Розділ 8

Я не планувала йти на вулицю того вечора. Після важкого дня — урок історії з професором Брієром, погляд Семюеля Крона, що, здавалося, хотів роздягнути мене одним своїм усміхом, і поява Таера Сіртана, який поводився так, ніби вже володіє мною, — я хотіла лише одного: сховатися. Тиша. Самота. Відсутність усіх. 

Я вже майже дійшла до гуртожитку, коли відчула щось дивне. Немов мороз пробігся по шкірі, а вухо вловило звук, якого не мало б бути — порух, дихання, приглушений голос. 

Мої ноги самі змінили напрямок. Я йшла повз бічний корпус, що межував із навчальними залами та старим флігелем, де майже ніколи не було студентів. Там тягнувся довгий прохід, з якого іноді було чути гудіння магічних пристроїв або гуркіт тренувань. Але зараз — лише тиша. Напружена. В'язка. 

Я спинилась біля кам’яної арки, і в цей момент почула голос. 

— Швидше, поки ніхто не побачив, — прошепотів хтось. 

— Він що, ідіот? Сам попросився? — інший, грубіший, роздратований. 

Я завмерла. Не мала права підглядати. Але й пройти повз… не могла. 

Коли я обережно визирнула з-за арки, серце забилося десь у горлі. Двоє в темних мантіях, з опущеними каптурами, тягли між собою хлопця. Я не впізнала його одразу — здається, він був з другого курсу, з факультету бойової магії. Коли я побачила, що його руки зв’язані, а рот заткнутий, серце стиснулося. 

— Це… не може бути… — прошепотіла я так тихо, що сама себе не почула. 

— З ним все буде добре, якщо язика за зубами триматиме, — сказав один із викрадачів. — Хоча... кому я брешу. Йому кінець. 

Я зробила крок назад — і ледь не впала. Камінчик, зрадник. Звук мого руху змусив одного з них зупинитися і насторожено обернутися. Я встигла сховатися за стіну, затамувавши подих, притиснувшись до холодного каменю так, ніби сама була його частиною. 

Вони зникли у темному проході, що вів у підземелля під старим корпусом. 

Я ще довго стояла на місці, серце калатало, немов хотіло вирватися назовні. Хто це був? Навіщо вони викрали того хлопця? І… чому я? 

Чому саме я опинилася свідком якогось моторошного дійства? 

Повернувшись до гуртожитку, я не відчула полегшення. Було страшно. Ліжко здавалося надто м’яким, кімната — надто порожньою. У голові крутилися обличчя, яких я не розгледіла, голоси, що зливались у глухий гул.
І голос мій всередині, що шепотів:
Ти це бачила. Ти — свідок.

А в Моірре, здається, це небезпечно.


Я довго не спала тієї ночі. 

Вперше з моменту прибуття в академію Моірре мені справді було страшно. Не просто тривожно через нове місце, не дискомфортно через настирливих хлопців, не неприємно через заздрісних дівчат. А по-справжньому страшно. До печіння в грудях, до холоду в пальцях, до дивного відчуття, що за дверима вже стоїть хтось, хто знає, що я бачила. 

Хтось, хто не хоче, щоб я говорила. 

Я ходила колами по кімнаті, тоді сіла, тоді знову встала. 

Сказати? Промовчати?

Якщо скажу — мене зроблять мішенню. Якщо мовчатиму — цей хлопець, якого викрали… він просто зникне. 

Я нервово крутила перо в пальцях, поки не почула стукіт у двері. 

Карa. 

Вона зайшла, ще сонна, з розтріпаним волоссям і ковдрою на плечах. 

— Ти чого така? Як привид, чесне слово, — вона сіла на край мого ліжка. — Виплюнь уже, що сталося. 

