Розділ 9

Лекції професорки Ніаліс завжди здавались мені чимось середнім між медитацією і спробою вижити під гіпнозом. Її голос був гладенький, мов олія, рухи повільні, мов у людини, що мешкає у своїй голові вже кілька століть і рідко звідти виходить.

Ми сиділи в аудиторії, що пахла сухим шавлієвим димом і старими рунами, а Ніаліс плавно розповідала про типологію ментального зв’язку між магом і артефактом.

Я дивилася на свої записи, але думки повзли зовсім в інший бік. Перед очима знову й знову — та ніч, коли я бачила, як хтось затягує студента в темряву. Глухий звук удару. Глухий, як страх. Ні облич, ні тіней. Тільки тиша, що кричала в мені досі.

— …і саме тому зв’язок між носієм і кристалом потребує уважного налаштування, — звучав голос Ніаліс, але я вже нічого не чула.

Важкий погляд ковзнув по мені. Семюель. Сидів за два ряди позаду, звично розвалившись, із півусмішкою, що здавалася безтурботною. Але я помітила: він дивився на мене довше, ніж треба. Поки я не зиркнула у відповідь. Тоді він швидко відвернувся і зробив вигляд, ніби слухає. Угу. Ага. Розкажи це комусь, хто тільки-но не зловив тебе на гарячому.

У їдальні завжди було шумно, людно й тісно. Ми з Карою і Ейданом сіли ближче до вікна, подалі від елітного столу, де як завжди вальяжно сиділи Таер Сіртан і йому подібні: зухвалі, гарні, впевнені у своїй недоторканності.

— Чула? Хлопець що зник — сьогодні приїхали його батьки, — шепотіла Кара, обережно колупаючи вилкою картопляне пюре, ніби воно могло відповісти.

— Що? — перепитала я, наче не знала. Хоча насправді... знала більше, ніж хотіла.

— Вони в кабінеті ректора просиділи кілька годин. Зник вже четвертий студент. І що найдивніше — всі з різних потоків.

— В академії щось твориться, — кивнув Ейдан, — а всі тільки й говорять про підготовку до іспитів.

— Тому що якщо не говорити про викрадення, — пробурмотіла я, — тоді здається, ніби їх не було.

Кара змовкла, перевівши на мене пильний погляд. Мовчала, але я знала: вона відчула щось у моєму голосі. І мені стало не по собі.

— До речі! — вигукнув Ейдан, — Траволог нам знову влаштує екскурсію до лісу!

— Той що в квітковому плащі?

— Ага! Обіцяв змусити нас пересаджувати кактуси, якщо знову хтось переплутає отруйний дурман із сонним маком!

Кара хихикнула. Я — ні.


----

Лісова посадка пахла мохом і живицею.

Ми повільно бродили між деревами, збираючи трави до спеціальних торбинок.

Кара десь зникла між соснами. Я зупинилась, щоби зірвати листя рослини, схожої на кропиву, але з фіолетовими краями.

— Ти сама тут, Ейріно?

Я завмерла.

Голос — шовковий, теплий, але з холодом десь під поверхнею. Таер Сіртан. Красивий, як завжди: бездоганний плащ, очі, що світилися самовдоволеною тінню. Він наблизився повільно, впевнено, мов знав, що ніхто не має права сказати йому «ні».

— Я часто спостерігаю за тобою, — мовив він, зупинившись надто близько. — Ти цікава. Незвична. І я люблю рідкісні екземпляри.

— Мені треба йти, — коротко відповіла я, зробивши крок назад.

— Навіщо така холодна? Хіба я не заслуговую на увагу? — він підняв руку до мого обличчя. — Ти могла б мати все: силу, захист… покровителя, який…

— Не треба, — я спробувала відвернутися, але він ухопив мене за лікоть. Його дотик був гарячим, міцним, як пастка.

— Ейріно, — прошепотів він, схилившись ближче, — навіщо чинити опір, коли можна просто…

Я сіпнулась у бік, але Таер не дав мені. Рвучким рухом він рвонув коміра на моїй сукні. Почувся тріск тканини.

— Відпусти її.

Голос прийшов з-за спини. Грізний, різкий. І зовсім не схожий на звичний, іронічний тембр Семюеля.

Я озирнулася — він стояв напружено, в розкуйовдженому вигляді, руки зжаті у кулаки, очі палали.

— О, герой прийшов, — зиркнув Таер, — покликала на допомогу?

— Відпусти. Її. — кожне слово Семюель вимовив з силою.

І Таер засміявся. А потім… удар. Швидкий. Семюель кинувся вперед — і наче буря прорвалась крізь ліси. Таер не очікував. Вони зіштовхнулись. Земля летіла з-під ніг. Я відступила, притиснувши руки до грудей.

Семюель бився мов дикий. Не як в академії. Не як студент. Як звір. Його руки — міцні, загартовані — блискали у сонці. В один момент він схопив Таера за плащ і врізав так, що того відкинуло назад.

— Ти ще пожалкуєш, — прохрипів Таер, витираючи кров з губи. — Мій дядько…

— Мені плювати, — відрубав Семюель. — Згинь з її очей.

Таер зник. Але не поглядом. Очі його ще довго палали мені в спину.

Семюель обережно нахилився до мене, тримаючи мене під лікоть. Пальці тремтіли.

— Ти… в порядку?

— Я… так. Напевно.

Він подивився вниз. На моє плаття — порване біля коміра. Швидко відвів очі.

— Я… я прослідкую за тобою. Відтепер.

— Навіщо?

— Бо... — він зітхнув, випрямився. — Бо маю. І... не хочу, щоби тобі хтось нашкодив.

Він обережно поправив мій одяг. Його пальці ковзнули по тканині, але не по шкірі. Потім він мовчки розвернувся і пішов. Рвучко, мов боявся зірватись.

Я дивилася йому вслід. Серце билося десь під горлом.

Кара знайшла мене між кущами, з занепокоєним обличчям і повною торбою кропиви.

— Ти де була? Ти вся… ніби тебе хтось…

— Таер. Він… намагався…

— О матінко… — вона схопила мене за плечі. — Він що?

— Не встиг. Семюель… він з’явився просто з нізвідки.

— Той Семюель? Що завжди жартує?

— Той самий. Але… сьогодні він був інший.

— Треба бути обережнішими, — прошепотіла Кара. — І з Таером, і з Семюелем. Бо щось у них обох… не просто так.

І я мовчала. Бо знала — вона має рацію.