Розділ 12

Я лежала в ліжку, втупившись у стелю, яка з кожною хвилиною ставала все білішою від ранкового світла. Сон не прийшов тієї ночі. Лише крутіння, зітхання й нав'язливе, пульсуюче «що це було?» у моїй голові. Хустка. Видіння. І професор Брієр. 

Зображення досі стояло перед очима — серце, пронизане кинджалом, обвите тонкими жгутами, немов зловісним візерунком. Було щось в тому символі... щось надто інтимне, надто особисте, і водночас — холодне й жорстоке. Я не могла збагнути, що саме він означає, але внутрішній голос шепотів: це не просто позначка. Це підпис. Мітка. Печатка когось, хто володіє темрявою.
І чому саме я повинна була бачити це?

А ще Брієр... його запах.
Я стиснула очі. 

Кедр. Свіжий, деревний, але з тією дивною електрикою у повітрі, ніби перед грозою. Я досі ніби відчувала, як він нахиляється наді мною, як його голос — той самий, що зазвичай спокійний і стриманий — прорізав повітря з хрипкою погрозою. «Не загравайся». Це мало б насторожити. Це й насторожило. Але чомусь... мені було цікаво. 
  
І що означає той символ? Яке відношення він має до викрадення? 

— Ти ненормальна, — прошепотіла я сама собі, врешті схопившись на ноги.
Думки стали занадто тісними в голові. Я відчувала, як вони гудуть, мов рій роздратованих ос, і єдиним способом втекти від себе була... пробіжка. Мозок хотів вибухнути — отож я дала тілу змогу хоча б трохи охолонути. 

Я вже пробігла декілька кіл, дихання збилося, а серце калатало десь у шиї. Сонце підіймалося, торкаючи траву золотом, і я на мить зупинилася, щоб перевести подих. Поле для тренувань було майже порожнім. Майже. 

Я не одразу його побачила — він стояв трохи далі, розмахуючи мечем з такою легкістю, ніби то була частина його руки. Мокрий, засмаглий, роздягнений по пояс, з краплинами поту, які стікали по ідеальних лініях пресу. Я втупилась, як остання дурепа. А потім він підняв голову і наші погляди зустрілися. 

— О, глянь, ранкова фея вже тут, — усміхнувся Семюель, не перестаючи наближатися. — Тільки не кажи, що бігала, щоб подивитися на мій тренувальний виступ? 

Я розсміялась, махаючи рукою: — О, ну звісно. Це була моя єдина мотивація: побачити тебе в усій красі, з мечем у руках і без сорочки. 

— Тоді я, мабуть, повинен тренуватися частіше, — підморгнув він, зупиняючись поруч і витираючи лоба тканиною. — Глядачка одна, але яка. 

— Самозакоханий, — фиркнула я, відчуваючи, як щоки наливаються кольором. 

— Можливо. Але чесний. І приємний на око. Так кажуть усі дзеркала у моїй кімнаті, — він засміявся, а я мимоволі знову розсміялася разом із ним. 

Момент був легкий, неначе пух, якого не чіпала ні війна, ні страх, ні темні хустки з видіннями. 

Я на мить змовкла, вдивляючись у його обличчя, яке, незважаючи на усмішку, раптом стало серйозним. 

— Семюелю... — почала я, не знаючи, як правильно сформулювати. — Дякую. За той вечір. За те, що зупинив Сіртана. Що був там... вчасно. 

Він завмер. Поглянув на мене. Його очі раптом стали інакшими — глибшими, теплішими, мов озеро вночі. 

— Ти можеш бути спокійна, — тихо сказав він. — Я завжди буду поруч, коли тобі потрібна буде допомога. 

Моє серце зробило дивний стрибок. Ці слова... вони щось розворушили в мені. Я швидко кивнула, відвела погляд, ніби сонце раптом стало занадто яскравим. 

— Мені пора, — пробурмотіла я. — Треба... в душ. 

