Розділ 11

Плітки в академії Моірре поширювалися зі швидкістю пожежі. Їхнім джерелом, як і слід було очікувати, стали гуртожитки еліти, а головною ініціаторкою — Маріла. Вона так і не змогла пробачити мені свій викривальний сором на стадіоні, тому вирішила повністю зіпсувати мою репутацію. Студенти перешіптувалися, ніби я потрапила до Моірре зовсім не через свій рідкісний дар, а через "особливі зв'язки" із самим ректором.

​Удень ми з Карою та Ейданом сиділи у внутрішньому дворі біля фонтана, пили холодний чай і обговорювали цю абсолютну маячню.

​— Та це ж просто смішно! — обурювалася Кара, розмахуючи склянкою. — Маріла просто лопається від заздрощів, от і вигадує всілякі казки! Не звертай уваги, Ейріно.

​Ейдан сидів поруч і мовчки спостерігав за нами з напівусмішкою. У його погляді відчувалося тепло та підтримка, але водночас було щось схоже на мовчазне попередження.

​— Знаєш, Ейріно, — жартома мовив Ейдан, трохи подавшись уперед, — щоб плітки стали ще цікавішими, треба пустити чутку, що ти ще й біологічне дитя дракона. Тоді тебе точно всі боятимуться.

​Ми з Карою засміялися, але нас перебив голосний, неприємний голос. До нас наближалася сама Маріла у супроводі своєї вірної подружки-підлабузниці.

​— О, подивіться, наша «талановита» новенька відпочиває! — голосно, на весь двір вигукнула Маріла, зупинившись поруч. — Схоже, в Моірре з'явилася нова мода — спати з ректором заради зарахування!

​Подружка поруч із нею награно захіхікала.

​Я повільно підвелася з лавки, поставила склянку й холодно подивилася Марілі прямо в очі.

​— Знаєш, Маріло, — спокійно й чітко мовила я, — якщо ти звикла добиватися всього через ліжко — як, наприклад, твої постійні вечірні візити до декана трансмутації, — це не означає, що інші роблять так само. Судиш по собі?

​Маріла миттєво зблідла. Її щелепа відвисла, а подружка поруч перелякано замовкла, перевівши на неї здивований погляд. Маріла відкрила рот, щоб щось викрикнути, але так і не знайшла слів. Вони обидві розвернулися й швидко пішли геть під смішки студентів, які сиділи неподалік.

​Я сіла назад, дихаючи трохи частіше, ніж зазвичай.

​— Оце так удар! — захоплено прошепотіла Кара, витріщившись на мене. — Ти її просто знищила!

​Потім Кара трохи збавила тон і додала вже серйозніше:

​— До речі, ви чули? З наступного тижня нам посилюють фізичні заняття. Будемо бігати й тренуватися не дві години, а чотири. Це все через ці зникнення студентів. Казали, що тренувати нас будуть не звичайні викладачі, а справжня команда з бойового корпусу, яка щойно повернулася з поля.

​Ейдан тихо хмикнув і розглядав свою склянку з чаєм.

​— Це їм не допоможе, — тихо зауважив він і пильно подивився на мене.

​Я не встигла відповісти, як моя магічна мапа в кишені злегка нагрілася. Я дістала її й побачила, що на ній спалахнуло повідомлення про те, що викладач історії магії, Вальден Брієр, чекає на мене в себе в кабінеті.

​— Мені треба бігти, — мовила я друзям, згортаючи мапу.

​Я майже бігла коридорами й опинилася біля кабінету Брієра точно вчасно. Не рішуче постукала й зайшла всередину.

​Професор Вальден Брієр чекав на мене. Він виглядав, як завжди, бездоганно: темний костюм, ідеально вигладжена сорочка. Але в його холодній поставі відчувалася ледь помітна тривога.

​Перш ніж я встигла сказати хоч слово, він швидкими кроками наблизився до мене, змусивши відступити назад, поки я не впиралася спиною в його робочий стіл. Брієр затиснув мене між собою та столом, нахилившись зовсім близько.

​— Слухай мене уважно, панно Сабрен, — його голос звучав низько, суворо і якось дивно напружено. — Не загравайся з вогнем. Якщо ти продовжиш крутити головою й привертати увагу певних осіб, ти дуже сильно про це шкодуватимеш. Зрозуміла?

​Я затамувала подих, дивлячись у його темні очі. Я здогадувалася, що він натякає на постійні вибрики Сіртана та на те, що Семюель вступився за мене й постійно сидить поруч. Але чому Брієра це так хвилює? Чому він каже це з таким прихованим гнівом? Мені й на думку не могло спасти, що мій викладач може з якогось дива мене ревнувати. Це ж здавалося абсолютно абсурдним.

​Брієр відступив на крок назад, повертаючи собі звичну холодну відстороненість, дістав із шухляди столу невеличкий пакунок і розгорнув його. Всередині лежала звичайна жіноча хустка.

​— Цю річ знайшли на місці останнього зникнення студента, — сказав він уже діловим тоном. — Торкнися її. Мені потрібно знати, що ти побачиш.

​Я зробила глибокий вдих, заспокоюючи серце, і повільно опустила пальці на тканину.

​Щойно шкіра торкнулася хустки, мене пронизував крижаний холод. У вухах пролунав шелест тисячі чужих, нерозбірливих голосів. Зір затягнуло густим сірим туманом, але через мить туман розійшовся, і перед очима чітко спалахнув один-єдиний символ: серце, пронизане гострим кинджалом, а навколо нього — чорні, наче живі, завитки магії.

​Я різко відсмикнула руку й важко задихалася, немов виринаючи з води.

​— Що ти бачила? — швидко запитав Брієр, уважно стежачи за моєю реакцією.

​— Там… там був туман і дуже багато голосів, — затинаючись, відповіла я. — А потім я чітко побачила знак. Серце, пронизане кинджалом, і чорні завитки навколо.

​Брієр мовчки присунув до мене аркуш паперу й перо:

​— Намалюй його. Намалюй точно так, як бачила.

​Я взяла перо й почала виводити лінії на папері. Поки я малювала, Брієр нахилився надто близько, розглядаючи малюнок через моє плече. Я чітко відчула приємний, глибокий аромат його парфумів — запах темного кедру та лісової свіжості. Від цієї близькості по шкірі знову пробігли мурашки.

​— Правильно, — тихо мовив він, перевіривши точність зображення. — Дякую, панно Сабрен. Ти можеш бути вільна.

​Я підхопила свої речі й швидко вийшла з кабінету. Ідучи порожнім коридором, я все ще відчувала на собі аромат кедру, а в грудях важким тягарем лишалося тривожне відчуття після побаченого знака.