Розділ 10

На майданчику для фізичної підготовки збиралися студенти. Хтось ще дожовував яблуко, хтось підтягував ремені на спортивній формі, а хтось біг із запізненням, аби не отримати відчитку.

​Я стояла збоку, трохи притискаючись до стіни, і просто відпочивала. Поруч пройшла Маріла. Вона навіть не подивилася в мій бік, але всім своїм виглядом демонструвала неприховану зневагу. Після випадку з підніжкою на минулому занятті я більше не підходила до неї близько. Нехай думає, що я її боюся, нехай сичить за спиною — мені байдуже. Краще триматися від неї подалі, ніж знову впасти в пилюку.

​Інструктор з фізичної підготовки, високий чоловік із суворим обличчям, голосно плеснув у долоні:

​— Шикування! Сьогодні працюємо в парах — спаринги! Працюємо на силу, витривалість і реакцію! Не гайте часу!

​Кара миттєво підскочила до мене з радісною усмішкою:

​— Нарешті спаринги! Слава богу, що не з тією Марілою, а то я б точно не втрималася і зацідила їй!

​Я лише посміхнулася. Кара завжди була повна емоцій та різноманітних ідей. Вона нахилилася до мого вуха й тихо мовила:

​— До речі! Як тільки складемо перший блок іспитів, обов'язково влаштуємо свято. І навіть не думай відмовлятися! Зробимо вечір у гуртожитку. Замовимо їжі, пограємо в настільні ігри, розігріємо гарячий глінтвейн…

​— А це взагалі дозволено? — скептично запитала я.

​— А хіба це когось коли-небудь зупиняло? — засміялася Кара. — Та навіть викладач травології Лорін постійно тягає вино з саду алхімії!

​Ми ще трохи перешіптувалися, поки інструктор не наказав розподілитися по парах. Мені випала дівчина на два роки старша — Аліанна. Вона була дуже спокійною та мовчазною, що мене цілком влаштовувало. У неї не було бажання вислужуватися чи когось принижувати.

​Ми почали вправи: віджимання, кидки, утримання балансу. Тіло втомлювалося дуже швидко, м'язи пекли від напруги. Навколо всі важко дихали, хтось падав і кривився від болю. Мені теж було важко, кожна секунда здавалася випробуванням, але я старалася виконувати все сумлінно.

​Маріла при кожній нагоді позирала в мій бік, поки її новий партнер по спарингу — хлопець із багатіїв — буквально ходив навколо неї на задніх лапках. На щастя, заняття минуло без нових вибриків і неприємностей.

​Після уроку ми виснажені виходили з поля. Кара, вся в пилюці, знову повернулася до своєї теми:

​— Все, точно святкуємо! Зробимо все як слід, навіть якісь магічні ліхтарики знайдемо. Посидимо, вип'ємо за те, що ми взагалі досі живі після цих занять!

​Я щойно витерла шию рушником, як до мене підійшов якийсь хлопець і мовив:

​— Сабрен, професор Брієр просив, щоб ти зараз зайшла до його кабінету.

​— Добре, дякую, — зітхнула я.

​Я навіть не питала, навіщо. Просто вирушила коридором далі — ще гаряча після тренування, з вологим волоссям і в спортивній формі. Подивившись на своє відображення у вікні, я лише похитала головою: вигляд у мене був ще той.

​Двері його кабінету були трохи прочинені. Я нерішуче постукала.

​— Заходьте, — пролунав суворий голос Брієра.

​Я зробила крок усередину, і він одразу зачинив за мною двері на замок.

​Він стояв біля книжкової шафи в білій сорочці із засуканими рукавами, його волосся було трохи вологим після душу.

​— Панно Сабрен, — він повернувся до мене. — Ви не надто втомилися?

​— Як сказати, — я знизала плечима. — Якщо ви покликали мене, щоб влаштувати черговий допит, то можете починати. Я вже звикла.

​— Цього разу це не допит, — він вказав на крісло біля столу. — Сідайте, будь ласка.

​— Дякую, мені краще постояти, — твердо відповіла я, залишаючись біля дверей.

​Він оцінююче подивився на мене й спокійно прийняв мою відмову.

​— Я мав розмову з ректором, — мовив Брієр, складаючи руки на грудях. — Ми обговорювали твої здібності до роботи з речами. У тебе є особливий дар. Ти бачиш те, чого не бачать інші. Торкаєшся предмета — і бачиш його минуле. Я правильно розумію?

​— Я не дуже люблю про це говорити, — сухо відповіла я. — Останній раз коли я його використовувала в мене були неприємності із сім'єю.

​— Мені байдуже на сам дар, — холодно сказав він. — Мене цікавить користь.

​— Користь для кого?

​— Для академії. І, можливо, для тебе, — він підійшов ближче, зупинившись буквально за крок від мене. — Те, що я зараз скажу, має залишитися суворо між нами. За останній час у столиці почастішали випадки зникнення людей. І, як ти вже знаєш, у нашій академії теж зникають студенти. Ректор доручив мені розслідувати цю справу й знайти винних.

​— І ви хочете, щоб я що робила? — запитала я.

​— Щоб ти мені допомагала. Я показуватиму тобі певні речі зниклих людей, а ти розповідатимеш, що бачила. Все просто.

​— Це зовсім не просто, і ви це прекрасно знаєте, — мовила я.

​Він трохи нахилив голову, не зводячи з мене очей:

​— Я знаю, що тобі це неприємно. Але ти тут не для комфорту й не тільки для навчання.

​— Ви це про всіх студентів чи тільки про мене?

​— Про тих, хто здатен бачити більше за інших, — зробив паузу Брієр і тихо додав: — Ти не зобов'язана погоджуватися, Ейріно. Але якщо відмовишся — розслідування затягнеться, і я не зможу гарантувати, що академію не доведеться зачинити.

​— Це що, ультиматум? — я злегка посміхнулася від обурення.

​— Це попередження.

​Я тихо засміялася:

​— Чудовий початок співпраці, нічого не скажеш.

​— Мені не потрібна співпраця, мені потрібна правда, яку я можу отримати за допомогою твого дару. — його голос став нижчим.

​Я мовчала кілька секунд, розглядаючи чоловіка навпроти. Він здавався мені небезпечним і хижим, він постійно ставив запитання наче розставляв пастки.

​— Ви впевнені, що вам потрібна саме я? — нарешті запитала я.

​— Абсолютно, — спокійно відповів він, але в його очах щось змінилося. — Ти бачиш те, чого не бачу я. Без тебе ми будемо шукати викрадачів занадто довго.

​Його погляд трохи пом'якшав. Брієр зробив ще крок і раптом легким рухом поправив пасмо волосся біля мого обличчя: