Розділ 10

Сонце зависло над білими вежами Моірре, мов уважний наглядач. На майданчику для фізичної підготовки збиралися групами студенти — дехто ще жував яблука, інші підтягували ремені на спортивних туніках, а хтось із запізненням стрибав з порога в обійми ранкової муштри.

Я стояла ближче до краю, злегка притискаючись до стіни, вдихаючи запах сирої землі й магічного вітру. Поруч пройшла Маріла, її розкішне темне волосся струменіло за плечима.

Вона навіть не дивилася в мій бік, але кожен її рух був пронизаний неприхованою впевненістю й… зневагою? А може то я вже у всьому бачила загрозу.

Після того випадку з підніжкою на попередньому уроці я більше не ризикувала бути поруч. Нехай думає, що я боягузка. Нехай навіть сичить за спиною. Але я краще триматимуся осторонь, ніж знову опинюся в пилюці під її насмішками.

Інструктор з фізичної підготовки, високий, схожий на древнього вояка, гримнув долонею об долоню.

— Шикування! Сьогодні — спаринги! У парах. Працюємо на силу, витривалість і реакцію. Не тягніть! Моірре не ростить пелюсток, ми гартуємо мечі!

Кара підскочила до мене, її очі світилися збудженням, наче ми йшли не на муштру, а на бал.

— Спаринги! Нарешті! — прошепотіла вона, розминаючи пальці. — Тільки б не з тією білявою змією, а то я не витримаю і таки заціджу їй в щелепу.

Я посміхнулась куточками губ. У Карі завжди кипіло — чи любов, чи ненависть, чи ідеї, як, наприклад, її нова нав’язлива думка:

— До речі! — схилилася вона ближче. — Як тільки здамо перший блок іспитів — святкуємо. І не відмовляйся! Ми зробимо справжній вечір у гуртожитку. З музикою, з їжею, з  настольними іграми… Ну, принаймні з гарячим глінтвейном.

— Це дозволено? — скептично зиркнула я на неї.

— А хіба це когось колись зупиняло? Та ж навіть викладач травології з його пелюстковим плащем щоразу тягне вино з саду алхімії.

Ми встигли перешіптуватися ще трохи, аж доки не надійшов наказ розділитися по парах. Мені випала дівчина на два роки старша — Аліанна, спокійна і мовчазна. І слава долі. У неї не було бажання ані зламати мені ніс, ані перемогти мене на очах у натовпу.

Ми почали вправи. Віджимання, кидки, утримання балансу. Тіло працювало, піт обпікав шкіру. Повітря навколо тремтіло від напруги — хтось падав, хтось кричав, хтось кривився від болю.

Я теж кривилась. Кожна секунда була викликом. Мені здавалося, що мої м’язи хочуть вирватися з тіла і втекти.

— Не стискай кулаки, мов дівчинка, що вперше бачить дощ! — пролунало від інструктора. — Удар має бути, як грім!

І я старалась. Удар за ударом, ухил за ухилом. Тіло згадувало, як це — боротися не за життя, а за гідність.

Маріла не втрачала можливості позиркувати в мій бік. Її нова пара — хлопець з еліти — буквально носив її на руках. Мені б було смішно, якби не було так нервово.

На щастя, урок минув без «неприємних сюрпризів». Але десь глибоко в мені не покидало відчуття: щось назріває.

Напруга. У повітрі. У коридорах. У очах викладачів. У власних снах.

Ми вийшли з поля, дихаючи, наче після бою, а Кара, вся в пилюці, з розпаленим обличчям, знову сіла на своє:

— Святкування. І все тут. У нас буде скатертина, магічні ліхтарики, і навіть еліксири, що викликають щастя.

— І, мабуть, лекція від тебе на тему «як вижити після першої чверті в Моірре»?

— Ні, — сказала вона з лукавою усмішкою. — Просто келих за те, що ми досі живі.



---


Я щойно витерла шию рушником, коли хтось покликав мене з-за спини:

— Ейріно, професор Брієр просив, щоб ти зайшла до нього. Зараз.

О, чудово.
Я навіть не питала, навіщо. Просто зітхнула й рушила через коридори — все ще тепла після тренування, з вологим волоссям, у формі, яка прилипала до спини. Випадково відображаюсь у дзеркалі — і думаю: от іде, подарунок долі.

Його двері були прочинені. Я постукала, не надто впевнено.

— Заходьте, — пролунав знайомий, стриманий голос.

