінка насторожувала й лякала, але водночас викликала якесь дивне, неусвідомлене зацікавлення.

​Аби бодай якнебуть втекти від цих думок, я вирішила встати раніше й піти на ранкову пробіжку. Повітря надворі було свіжим і прохолодним. Я вибігла на майже порожнє тренувальне поле й раптом помітила Семюеля.

​Хлопець був роздягнений по пояс, мокрий від поту й спритно вправлявся з мечем, відпрацьовуючи точні удари по дерев'яному макету. Побачивши мене, він зупинився й витер чоло долонею.

​— Ого, Ейріно! Ти чого так рано встала? — весело вигукнув він, опускаючи меч.

​— Не спалося, — усміхнулася я, підходячи ближче. — А ти, я дивлюся, часу даремно не гаєш.

​— Намагаюся тримати себе в формі, — Сем підморгнув мені й злегка розправив плечі. — Особливо тепер, коли тут доводиться захищати красивих дівчат.

​Ми обмінялися кількома жартами й легким фліртом. Але потім я згадала той жах у посадці й щиро мовила:

​— Сем... дякую тобі. Дякую, що того вечора ти з'явився так вчасно й зупинився Сіртана. Я навіть не знаю, що б зі мною було, якби не ти.

​Семюель миттєво посерйознішав. Він ступив крок до мене, поклав руки мені на плечі й тихо, але дуже переконливо сказав:

​— Не дякуй, Ейріно. Я просто хочу, щоб ти знала: я завжди буду поруч, коли тобі знадобиться допомога. Ти тільки дай знак.

​Моє серце від цих слів прискорено забилося. Щоки потеплішали, і я, трохи збентежившись від такої відвертості, злегка відступила назад.

​— Я... мені вже час у душ перед заняттями! Побачимося пізніше! — швидко мовила я й практично втекла з поля.

​У душі мені стало значно легше. Я змила з себе нічну тривогу й подумала про те, що навіть серед цих темних справ і небезпечних символів у мене є Семюель — людина, на яку я дійсно можу розраховувати.

​Після цього був сніданок із Карою в їдальні. Подруга сиділа весь носик забруднена в полуничне варення й з неймовірним захопленням розповідала про свої нові матеріали для малювання:

​— Ти не уявляєш! Я дістала справжні ельфійські фарби! Особливо хроматичний ультрафіолет! Вони світяться в темряві й міняють колір від настрою! Я обов'язково щось малюватиму ними сьогодні!

​Її щира балакучість чудово заземлювала мене й повертала до звичайного життя.

​Далі за розкладом була лекція з ментальної магії у магістерки Ніаліс. Вона жорстко й суворо пояснювала складну тему ментальних вирів — як захищати свій розум від чужого вторгнення та як виявляти ментальні пастки. Поки викладачка писала на дошці, Кара непомітно відривала шматочки паперу й карикатурно малювала Ніаліс прямо у своєму конспекті, змушуючи мене ледве стримувати сміх.

​Коли лекція закінчилася, Кара швидко зібрала речі й вибігла з аудиторії:

​— Я біжу до професора Лоріна! Кажуть, йому привезли якийсь дивний зразок ельфійської рослини, я мушу це замалювати! Побачимося пізніше!

​Я залишилася сама. Вікна в коридорі були широкі, з великими дерев'яними підвіконнями. Я вмостилася на одному з них, щоб зробити домашнє завдання з ментальної магії. Я відкрила свою сумку, дістала підручник і раптом помітила між сторінками невеликий клапоть паперу, якого раніше там точно не було.

​Я розгорнула його. На папері акуратним рукописним почерком було написано:

​«Дівчина з очами не як у всіх! Ти маєш побачити дещо особливе. Чекаю тебе о 22:00 біля південного корпусу Моірре».

​Мене миттєво охопив крижаний страх. Руки затремтіли, а дихання спинилося. У моїй голові одразу виринули всі останні події: видіння із чорним символом, викрадення хлопця постатями в плащах та розмови про небезпеку. Хтось знав про мій дар! Хтось знав, що я можу бачити приховане!

​Спочатку першою думкою було бігти до Брієра й віддати записку йому. Захотілося знову зайти до його кабінету, згадався навіть той запах кедру й його важкий погляд. Я аж іронічно посміхнулася сама собі: ну так, бігти скаржитися професору, який щойно казав мені «не заграватися».

​Ні. Якщо я віддам записку Брієру, він просто закриє мене в кімнаті чи відсторонить від усього, а цей загадковий відправник просто зникне.

​Я вирішила, що піду сама. Але буду максимально обережною: сховаюся в тіні, простежу, хто прийде на зустріч, і якщо помічу щось справді небезпечне — ось тоді вже точно відразу все розповім професору.

​Тепер залишалося лише одне — дочекатися десятої вечора.