Розділ 6

Я вирішила взяти вибрану книжку в бібліотеці. Поки мені оформлювали формуляр, Семюель і Кара кудись поділися. Чекати їх я не стала й вирішила використати перерву для невеликої прогулянки.

​Я йшла порожнім коридором академії, міцно притискаючи до грудей підручник. Раптом попереду пролунали тихі, але виразні голоси. Я зупинилася й зрозуміла, що це розмовляють за рогом.

​— Розслідування триває, — мовив перший голос, стриманий і стурбований. — Студенти нічого не мають знати про це. Це викликає паніку.

​— Про це не мають знати й інші професори, — відповів другий, темний і холодний голос, який я б упізнала з тисячі. — Під підозрою всі. Жодного витоку інформації.

​— А що буде, якщо щось станеться зі студентами? — запитав перший. — Вони ж тепер під прямою загрозою!

​— Ми маємо впоратися раніше, ніж щось станеться, — відрізав другий голос.

​Розмова раптово перервалася. Я не встигла й кроку назад зробити, щоб сховатися, як із-за рогу вийшов викладач магії Вальден Брієр.

​Його темні очі одразу впилися в мене.

​— Так-так… Ми що тут, підслуховуємо, панно Сабрен? — спокійно запитав він, злегка схиливши голову набік.

​Я миттєво зніяковіла й розгубилася, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг. Брієр підійшов ближче, простягнув руку й легенько торкнувся пальцем мого підборіддя, змушуючи підняти голову та дивитися йому прямо в очі.

​— Що саме ти чула? — тихо й повільно запитав він, не зводячи з мене важкого погляду.

​— Нічого… Я абсолютно нічого не чула, професоре, — затинаючись, витиснула я з себе.

​— В цій академії тобі треба бути дуже обережною і стежити за кожним своїм кроком, — мовив Брієр, повільно опускаючи руку. — Хоча я вже бачу, що ти з тих дівчат, які мають особливу здібність з'являтися в цікавих місцях у цікаві моменти.

​— Я просто йшла на вулицю… — пробурмотіла я.

​— То йди, панно Сабрен, — холодно посміхнувся він.

​Перелякана його словами та поглядом, я навіть нічого більше не відповіла. Я просто розвернулася й майже вибігла з приміщення академії на вулицю, залишивши викладача позаду.

​Надворі я трохи зменшила темп і майже одразу натрапила на Кару.

​— Ейріно! Ну ти де загубилася? — вигукнула вона, сплеснувши руками. — Я вже всю бібліотеку оббігала, шукаючи тебе!

​— Я… я просто прогулювалася, — задихаючись, відповіла я.

​— Слухай, ти уявляєш, що мені щойно розповіли? — Кара схопила мене за лікоть і потягнула алеєю. — Кажуть, наша сокурсниця з третього потоку намагалася зачарувати старосту, а той замість кохання перетворив її волосся на зелені водорості! Ти уявляєш? Вона зараз у лазареті сидить!

​Вона ще щось довго й захоплено розказувала, але я була настільки схвильована почутим у коридорі та поведінкою Брієра, що просто не могла сприймати її слова.

​Кара раптово зупинилася й уважно подивилася мені в обличчя.

​— Ей, ти взагалі мене слухаєш? Де ти літаєш? В яких хмарах? — запитала вона, нахилившись до мене.

​— Пробач, Кара… Все добре, — збрехала я, приклавши долоню до чола. — Просто трохи паморочиться в голові. Мабуть, від усього цього навантаження.

​— Ой, бідненька! Ходімо сідемо біля фонтана, ти перепочинеш і прийдеш у себе, — турботливо запропонувала подруга.

​Ми сіли на широкий кам'яний бортик фонтана. Прохолодні бризки трохи освіжали, і я почала заспокоюватися. Але затишок тривав ненадовго.

​До нас помалу підійшов хлопець. Він був настільки гарний, що це здавалося аж абсурдним: ідеально висечені риси обличчя, укладене світле волосся, дорогий оксамитовий камзол та впевнена, навіть гордовита постава. З першого погляду було зрозуміло — типовий багатенький мажор, який звик отримувати все, що забажає.

​Він зупинився прямо навпроти нас, зверхньо окинув мене поглядом від ніг до голови й запитав:

​— Це ти Ейріна Сабрен?

​— Так, це я, — здивовано відповіла я, зсунувши брови. — А ти хто такий? І звідки ти мене знаєш?

​— Мене звати Таер Сіртан, — відповів він, навіть не намагаючись приховати зверхню посмішку. — Про твою появу в академії вже поповзли цікаві чутки. Новенька з рідкісним даром і без жодних зв'язків.

​Він повільно обвів мене оцінюючим поглядом, зупинившись на моєму скромному одязі, і прямо мовив:

​— Я пропоную тобі стати моєю протеже. Тобто… бути під моїм покровительством.

​— Що це взагалі означає? — не зрозуміла я, відчуваючи, як усередині закипає роздратування.

​Таер зробив крок ближче й спирався долонею на бортик фонтана, нахилившись до мене.

​— Це означає дуже просту річ, Ейріно. Ти проводиш зі мною ночі, робиш усе, що я скажу, і даруєш мені свою прихильність. А натомість отримуєш мій вплив. Тебе ніхто й пальцем не зачепить у цій академії, у тебе будуть гроші, найкращі оцінки та захист мого роду. Вигідна угода, чи не так?

​Від такої нахабності у мене аж подих перехопило, а щоки палали вже не від сорому, а від люті.

​— Що?! Та ні в якому разі! — різко вигукнула я, підвівшись із бортика й змусивши його відступити. — Що ти собі дозволяєш?! Ти за кого мене маєш?!

​Таер лише самовпевнено й ліниво усміхнувся, ані трохи не збентежившись від мого спалаху гневу.

​— Не гарячкуй, провінціалко, — спокійно сказав він, заклавши руки за спину. — Я даю тобі один день, щоб ти все добре обдумала, перед тим як дати остаточну відповідь. Повір, без покровителя дівчині на кшталт тебе тут не вижити.

​З цими словами він розвернувся й повільною, вальяжною ходою покрокував геть.

​Я залишилася стояти в повному шоці, стискаючи кулаки так, що нігті впивалися в долоні.

​— Що це за виродок?! — випалила я, повертаючись до Кари. — Він що, справді думає, що за гроші чи «захист» можна купити будь-кого?!

​Кара була не менш обурена його поведінкою, але водночас важко зітхнула й поклала руку мені на плече.

​— Ейріно, заспокойся, прошу тебе! Навколо ж люди дивиться! — тихо мовила вона. — А щодо Сіртана… ти просто ще не знаєш місцевих порядків. В академії навчається багато бідних дівчат із провінцій. Для багатьох із них такий «покровитель» — це дійсно єдиний спосіб вижити, втриматися на навчанні й не вилетіти через брак коштів.