Розділ 7

Коли я зайшла в аудиторію, повітря вже було наелектризоване. Мовчазна, але відчутна напруга тримала всіх у невидимому вузлі — як павутиння, натягнуте до останньої межі. І в центрі цього павутиння — Вальден Брієр. 

Він стояв біля кафедри, спокійний, мов нічне озеро, але щось у його поставі, у тому, як він тримав руки за спиною, підказувало: це озеро зберігає на дні кістки. 

Я сіла ближче до вікна, аби мати змогу краєм ока спостерігати, й водночас — бути наче ніде. Моя улюблена тактика останніми днями. Вдавати невидиму. Але Брієра не обдуриш. 

— Пані Сабрен, — холодно привітався він, ледь кивнувши, коли наші погляди перетнулись. 

Я стисло кивнула у відповідь. Губи зрадницьки стиснулись, ніби ті самі слова з підслуханої розмови ще досі пульсували в мені: 

"Це завдання має лишитися між нами."

"Ми нікому не можемо довіряти."

Я не знала, про кого йшлося, але після того, як Брієр вийшов із-за рогу і його рука обпекла моє підборіддя — мене прямо-таки мучило питання, про що ж шла мова у тій бесіді. 

— Розгорніть підручники на сторінці 132. Сьогодні ми зануримось у період Великого Спустошення, — сказав Брієр. 

Його голос був низький, рівний, як сталеве лезо. Я слухала наполовину. Інша половина мене… стежила. За його руками, за рухом тіні на його обличчі. Інколи він зустрічався поглядом зі мною і не відводив очей трохи довше, ніж слід було б. 

— Яка була основна причина падіння північної школи? — спитав він, не звертаючись ні до кого конкретно. 

— Консерватизм, — пролунав голос із останніх рядів. Зухвалий, знайомий. Семюель Крон. 

— Поясніть, — коротко кинув Брієр. 

— Вони застрягли в минулому. Надто багато ритуалів, надто мало практики. Магія встигла вирости, а вони — ні. А ще… — Семюель нахилився вперед, підперши голову рукою, — …вони не змогли передбачити, що емоційна магія стане новою зброєю. 

Брієр повільно обійшов стіл і зупинився навпроти нього. Погляд — як крижана ріка. 

— Пане Крон. Ви ототожнюєте глибину з застоєм. Але те, що глибоко — не завжди рухається швидко. Проте коли вже рухається — змиває все на шляху. Ви це запам’ятаєте. 

— Звучить як погроза, професоре, — усміхнувся Семюель, спокійно. — А я думав, це просто історія. 

— Історія завжди особиста, — відповів Брієр. — Ті, хто цього не розуміє, стають її жертвами. 

Мені хотілося зникнути. Через ту дурну розмову у стінах коридору, я здається поїхала стріхою. Усі ці слова, всі ці обміни репліками — здавалось, що кожне речення мало друге дно. І третє. А я — пливла над ними, боячись зануритись. 

Коли урок закінчився, я поспішила зібрати свої речі. Але ще не встигла сховати перо, як знайомий голос, м’який і зухвалий, мов котячі лапи: 

— То як тобі наш професор — страшний, мов тролль з підземелля, чи просто вміє підбирати грізні інтонації? 

Я підвела погляд. Семюель. Його усмішка була майже невинною, якби не іскра в очах. 

— Доволі… дисциплінований, — обережно відповіла я. — І має повагу до теми. 

— О, не тільки до теми, — сказав Семюель, нахиляючись ближче. — Я помітив, як він на тебе пильно дивився на лекції. І, зараз, здається, йому не подобається, що я стою біля тебе отак близько. 

Я ковтнула повітря. Яку гру він грає? 

— Я не люблю дивних натяків, і подвійного сенсу — сказала я, натякаючи, що не варто вдиратися в мій простір. 

Семюель тихо засміявся. 

— Ну, як передумаєш — я поруч. І, між іншим, маю найвеселіше товариство серед усієї академії. Це не погано для дівчини, яка, здається, притягує до себе усіх небезпечних чоловіків у радіусі трьох веж. 