Я зробила крок, і він одразу закрив за мною двері.

Стояв біля книжкової шафи, в білій сорочці з закатаними рукавами. Волосся трохи вологе. Мабуть, щойно з душу. Сорочка обтягувала міцні м'язи.

— Панна Сабрен. — Він повернувся до мене. — Ви не надто втомились?

— Як сказати. — Я знизала плечима. — Якщо ви покликали, щоб поставити чергове запитання, можете ставити. Я звикла до допитів.

— Цього разу без допиту. — Він відступив і вказав на крісло. — Сідайте, будь ласка.

Я залишилась стояти.
— Мені так зручніше.

Він поглянув на мене — швидко, оцінююче. І мовчки прийняв мій вибір.

— Я мав розмову з ректором. Ми обговорювали те, як ви працюєте з певними артефактами, а точніше, речами. — сказав нарешті. — І... маєте певну особливість.

Я мовчала.

— Дар, — уточнив він. — Ви бачите речі, які не бачать інші. Торкаєтесь предмета — і бачите його минуле. Я правильно розумію?

— Я не дуже люблю про це говорити, — відповіла сухо. — Особливо з тими, хто починає фразу словами “ви маєте дар”.

— Я не в захваті від дарів, —холодно сказав він. — Мене цікавить користь.

— Користь для кого?

— Для Академії. І, можливо, для вас. — Він підійшов ближче, зупинився за крок. — Панно Сабрен, насправді я цікавлюся не заради втіхи. Тому наша розмова, і те що я вам скажу має залишитись в таємниці.

Я перевела погляд на шафу, потім знову на нього.

- За останній час, у столиці почастішали випадки зникнення людей. На жаль прикрі випадки, як ви тепер знаєте, є і у академії. Ректор Моірре найняв мене, щоб я розслідував цю справу і знайшов злочинників.

— І ви хочете, щоб я… що?

— Щоб ви час від часу допомагали. Я покажу вам речі — ви скажете, що бачили. Все просто.

— Це не зовсім “просто”. І ви це знаєте.

Він нахилив голову трохи вбік. Його очі не відривались від мого обличчя.

— Я знаю, що вам не комфортно. Але тут ви не для комфорту. І не просто для навчання.

— Ви це про всіх студентів, чи тільки про мене?

— Про тих, хто здатен бачити глибше, ніж на поверхню. — Пауза. Він подивився прямо мені у вічі. — Ти не зобов’язана погоджуватись, Ейріна. Але, якщо відмовишся— я не зможу гарантувати, що справу буде розплутано швидко. І що академію не доведеться зачинити.

— Це ультиматум?

— Це попередження.

Я розсміялась — тихо, майже вдихом.

— Гарний початок співпраці.

— Мені не потрібна співпраця. — Його голос став тихішим. — Мені потрібна правда.


Я мовчала кілька секунд. Просто дивилась на нього. На цього чоловіка, який з’являвся перед очима як тінь після грози — тихий, небезпечний, з хижим блиском у очах. Той, хто ставить питання, наче розставляє пастки. І ловить в них не лише слова.

— Ви впевнені, що вам потрібна саме я? — спитала зрештою.

— Абсолютно. — Його голос залишався спокійним, але я вже бачила, як трохи потемніли очі. — Ти бачиш те, чого не можу бачити я. А я бачу, що без тебе розслідування рушатиме з місця набагато повільніше.

Його погляд пом'якшав. Він підійшов до мене, і поправив мені волосся.

— Повір, твій дар— це те, що стане в нагоді у цій справі.

Серце гупнуло. Чому він торкається мого волосся?

Я зробила від нього крок до дверей, але не відкрила їх. Замість цього обернулась, злегка нахиливши голову.

— Добре. Якщо вже я в цій грі — я гратиму. Але тільки за власними правилами.

Він спохмурнів. Його щелепа сіпнулась, ніби він стримав щось. Напевно, бажання заперечити. Вперше — мовчав довше, ніж хотів.

— Ви будете допомагати, панно Сабрен, — нарешті сказав. — Але не забувайте: ця гра — небезпечна. І ви маєте повністю підкорятися мені, щоб я міг в будь якій ситуації вас прикрити.

— Та я не просила. — Я вже поклала руку на ручку дверей, але кинула ще через плече:

— До речі. Наступного разу, коли захочете натиснути на мене — краще не підходьте так близько. Це якось....  не по-професорськи.

І вийшла, залишивши за собою тишу, яка була гучнішою за будь-які його слова.