Я довго мовчала. Але врешті розповіла. Все. Про тінь, про хлопця, про голоси. Навіть про той камінчик, через який ледь не видала себе.
Кара слухала мовчки. Наприкінці мовчала ще хвилину. Потім схвильовано оповіла: 

— Це небезпечно. Дуже. Але мовчати — ще гірше. Йди до ректора. 

— Ти серйозно? До пана Ельдара? А якщо він... — я замовкла, згадавши підслухану розмову: "Ми нікому не можемо довіряти"

Що як я вже підозріла? Що як він… частина цього? 

— Ейріно, — сказала Кара напружено, — те що сталось, це дуже небезпечно. Якщо таке коїться в академії- ректор має це знати. І він єдиний хто зможе допомогти. 

Я проковтнула ком у горлі. Може, вона й має рацію. 

Кабінет ректора був на найвищому поверсі Західного крила. Коли я підійшла, сонце тільки починало фарбувати верхівки дерев у мідь, а коридори були ще порожні, мов сцена перед виставою.

Секретар пропустив мене. 

Кабінет пана Ельдара вражав не пишнотою, а присутністю. Наче самі стіни спостерігали. Сам ректор стояв біля вікна, спиною до мене. А коли обернувся — я завмерла. Його очі... вони бачили більше, ніж я хотіла показати. 

— Пані Ейріно. Що ж привело вас до мене в такий ранній час? 

Я ковтнула слину.
— Мені треба з вами поговорити. Це важливо. Дуже. 

І я почала. Повільно, з паузами, із заплутаними фразами, бо страх стискав горло. Він слухав уважно, жодного разу не перебив. Коли я закінчила, він зітхнув і мовчки підійшов до столу. Його руки, худі, зі старечими плямами, на мить завмерли над срібним дзвіночком. А тоді він подзвонив. 

— Ви правильно зробили, що прийшли. — Голос у нього був тихий, але тверезий. — І, на жаль… ви не перша, хто бачить щось подібне. Добре що наважились розповіти.
Ці слова ніби вибили повітря з моїх легень. 

— Ви... знали? — прошепотіла я. 

— Зникнення,  якому ви стали свідком, не перше. Від кінця минулого семестру триває розслідування. А тепер… — він не договорив. Натомість повернувся до дверей. — Я змушений викликати одну людину. 

— Кого?.. 

Відповідь я отримала одразу, як тільки двері відчинилися знову.
Вальден Брієр. 

Я змерзла зсередини, хоча в кімнаті було тепло. Він зайшов спокійно, холодно кивнув ректорові, а потім поглянув на мене. 

— Пані Ейріна, — мовив він своїм відстороненим, трохи глузливим тоном. — Ректор сказав, що ви стали свідком чогось... незвичного? 

Я не відповіла. Просто кивнула. 

— У такому разі, — він сів навпроти, склавши пальці в замок, — я маю до вас кілька... запитань. 

І тут почався допит.
Його голос був рівним, майже беземоційним, але кожне слово мовилося так, ніби мало пройти мені крізь шкіру. 

— Опишіть голос першого. 

— Ви впевнені, що хлопець був студентом? Чи не був це викладач, що провадив експеримент? 

— Що саме ви чули? Повторіть дослівно. 

— Камінчик… покажіть, де саме він лежав. 

Я знову й знову прокручувала в голові ту сцену, поки очі Брієра не здавалися мені отворами в ніч. У якийсь момент я ледве не зірвалася. 

— Я не все пам’ятаю! Я була перелякана! — вигукнула я. 

— Переляк не звільняє від точності, — холодно відповів він. — Ви хочете допомогти, чи просто побути в центрі уваги? 

Я побіліла. Ректор кинув на нього погляд. 

— Вальдене. Досить. Її інформація цінна. Не відлякуй її. 

Брієр не відповів. Але я помітила, як у нього сіпнувся м’яз на щоці. 

Йому щось не подобається. Або він щось підозрює.

І я знала точно: з цього моменту я не просто студентка.
Я — свідок. І, можливо, ціль.