Його голос трохи знизився, і він додав:
— Хочеш пораду, Ейріно? Не вір йому. У Брієра за пазухою не просто скелети — там цілий мавзолей. 

Я підняла очі. І саме тоді побачила — у дверях стояв Вальден Брієр. І дивився. 

Не на клас, не в бік — на мене. Його очі були як затишшя перед бурею — і, здається, у цій бурі я була епіцентром.




---- 

Фізична підготовка. 

Улюблений предмет усіх тих, хто ніколи не падав обличчям у грязюку. Я ж — ну, я мала інші таланти. 

Сьогодні нам запропонували біг по колу навколо арени. Пісок скрипів під ногами, сонце било просто в обличчя, і я вже на п’ятому колі мріяла впасти і прикинутись мертвою. Але, звісно ж, доля мала інші плани. 

— Ой, гляньте, — долинув до мене насмішкуватий голос Маріли, однієї з дівчат з “елітного крила”. — Маленька фаворитка Сіртана забула, як працюють ноги? 

Я мовчала. З ними краще не розмовляти — вони годуються увагою. 

Але на шостому колі, коли я пробігала повз неї, щось змінилося. Чи то випадково, чи то “випадково”, але Маріла різко виставила ногу, і я не встигла — оступилась. Все сталося за мить: пісок, удар, біль у коліні, роздерта долоня, і хтось голосно сміється — а хтось навмисне мовчить, вбираючи мій сором. 

Я підвелася повільно. Обличчя палало не від сонця. 

Більше боліло не тіло — боліла гідність.

— Все гаразд? — почувся новий голос. Глибокий, низький. І, на жаль, знайомий.
Таер Сіртан. 

Якраз коли я хотіла втекти подалі від приниження, він з’явився, ніби викликаний самим моментом драми. 

Його темна сорочка прилипла до грудей, підкреслюючи рельєф м’язів — а їх, до речі, у нього було чимало. Шкіра блищала потом, волосся трохи розкуйовджене — він точно щойно грав з кимось у м’яча. І виглядав, як ідіотично ідеальний плакат із кімнати якоїсь романтично спраглої студентки. 

— Ти поранилася? — Він вже простягав руку, але я відхилилась. 

— Обійдусь. 

— Я бачив. Вона тобі підставила ногу. 

— Я не потребую захисту, — прохрипіла я, піднімаючись самотужки. 

Але Таер не збирався йти. Він звернувся до Маріли: 

— Ти тупіша, ніж виглядаєш, якщо думаєш, що я цього не помітив. 

Маріла знітилася, але, здається, частина її насолоджувалась тим, що він на неї взагалі дивиться. 

— Вона просто спіткнулась, — озвалась інша з елітних, Ліонель, — не треба героїзму. 

Таер підійшов ближче до мене, так, що його рука ледь торкнулась моєї. Я вдихнула — запах поту, спеки й амбіцій. Він був гарячим, як випечений камінь. І знав це. 

— Ти справді не хочеш, щоб я допоміг? — запитав тихо, але голос його звучав так, ніби пропонував щось більше, ніж просто підтримку. 

Я глянула в його очі. Вони були темно-золоті, з іскрою мисливця. 

Так, він гарний. Дуже. І знає це. 

І так, частина мене — визнавала це. Он як він розправив плечі, побачивши мій погляд. Спеціально. 

Але я також бачила інше. 

Цей хлопець хоче лише одне — перемоги. Наді мною. Над іншими. У ліжку, у грі, в усьому. Мажор, еліта. 

Його “героїзм” був просто способом покласти мене собі в трофеї. 

Я посміхнулась, обережно. Тонко. 

— Мені не потрібен покровитель, який чекає вдячності вночі. 

Він здивувався, на мить. А тоді — усміхнувся у відповідь, і ця усмішка була трохи... хижою. 

— Тоді доведи, що зможеш в Моірре без мене. 

— А я й не збиралюсь доводити тобі нічого. 

Я розвернулась і пішла, кульгаючи, але з високо піднятою головою. 

Тепер хай він побігає за мною. Якщо зможе. Бо ж такі як він ніколи не були мені цікаві.