— Звісно, — він знову посміхнувся, цього разу м’якше. — Але якщо що — я тут. І мій прес теж, до речі. 

Я пирснула сміхом і розвернулась, швидко крокуючи до гуртожитку. 

Я зняла футболку, кинула її у кошик, увімкнула душ. Тепла вода стекала по шкірі, і я вперше за ранок відчула, як трохи легшає. Можливо, не все так безнадійно. Можливо, навіть якщо навколо плетуться символи й темні справи, у мене все ж є той, хто прийде на допомогу. І — хоч я цього ніколи не скажу вголос — це було приємно знати.


Ми сиділи з Карою в їдальні, за маленьким столиком біля вікна, куди пробивалося вранішнє сонце. Вона жувала млинець з абрикосовим варенням, перемазавши ним півобличчя, і щебетала без угаву. 

— Я замовила нові фарби! З ельфійського ринку! Уявляєш, одна з них — хроматичний ультрафіолет! Її видно тільки в магічному світлі! — її очі світилися, як у дитини перед святами. — Я тобі потім покажу, добре? 

— Добре, — посміхаюся я, повільно намазуючи вершки на свій млинець. Кара була моїм заземленням. Поки вона поруч — світ виглядав менш божевільним. 

Після сніданку ми попрямували до аудиторії на лекцію з ментальної магії. 

Магістерка Ніаліс  вже стояла біля дошки. Вона не говорила — вона вливала знання у наші голови з таким натиском, наче намагалася пробити черепну коробку телепатією. 

— Сьогодні ми розглянемо ментальні вири — явище, що виникає, коли емоції мага впливають на простір думок. Це як… пісок у пляшці води. Струсни — і все мутне, дай осісти — побачиш дно, — мовила вона, і я захоплено нотувала. 

Кара тихенько малювала її на полях свого конспекту з підписом "Темна магістерка з променем смерті". 

Після лекції був обід. Кара вибігла до професора травології — їй терміново був потрібен зразок якоїсь дурної рослини, що "цвіте лише коли її ображають" (її слова, не мої). А я залишилась у коридорі, вмостившись на широкому підвіконні. Схилилася над домашнім завданням з історії магії, але погляд раз по раз сковзав з пожовтілих сторінок у вікно. Світ був надто тихим, надто спокійним, наче щось готувалося.
І тоді я помітила — з моєї сумки стирчав клаптик паперу. 

Тремтячими пальцями я витягла його.
Це була записка. Писано від руки, чорнилом, що трохи розплилося: 

“Дівчина з очами не як у всіх! Ти маєш побачити дещо особливе. Чекаю тебе о 22:00 біля корпусу Моірре.”

Мене наче крижана хвиля накрила.
Очі. Вони кажуть про мої очі. 

Це тому що я бачила? Бачила… Я бачила, як хтось зникав у повітрі, коли тримала ту хустку в руках. Я бачила символ. Я була свідком як ті постаті у чорному викрали хлопця з паралельного курсу. 

Тепер цей хтось пише мені? Це… попередження? Погроза? 

Серце билося надто голосно. Я озиралася — нікого. Але тривога розпирала груди, мов пелюстки дикої троянди з шипами. 

Розповісти професору Брієру? 

Та ні… Що я йому скажу?
"Знаєте, професоре, мені записки пишуть. А ще ви приємно пахнете, і в мене щоразу, як ви поруч, паморочиться в голові."
Гаразд, друге точно не варто було згадувати. 

Але ж я була свідком викрадення. А тепер хтось вимагає зустрічі вночі. Це могла бути пастка. Або… шанс. Якщо діяти обережно, якщо не підходити впритул… Якщо просто прослідкувати.
Я стисла записку в долоні. 

Спробувала викликати те ж саме бачення, як із хусткою. Нічого. Порожньо. 

Ну що ж… доведеться діяти по-старому.
Я піду. Але непомічено. Якщо щось помічу — покажу Брієру. А далі вже нехай він застосовує свої хмурі погляди й магічні аналізи. 

Треба тільки дочекатися вечора.