Розділ 11

Кажуть, у стінах Академії Моірре можна почути не тільки шум магії, а й шелест пліток. Цього разу, здається, джерело “вдалої” новини про мене було десь у гуртожитках еліти — а далі вже понеслось, мов суха трава в полум’ї. 

Через конфлікт з Марілою, та вирішила діяти, і обрала своєю зброєю плітки, що мали зіпсувати мою репутацію. 

Мовляв, я не завдяки своєму дару отримала місце в академії, а... завдяки зв’язкам із самим ректором. 

— Ну звісно, — прокоментувала я, сьорбаючи холодний чай у внутрішньому дворі, — бо під час вступного екзамену ми усі демонструємо комісії не здібності, а гарне декольте. 

Кара закотила очі, намагаючись виглядати серйозно, але їй це ніколи не вдавалося. 

— Вони просто заздрять, — буркнула вона, стискаючи кулак. — Особливо Маріла. Та взагалі не може винести, коли хтось привертає увагу без прізвища на півметра. 

— Це навіть лестить, — я знизала плечима. — Якщо вона витрачає свій час, щоб вигадувати маячню про мене, значить я не така вже й нудна. 

Ейдан мовчки дивився на мене, як завжди — із тією своєю напівусмішкою, яка більше скидалась на попередження, ніж на підтримку. Але в його погляді було щось... тепле. 

— Ну, якщо що, я можу пошепки сказати, що ти ще й дитя дракона, народжена в полум’ї, — підморгнув він. 

— Такого навіть Маріла не переплюне. 

— В її випадку — хіба що якщо в полум’ї згорить її сукня, — хмикнула Кара. 

Ми ще не встигли досміятись, як славнозвісна  Маріла, вся з голочки, з’явилась у дворі. Поруч із нею — одна з її постійних ляльок із вічним виразом “я теж вважаю тебе богинею, Маріло”. 

— Ой, дивись, Ейріна! — голосно мовила вона, упевнена, що ми її чуємо. — Кажуть, нова мода — спати з ректором заради місця в Академії. Ну хоч встигла до зморшок, бо старий він... так собі, правда ж? 

Подружка хихотіла, мов дитя в цирку. Я повільно підвела голову й зустрілася з Марілою поглядом. 

— Маріло, — сказала я спокійно, — якщо ти вирішила проекціювати свої методи вступу на інших, краще роби це тихо. Бо наступного разу, коли в когось зникне стипендія, усі згадають твої “заслуги” перед деканом трансмутації. 

Маріла стиснула губи, а подружка миттєво припинила сміятись. Було видно, що її бісить не просто моя відповідь, а спокій, з яким я її озвучила. 

Вони пішли, залишивши за собою аромат занадто дорогих парфумів і ще дорожчої дурості. 

— Я ж кажу, богиня, — прошепотіла Кара, — влучаєш прямо в печінку. 

Я всміхнулась, але посмішка ледь торкнулася губ. Бо насправді було не до сміху. 

— До речі, — сказала Кара, трохи приглушено, — я чула від старшого помічника ректора... Ну, знаєш, того, що з борідкою, — вона махнула рукою. — Так от, з наступного тижня нам посилять фізичні заняття. Через зникнення. 

Я завмерла, а поруч Ейдан повільно підняв голову. 

— Що саме посилять? — запитала я. — Біг, спаринги? 

— Все. Замість двох годин буде чотири. І тренуватимуть не наші звичні викладачі, а нова команда. З бойового корпусу. Кажуть, з поля повернулись. 

Я помітила, як Ейдан уважно дивиться на мене. 

— Це не допоможе, — сказав він тихо, але чітко. 

— Ой, Ейріно, у тебе щось засвітилось, — першою помітила Кара і нахилилася над моїм сувоєм. 

Я теж кинула погляд — яскраві літери спалахнули просто перед очима:
13:00. Студентка Сабрен. Кабінет професора Брієра.

— Ооо, — витягнула Кара, — знову цей  таємничий професор Брієр? 

— Він мене трохи лякає, якщо чесно, — додав Ейдан, звузивши очі. — І взагалі, чого це він тебе так часто викликає? 

— Не можу сказати. Справді, — я знизала плечима з найщирішою винуватістю, яку могла зобразити. 

— Ну так нечесно! — надулась Кара. — Ти тепер ще й з секретами! 

— Секрети — це моя нова суперсила, — відповіла я з усмішкою, хоча всередині вже почала нервувати. 

— Котра година? — я різко схаменулася.
Кара зиркнула на свій браслет. 

— Дванадцять п’ятдесят п’ять. 

— О, леле… — я підхопилася, схопила сувій і майже побігла в бік головного корпусу. 

Дійшовши до кабінету, я зупинилася, вдихнула глибше й постукала. 

— Заходьте, Сабрен, — пролунав звідти голос. Завжди такий холодний. Але чомусь тієї миті мені в ньому почувся якийсь ледь вловимий, тривожний тон. 

Вальден Брієр сидів за столом, але, побачивши мене, підвівся. Його темний одяг виглядав, як завжди, бездоганно. Очі — як дві колючі стріли. 

— Ви вчасно. Я викликав вас, бо маю дещо, що ви повинні потримати в руках. 

Я мимоволі усміхнулася. 

— Професоре, вам треба дотримуватись субординації. Ви ж дорослий чоловік. 

Ні. Ні, Ейріно, що ти несеш?!

— Ви дуже смілива, Сабрен, — промовив він, роблячи кілька кроків уперед. Я не встигла відступити — вже опинилась між столом і його тілом. Його руки впали на стільницю по обидва боки від мене. Я опинилась у пастці. Його обличчя — занадто близько. Його погляд — пронизливий, темний. 

— Але не загравайтесь. Бо будете шкодувати. 

Мій голос хрипко зірвався з горла:
— Вибачте… Ви… казали — річ? 

Він відступив рівно на півкроку, дістав зі шухляди невеликий пакунок, розгорнув його. 

— Цю хустку знайшли на місці останнього зникнення. Я хочу, щоб ви… доторкнулись. 

Я взяла її, і щойно тканина торкнулась моєї шкіри, мене пронизало. 

Струм. Холод. Шелест тисячі голосів. 

— Зупини її. 

— Візьми. 

— Даремно вони чіпали нас. 

Я нічого не бачила, крім туману, але потім — картинка. Чітка.
Символ. Серце, пронизане кинджалом. Навколо нього — немов чорні завитки, наче живі жгутики. 

Я сіпнулась, відпустила хустку і глянула на Брієра. 

— Я… я не бачила моменту зникнення. Але я бачила символ. Чітко. 

— Ви можете його змалювати? — його голос знову став спокійним, але з ноткою напруженості. — Це важливо. Дуже. 

Я кивнула. Долоні тремтіли. Я сіла за стіл і почала малювати. Серце, кинджал, завитки. 

Поки я виводила контури, він нахилився наді мною, занадто близько. Я відчула запах — свіже дерево і щось ще… ніби грозова свіжість. Я заплющила очі на мить, борючись із собою. 

Коли знову відкрила їх — він уже уважно дивився на мене. 

— Ви впевнені, що зображення точне? — глибоким голосом запитав він. 

— Майже, — прошепотіла я. — Я намагалась. 

Він кивнув — задумливо, кудись у свої думки. 

— Дякую, Сабрен. Це було корисно. Ви вільні. 

Я підвелась, ще раз зиркнула на нього… і вийшла з кабінету, все ще відчуваючи аромат кедра й тривогу в грудях.