Розділ 8

Увечері, повністю ошелешена цим божевільним днем, я вирішила прогулятися парком. Мені просто необхідно було провітрити голову й розкласти по поличках усе, що сталося: і погрози Брієра, і нахабство Сіртана, і розмову про розслідування.

​Я повільно йшла алеєю, роздумуючи про все це, коли надворі вже остаточно стемніло. Потрібно було повертатися в гуртожиток. Я вже згортала до стежки, яка вела до нашого корпусу, як раптом у тінях біля високої кам'яної арки помітила якийсь дивний рух.

​Там стояли дві фігури в довгих темних плащах з капюшонами. Вони волоком тягли по землі когось непритомного. Я придивилася і з жахом упізнала в цій людині студента-третьокурсника, якого часто бачила в їдальні.

​Серце пішло в п'яти. Я миттєво відскочила вбік і сховалася за кутом масивної колони. Дихати стало важко, а руки затремтіли. Я не мала уявлення, як покликати на допомогу й що взагалі робити в такій ситуації.

​Тим часом ці двоє зупинилися неподалік, і до мене донули їхні тихі голоси.

​— Обережно, не тягни його так голосно! — сипко мовив перший викрадач. — Якщо нас хтось побачить, усе провалиться.

​— Та хто нас тут побачить у такий час? Усі студенти вже сплять у своїх норах, — фиркнув другий. — Ти краще подивися на цього бовдура. Сам же попросився піти за нами! Навіть не здогадується, що на нього чекає.

​— Для нього це буде дуже великим сюрпризом, — глузливо засміявся перший. — Давай, відкривай портал, швидше!

​Я затамувала подих, слухаючи їх, і спробувала трохи змінити положення, щоб краще розгледіти обличчя. Але під моїм черевиком зрадницьки хруснув камінчик.

​Звук у тиші парку пролунав наче постріл.

​Я замерла, боячись навіть вдихнути.

​— Чув? — різко зупинився перший чоловік. — Там хтось є.

​— Мені здалося, чи хтось там стоїть і дивиться на нас? — другий викрадач повільно повернув голову в мій бік.

​Здавалося, моє серце зараз вистрибне з грудей від страху. Вони зробили крок у мій бік. Але раптом із кущів біля моїх ніг вискочив великий чорний кіт і з нявканням побіг через стежку.

​— Тху ти, це просто кіт! — полегшено вилаявся один із викрадачів. — Відкривай вже цей клятий портал, задовбав!

​У повітрі спалахнула фіолетова магічна щілина. Вони швидко підхопили непритомного студента й ступили всередину. Портал миттєво згорнувся, залишивши після себе лише легкий запах озону.

​Налякана до смерті, я вискочила з-за колони й щодуху побігла до гуртожитку. Залетівши в свою кімнату, я зачинила двері на замок і впала на ліжко, обхопивши голову руками.

​Кара, яка якраз вийшла з ванної кімнати з рушником на голові, здивовано подивилася на мене.

​— Ейріно? Що з тобою?! На тобі ж лиця немає! — вона підбігла й сіла поруч на ліжко.

​— Я… я тільки що бачила дещо жахливе, — затинаючись, почала я. — Там, у парку… Двоє в плащах викрали студента! Третьокурсника! Вони затягли його в портал!

​Кара перелякано сплеснула руками й прикрила рот долонею.

​— Що?! Викрали?! Ейріно, це ж смертельно небезпечно! Нам треба негайно йти до ректора, до пана Ельдара! Він має про це дізнатися!

​При згадці про ректора в моїй голові одразу виринула денна розмова, яку я підслухала в коридорі. Згадалися слова Вальдена Брієра: «Під підозрою всі. Жодного витоку інформації».

​— Я не можу піти до ректора, — злякано відповіла я Карі. — Кара, я чула сьогодні вдень розмову… Кажуть, що в академії під підозрою геть усі викладачі! Кому тут узагалі можна довіряти?!

​— Ейріно, ти що! — палко мовила Кара, схопивши мене за плечі. — Це занадто серйозно! Це не якісь плітки про мажорів, це викрадення людини! Пан Ельдар — ректор, він обов'язково захистить. Треба йти і все йому розповісти, поки не пізно!

​Я вагалася, але Кара наполягала так переконливо, що я все ж вирішила ризикнути.

​Ми прокралися коридорами до кабінету ректора. Світло під дверима горіло — пан Ельдар не спав. Ми постукали, і після дозволу я зайшла всередину. Кара залишилася чекати в коридорі.

​Ректор Ельдар, сивий поважний маг у розкішній мантії, був дуже здивований побачити мене в такий пізній час.

​— Панно Сабрен? — запитав він, підвівшись із-за столу. — Що привело вас до мене серед ночі?

​— Сталося дещо дуже важливе і страшне, пане ректоре, — тихо мовила я.

​Він уважно подивився на моє бліде обличчя, вказуючи на крісло навпроти столу.

​— Сідайте, дитино. Розповідайте все, що сталося.

​Я сіла на стілець і плутано, але детально розказала йому про постаті в плащах, непритомного третьокурсника, їхню розмову про «сюрприз» і магічний портал.

​Пан Ельдар слухав мене дуже уважно, і з кожним моїм словом його обличчя ставало все хмурнішим.

​— Добре, що ви прийшли до мене, Ейріно, — зітхнув ректор, важко спираючись руками об стіл. — На жаль, це вже не вперше. Нещодавно так само зник ще один студент. Ми шукали його всюди й навіть думали тимчасово закрити академію. Ми розпочали таємне розслідування, яке триває дотепер. Те, що ви побачили нове викрадення — це надзвичайно важливо.

​Він зробив паузу й мовив:

​— Зараз я змушений покликати людину, яка веде це розслідування.

​Я залишилася чекати у кабінеті, нервово стискаючи пальці. Двері відчинилися, і ректор ввів нікого іншого, як Вальдена Брієра.

​Мій викладач пройшов у кабінет, і коли його очі зустрілися з моїми, він злегка припідняв брову.

​— Отже, панна Сабрен знову в центрі подій, — холодним голосом сказав Брієр.

​Він підійшов до мене й одразу влаштував жорсткий допит. Від його суворого погляду й швидких запитань я зовсім розгубилася.

​— У скільки саме це сталося? О котрій годині? — карбував слова Брієр. — Якого зросту були викрадачі? У що точно вони були вдягнені?

​На якісь питання я відповідала, а на декілька просто не могла згадати відповіді через переляк.

​— Я не пам'ятаю… Було дуже темно! — пробурмотіла я.

​Брієр склав руки на грудях і зневажливо хмикнув:

​— Ви справді бачили викрадення, панно Сабрен, чи просто намагаєтеся привернути до себе увагу таким дивним чином?