Розділ 3

Наступний ранок почався із суцільного хаосу. Я перечепилася через власну ногу, коли бігла коридорами, і через це катастрофічно запізнилася на загальне зібрання студентів. Усі вже стояли в довжелезній черзі, щоб отримати підручники та збірник правил академії.

— Сабрен! Ти запізнилася! — пролунав на всю залу суворий голос професорки Лінет Дол.

​Вона стояла біля столу з книжками, склавши руки на грудях, і дивилася на мене з-під окулярів. Усі присутні студенти миттєво обернулися в мій бік. Мені здалося, що щоки зараз просто згорять від сорому.

​— Пробачте, будь ласка… Я ще погано орієнтуюся в будівлі, — розгублено пробурмотіла я, підходячи ближче.

​— В академії Моірре дисципліна — це перше правило! — відрізала професорка, але книжки все ж видала. — Нехай це буде першим і останнім попередженням.

​Забравши важку стопку підручників, я якнайшвидше вискочила у внутрішній двір, щоб більше не мозолити нікому очі. Сонце тільки-но піднімалося, а я вже почувалася виснаженою.

​Я йшла, і зовсім не дивилася під ноги. Наслідки не забарилися — я з розгону врізалася в когось прямо біля фонтана. Підручники полетіли на траву.

​— Ой, вибач! Я тебе не помітила! — защебетав дзвінкий голос.

​Я підняла очі й побачила дівчину з пишними світлими кучерями. Вона була одягнена трохи дивно — у різнокольорову спідницю та фартух, забруднений фарбами. У руках вона міцно тримала велику палітру.

​— Це ти вибач, я сама винна, — мовила я, допомагаючи їй підняти пензлі.

​— Я Кара! — весело представилася дівчина і дружньо усміхнулася. — А ти новенька, так? Давай дружити! Я можу розказати тобі тут про все й про всіх.

​— Я Ейріна. І я з радістю, бо поки взагалі нічого не розумію, — зізналася я.

​Кара відмахнулася долонею й озирнулася довкола, трохи збавивши тон:

​— Головне, що тобі треба знати, Ейріно, — тут навчається купа мажорів. Багаті синки та дочки високопосадовців. Вони вважають, що їм можна геть усе, і нічого їм за це не буде.

​Наче на підтвердження її слів, повз нас якраз проходила групка студентів. У центрі йшов високий, зверхній хлопець, а навколо нього крутилися кілька дівчат, щось награно щебечучи.

​Він помітив мене, окинув зневажливим поглядом моє просте вбрання й голосно мовив:

​— О, дивіться, новеньку привезли. З якої глушини ти вилізла, дівчино?

​Дівчата поруч з ним награно захіхікали.

​— Лорде Есмонте, зачекайте глузувати, — мовила одна з них, прикриваючи рот долонею. — Може, вона собі ще якогось могутнього покровителя в академії знайде?

​— Така замарашка? — раптом реготнув Есмонт. — Вона навряд чи когось зацікавить. Ходімо, не гаймо час.

​Вони пішли далі, залишаючи за собою неприємний осад. Я стояла, стиснувши зуби від образи та обурення. Мені хотілося сказати йому щось у відповідь, але горло стиснуло.

​— От бовдур! — Кара обняла мене за плечі, намагаючись утішити. — Не звертай на нього уваги, Есмонт — рідкісний ідіот. Ходімо краще на лекцію, а то знову запізнишся.

​Ми разом попрямували до кабінету. Першою була лекція з історії магії. Я сіла за вільну парту, серце шалено калатало від нервів.

​До кабінету зайшов викладач. Це був гарний, але холодний брюнет, від одного вигляду якого ставало моторошно. На дошці було розмашисто написано його ім'я: Вальден Брієр.

​Він пройшов до столу, навіть не глянувши в мій бік, і одразу розпочав заняття.

​— Магія — це не просто дар, який ви отримали від народження, — його суворий голос лунав у повній тиші аудиторії. — Це насамперед величезна відповідальність. Без самоконтролю та знань ваш дар — це зброя, яка знищить вас самих.

​Раптом він зупинився й повільно повернувся до мене. Його темні очі впилися в моє обличчя.

​— Як твоє прізвище, дівчино?

​— Сабрен, — тихо відповіла я, намагаючись не дивитися йому в очі.

​— Скажи мені, Сабрен, ти читала щось сьогодні перед лекціями? — запитав професор Брієр.

​— Ні… Нам не давали такого завдання, — розгубилася я.

​— Студенти цієї академії повинні проявляти ініціативу та жагу до знань, а не чекати, поки їм розжовують матеріал, — холодно зауважив він.

​Я вже приготувалася вислуховувати чергові докори, як раптом з кінця аудиторії підвівся Семюель — той самий блондин, з яким я познайомилася вчора.

​— Професоре, вона ж новенька! Вона тільки приїхала й навіть не встигла розкласти речі. Не варто принижувати її перед усіма за це, — голосно мовив Сем.

​Вальден Брієр повільно перевів погляд на Семюеля. У повітрі аж заіскрила напруга.

​— За зухвалу розмову з викладачем, ви, Семюеле, отримуєте відпрацювання у бібліотеці після занять, — карбуючи кожне слово, сказав Брієр. — А лекція триває.

​Коли пролунав дзвінок і всі почали збирати речі, Брієр спокійно мовив:

​— Сабрен, залишися на хвилинку.

​Я дочекалася, поки всі вийдуть. Кара співчутливо подивилася на мене й вийшла в коридор. Я залишилася наодинці із суворим викладачем.

​Вальден підійшов до моєї парти, сперся на неї руками й подивився на мене згори вниз.

​— Запам'ятай, Сабрен, — сказав він уже м'якшим, але все таким же владним голосом. — В цій академії дуже легко вилетіти. Щоб цього не сталося, ти повинна бути максимально уважною і багато працювати. Зрозуміла?

​Я лише мовчки кивнула, не наважуючись сказати ні слова у відповідь.