Розділ 7

Наступною за розкладом знову була лекція Вальдена Брієра. Я зайшла до аудиторії й сіла біля вікна. Майже одразу поруч зі мною опустився Семюель, дружньо усміхаючись.

​— Вільно? — запитав він, розкладаючи свій зошит.

​— Звісно, сідай, — відповіла я.

​До кабінету зайшов професор Брієр, і в аудиторії миттєво запанувала тиша. Він пройшов до дошки, розвернувся й одразу розпочав лекцію. Цього разу тема торкалася традицій магії та її розвитку.

​— Багато хто з вас вважає, що магія повинна постійно змінюватися, — мовив Брієр, міряючи кроками аудиторію. — Але справжня сила полягає в консерватизмі. Правила, які заклали засновники цієї академії століття тому, досі бережуть наш світ від хаосу. Мудрість минулого — це наш головний щит.

​Семюель поруч зі мною злегка хмикнув, підняв руку й, не чекаючи дозволу, голосно мовив:

​— Не згоден з вами, професоре.

​Брієр зупинився й повільно перевів погляд на нього.

​— Ваше прізвище, здається, Крон? Обґрунтуйте свою думку, пане Крон, — байдуже сказав викладач.

​— Світ не стоїть на місці, — Семюель підвівся зі свого місця, сміливо зустрівши погляд Брієра. — Якщо ми будемо сліпо триматися за давні правила консерваторів, ми просто застрягнемо в минулому. Магія потребує реформ і новацій! Старше покоління боїться змін, а ми, молоді маги, повинні шукати нові шляхи, а не заучувати старі догми.

​— Новшества без міцного фундаменту — це прямий шлях до катастрофи, пане Крон, — суворо зауважив Брієр, нахиливши голову. — Титани, які будували Моірре, знали набагато більше, ніж ви зараз уявити собі можете. Ваша жага до новацій — це лише юнацька необачність.

​— Це не необачність, а прагнення до прогресу, — наполягав Семюель.

​Вони сперечалися ще декілька хвилин. Усі студенти затамували подих, спостерігаючи за цією напруженою словесною дуеллю. Брієр непохитно відстоював мудрість традицій, а Семюель палко захищав ідею магічних реформ.

​Коли лекція закінчилася, ми із Семюелем вийшли з аудиторії й зупинилися неподалік від відчинених дверей, збираючи думки.

​— Слухай, Ейріно, — тихо мовив Семюель, нахилившись до мене. — А ти помітила, як Брієр на тебе дивився під час всієї лекції?

​— Що? — я аж рот відкрила від здивування. — Та ти вигадуєш! Не може такого бути. З чого б це йому на мене дивитися?

​— Я багато чого помічаю, — усміхнувся Сем. — Він майже не зводив з тебе очей, навіть коли я з ним сперечався. І знаєш що? Навіть зараз він дивиться на тебе. Йому явно не подобається, що ти стоїш зі мною.

​Я невільно повернула голову біля відчинених дверей кабінету. За своїм робочим столом дійсно стояв Вальден Брієр. Він тримав у руках якісь папери, але його важкий, невдоволений погляд був прикутий прямо до нас із Семюелем. Я миттєво відвела очі, відчуваючи, як щоками пробіг морозець.

​Наступним заняттям була фізична підготовка. Всіх студентів перевдягли в однаковий спортивний одяг і вигнали на величезний стадіон біля академії.

​З фізичною формою в мене завжди було погано, тому вже на третьому колі бігу я ледве дихала, а ноги ставали ватяними. Потім викладач наказав робити складні фізичні вправи на траві.

​Поруч зі мною тренувалася дівчина, вдягнена в яскраво-рожевий спортивний костюм із якимись блискітками. Це була Маріла — одна з місцевих мажорок. Вона зневажливо окинула мене поглядом і голосно, щоб усі чули, мовила:

​— Ой, подивіться на неї! Маленька фаворитка Сіртана вже ледве ноги тягає. Ти що, провінціалко, взагалі забула, як ходити надо? Чи ти тільки в ліжку рухатися вмієш?

​— Заткнися, Маріло, — віддихуючись, різко відповіла я. — Краще за своїми ногами стеж!

​Я спробувала зробити черговий стрибок і випадково опинилася поруч із нею. Маріла підло хмикнула й нишком підставила мені підніжку. Я втратила рівновагу й з болючим криком розпласталася на твердій землі, сильно забивши коліно та лікоть.

​— Ой, вибач, я не хотіла! — награно вигукнула Маріла, хіхікаючи разом із подругами.

​Біль у коліні був пекельним. Я спробувала піднятися, спираючись на тремтячі руки, як раптом чиїсь сильні руки підхопили мене під лікті й допомогли встати. Я підняла очі й побачила Таера Сіртана.

​— Я сама впораюся, прибери руки, — сипко мовила я, намагаючись відштовхнути його допомогу.

​Таер лише зсунув брови, відпустив мене й різко розвернувся до Маріли. Його обличчя спотворилося від гніву.

​— Ти взагалі ідіотка, Маріло?! — гримнув він на увесь стадіон. — Що ти собі дозволяєш?! Ти хоч уявляєш, що я з тобою зроблю за подібні вибрики?!

​Маріла миттєво зблідла й скривилася. З її виразу обличчя було очевидно, що Таер їй дуже подобається, і його лють стала для неї справжнім ударом. Вона лише щось пробурмотіла й швидко відійшла вбік.

​Після того як викладач дав невелику перерву, Таер знову підійшов до мене. Я сиділа на лавці й притискала холодну хустку до забитого коліна.

​— Ну що, Ейріно? — спокійно запитав він, знову напустивши на себе зверхній вигляд. — Моя пропозиція щодо покровительства все ще в силі. Бачиш, що буває, коли ти одна? Без мене тебе тут просто розтопчуть.

​— Я вже казала тобі — ні! — твердо відповіла я, дивлячись йому прямо в очі. — Мені не потрібен покровитель, з яким доведеться розплачуватися вночі! Я не продаюся.

​Таер незадоволено хмикнув, склавши руки на грудях.

​— Що ж, якщо ти така горда, тоді доведи, що впораєшся тут без мене. Покажи, що ти чогось варта сама по собі.

​— Я не збираюся тобі нічого доводити! — випалила я, підвелася з лавки, незважаючи на біль у коліні, й пішла геть.

​«Що він взагалі собі думає?! — обурено крутилося в моїй голові, поки я кульгала до роздягальні. — Пропонувати таке, та ще й сподіватися, що я погоджуся! Який же нахаба!»