Розділ 5

Мені знову снився той Бар’єр. Прозорий, пульсуючий, ніби серце гіганта. Я проходила крізь нього, але щось залишалось позаду — рука, тінь, голос. А останнє, що я чула перед тим, як прокинулась — сміх. Різкий, і якийсь дивно знайомий. 

Прокинулась ще до дзвінка. Кара спала, розкидавши руки, мовби її збив з ніг вітер. На тумбочці блимала мапа:
"10:00 — Бібліотека Ардаросу. Орієнтаційна лекція."

Я зітхнула. Бібліотека — звучало не так вже й страшно. Та й я завжди більше любила запах старих книжок, ніж більшості людей. 

Бібліотека виявилась заворожливою та викликала захват. Це було старовинне приміщення. Високі стіни, обплетені плющем, вітражі, із зображенням різних сцен з історичних мотивів, і стелажі, від полу до стелі набиті книжками. На стінах висіли магічні світильники з латунним різьбленням. 

— О, новенькі! — вигукнула жінка з окулярами,  через які на нас дивилися вивчаючі очі. — Я — маґістра Тіорель. Ходімо швидше, поки маю час влаштувати вам екскурсію. 

Ми рушили за нею. Кара одразу впустила щось зі своїх речей, ще й зачепила якийсь словник. Викладачка невдоволено цокнула. 

Позаду йшов Семюель, щось наспівуючи. Тінь від нього ковзала по моїй — навмисно, здається.
— Перестань, — буркнула я.
— Та я просто бавлюся. З тінню. І твоїм терпінням.
— Ще трохи — і я зроблю з тебе обкладинку для "Книги проклять".
— Романтика, — всміхнувся він. — Але давай після обіду. Я голодний. 

Тіорель зупинилась біля круглої зали. Посередині — п’єдестал, навколо — учні. Всі такі різні, ніби їх зібрали з різних світів. 

— Тут ви знайдете відповіді, — сказала маґістра. — Якщо ставитимете правильні запитання. Ардарос не любить дурнів. І ще більше — тих, хто думає, що вже все знає. 

Вона торкнулась п’єдесталу — з нього з’явилась прозора сфера. Всередині щось ворушилось, ніби вона жива. 

Пролунав голос: 

"Вибір пройдено. Доступ надано. Початковий рівень — відкритий."

Нам видали медальйони. Мій міняв колір — від срібла до бузкового. Під пальцями був трохи теплий. 

— Це ваша перепустка. Вона дає доступ лише до тих секцій, які вам дозволено. Зайдете не туди — і вас ніхто не знайде. Навіть архівісти. 

— О, чудово, знову погрози, — пробурмотіла Кара.
— Тут усе з погроз починається, — додав Ейдан, який з’явився нізвідки. 

Я подивилась на нього. Він виглядав трохи дивно- наче щось шукав. Очі збуджені, на щоках червоні плями, волосся розкуйовджене. В руках він тримав стопку книг. 

— А ти що тут шукаєш? — запитала. 

Він махнув рукою.
— Та...виникли деякі питання от і шукаю відповідь. 

Я намагалась роздивитись написи на книжці що лежала на вершечку його стопки, та він, помітивши що я роздивляюсь, прикрив її рукавом. 

- Ем, ну що ж,  я тоді...еее...піду. 

І просто пішов. Без пояснень. 

Коли лекція закінчилась, нам дозволили трохи поблукати. Я торкалась книжок, палітурки вібрували — ніби реагували на дотик.



Семюель вже чекав на мене з книгою без назви. Очі горіли. 

— Ти не повіриш. Тут згадується Бар’єр, через який ми проходили. І… його поставили тільки цього року. І джерело — не наша Академія. 

— Отакої, то нам пощастило менше, ніж минулорічним першокурсникам? 

Семюель повів плечима. 

— Схоже на те. 

— Але навіщо? 

— Можливо, комусь треба було побачити, на що ми здатні насправді, — тихо сказав він. — Інакше чому ставити щось настільки нестабільне? 

Я поцмокала губами. 

Семюель задумливо покачав головою. 

— Скоріше за все, це через нову адміністрацію академії. Вводять нові правила після попередньої. 

Я невдоволено зітхнула. 

— Нові правила вводять вони, а віддуватись і проходити важкі випробовування доводиться нам.