Розділ 6

Старі коридори Академії ніколи не мовчали. Вони жили своїм життям — дихали, стогнали, передавали шепоти крізь камінь. Сьогодні я відчувала це особливо гостро. 

Я повільно йшла, стискаючи в руках том, який  позичила в бібліотеці Ардаросу. Насправді я просто блукала. Не хотілося повертатися в кімнату, не хотілося бути серед людей. У голові роїлись думки, ніби мухи над зіпсованим фруктом. 

Я вже збиралась звернути до сходів, як почула голоси. 

— …розслідування ще триває. Але все повинно лишитись таємницею, — сказав хтось із чоловіків. Голос був низький, гортанний. — Ми не можемо довіряти нікому. Навіть магістри — під підозрою. 

Я зупинилась, як укопана. Моя спина прилипла до холодної стіни. Серце закалатало. Я ледь дихала. 

— А студенти? — обережно перепитав інший. — Їх не зачепить? 

— Їх зачепить, якщо ми не впораємося— пролунала відповідь, і мене мовби вдарило током. 

Про кого вони говорили? І про яке розслідування йшла мова? Це стосувалося нас? Студентів? 

Я спробувала заглянути за ріг, але тіні вже ковтнули постаті. Вони зникли, мов привиди. 

Я видихнула й зробила півкроку вперед — і в ту ж мить переді мною з’явився він. 

Вальден Брієр. Власною персоною. 

Я завмерла. Його постать була високою, чорною плямою на фоні напівтемряви. Очі блищали хижо, мов у тварини, що тільки-но вистежила здобич. 

— Панночко Сабрен, — промовив він з тим самим крижано-ввічливим тоном, який змушував шкіру покриватись сиротами. — Що ми тут робимо? 

Я намагалася вдати спокійну. Даремно. Голос зрадницьки здригнувся: 

— Я… я просто шукала книжку. В бібліотеці. Уже йду. Надвір. Хотіла трохи… повітря… 

Він наблизився. Один крок. Другий. Я відступила — і спиною вперлася в стіну. Знову. 

Його пальці доторкнулись мого підборіддя. Повільно, натискаючи. 

Підняв моє обличчя вгору. Я дивилась просто в його очі. І нічого, нічого не бачила там — крім холоду. 

— Невже ти з тих, що мають цікаву звичку — з’являтись не в тому місці й не в той час?— промуркотів він. 

Шкіра на підборідді, під його пальцями, мало не запекла. 

Мені здалося, що повітря стало густим, як дим. І тоді — різко вирвалась, відштовхнулася від стіни й побігла. 

Ні, я не йшла. Я бігла, як навіжена, поки не вибігла на свіже повітря й не вдихнула на повні груди. Тільки тоді зрозуміла, що все ще стискаю ту книжку.


Я вирвалась на двір, як звільнена з клітки. Повітря било в легені гостро, мов лезо. Я схилилась над фонтаном, спираючись руками об холодний мармур. У голові гуло. Образ викладача Брієра стояв перед очима. Щойно,  там, у коридорі - він був… інший. Якийсь...занадто небезпечний. Його дії лякали. 

— Ейріно! — пролунав знайомий голос. 

— Ти що, марафони влаштовуєш по Академії? 

Я підвела голову. Переді мною стояла Кара, вся зосереджена й збуджена водночас, поруч — Ейдан, спокійний, як завжди, ніби його в житті нічого не дивує. 

— Кара, не зараз, — буркнула я, але вона вже не слухала. 

— Ти не повіриш! Сьогодні в їдальні магістр Валер так подивився на Етері, ніби вона тільки-но вибухнула. Кажуть, хтось виламав замки в архіві зіллярства, і тепер там ревізія. А ще одна студентка бачила, як поночі з західної вежі винесли тіло... 

Її слова стали фоном. Я ледь її чула. В голові крутилась одна думка: "Ми не можемо довіряти нікому." Хто "ми"? Хто "вони"? І чому я відчуваю, що випадково підслухала важливу розмову? 

— Ти мене слухаєш? — запитала Кара, нахиляючись до мене. 

— Вибач, просто думки… 

— Ще б пак, — буркнула вона. 


— Вибачте, — пролунав голос, такий глибокий і самовпевнений, що повітря навколо ніби стиснулось. — Чи можу я трохи порушити вашу бесіду? 

Я знервовано обернулась. 

Перед нами стояв юнак. Гарний до абсурду. Волосся, ніби лите золото, коротко підстрижене ззаду, але з недбалим чубом. Очі — сталеві, холодні, розумні. Постава — як у скульптури, вирізаної з мармуру, що розуміє свою привабливість і користується нею безсоромно. 

— Моє ім’я Таер Сіртан, — сказав він, вивчаючи мене з такою безсоромною увагою, ніби я нова іграшка в вітрині. — Ти повинна бути Ейріна Сабрен. 

— Повинна? — перепитала я, стискаючи щелепу. 

— Так. Про тебе багато говорять. Ти — новачка, але вже привернула увагу… цікавих людей. — Він усміхнувся, і усмішка була красива. Й огидна. — Я хотів би зробити тобі пропозицію. 

— Що? — Я злякалась, що він запропонує руку і серце прямо тут, на клумбі. 

— Стати твоїм покровителем в Академії. Це надасть тобі доступ до ресурсів, захист, статус. Ти… перспективна. Мені подобається інвестувати у виняткових дівчат. 

Кара вирячила очі, Ейдан насупив брови. А я просто мовчала. Це що — жарт? 

— Подумай, — сказав Таер, нахилившись ближче. — Я дам тобі день. Потім чекатиму на твою відповідь. — І, розвернувшись, пішов, залишаючи по собі запах дорогого парфуму й шлейф зарозумілості. 

— Що це, блін, було? — випалила я, коли він зник з поля зору. 

— Це, люба, — прошепотіла Кара, все ще шокована, — була офіційна пропозиція… стати його коханкою. Така тут традиція. У еліти є свої забавки. 

— Він що, з глузду з’їхав?! — я відчула, як обурення залило мене з голови до ніг. — Я не товар! І не "виняткова інвестиція"! 

— Ого, — хихикнула Кара, — йому такого ще ніхто не казав. 

— І правильно, — додав Ейдан, спостерігаючи за мною, ніби я розкривалась, як загадка. — Взагалі, цікаво. Ти тут кілька днів, а вже Семюель, Вальден Брієр, тепер оцей Таер. Схоже, ти стаєш доволі популярною. 

— Я не просила цього, — відповіла я втомлено. — Я просто хочу навчатись. 

— В Академії? — усміхнувся Ейдан. — Тут ніхто просто не навчається. 

Я довго мовчала. Дивилась на небо. Хмари плавали, байдужі до мого внутрішнього обурення. 

Цей день був наче удар в обличчя. Усі мої уявлення про академію руйнувалися на очах. Виявляється можна отак підійти і просто на очах у інших принизити людину, і нічого тобі не буде, бо та людина— аристократ. 

Увечері я заснула швидко — тіло здалося занадто важким. Але думки не відпускали. 

Хто я тут, насправді?