Розділ 3

В академії Моірре існував порядок, про який не писали у вступних манускриптах. 

Той порядок не викарбувано на табличках біля входу й не згадується під час урочистої присяги першокурсників. Його передають шепотом, жестами, піднятими бровами й багатозначними поглядами. І, звісно, через принизливу систему «випадкових» випробувань, які очікують на кожного новачка. 

Я відчула це вже на другий день, коли запізнилась на зібрання студентів перед заняттями, на якому ми мали отримати книжки та інші розпорядження. 

Як тільки ступила у головний зал і зіткнулася поглядом з химерною жінкою з пасмами срібла у волоссі. 

— Сабрен, так? — її голос був прохолодним, як вранішній туман. — Ви до арканістів. Я професорка Лінет Дол. Моє слово в цій академії — останнє для тих, хто грається із забороненим.
Я не знала, що відповісти. Мене наче обдали крижаною водою. 

— Ви не звикли до дисципліни? — вичекала паузу. — Нічого, ми вас навчимо. Моірре не терпить порушень. 

Промовчала. Бо відчула — ця жінка не потерпить сперечань. Тут слід було навчитись слухатись і виконувати. 

Я подалась далі, до внутрішнього двору. Там уже товпилися інші студенти, кожен із власною істерикою в очах — хто від розгубленості, хто від збудження.
І саме там я вперше побачила її. 

Світле волосся спадало на плечі, а в руці вона тримала палітру з фарбами — хоча це, здавалось, було зовсім не доречно серед магів. Її мантiя була розмальована дрібними візерунками, і виглядала вона так, ніби прийшла сюди не навчатись, а танцювати. 

— О, ти — новенька, що вчора розбила скляну кулю з пророцтвом? — озвалась вона весело, ніби це був комплімент. 

— Вона впала сама, — буркнула я. 

— Ну звісно, — Карина усміхнулась ще ширше. — Тут речі часто падають, коли поруч хтось із потенціалом. 

— А ти хто? 

— Кара. Просто Кара. У мене надлишок енергії й хронічна тяга до неприємностей. Мене вважають дивакуватою, але мені байдуже. 

Ми рушили разом у напрямку кафедри історії магії, де нас чекала лекція. 

Дорогою Кара розповідала:
— Всі тут або чародії, або хочуть виглядати так, ніби ними народились. У кого більше грошей — ті купують краще перо. У кого більше розуму — ті мовчать. А ті, хто вміє торкатись і бачити минуле... — вона глянула на мене, — …краще тримай це у таємниці. Такі здібності не завжди викликають захват. 

Я подивилася на неї. Як вона здогадалась? Була на езамені відразу після мене? 

— Але ж це не заборонено. 

— Не заборонено. Просто заздрощі. А  у Моірре вчиться багато мажорів, сливок нашої аристократії, і їх батьки прагнуть таке контролювати. 

Я ковтнула слину. Вітер гойдав гілки дерев, і на мить мені здалося, що саме дерево схиляється ближче, щоби слухати нашу розмову. 

Світ навколо не був злим. Але точно — не був простим.


І в ту ж мить повз нас пройшла група студентів у мантiях із золотим шнуром на плечі — відмітка того, що їхній родовід вартий власної бібліотеки. 

Один із них — хлопець із гострим підборіддям і виразом нудьгуючої переваги — кинув на мене погляд, ніби розглядав пляму на чоботі. 

— Новенька, — втонув він голосом, що звучав як шелест шовку на похороні. — Цікаво, скільки протримається цього разу. 

Його товаришка, вся в прикрасах, мов переносна вітрина, розсміялась сухо, не дивлячись на мене — так, ніби моє існування вже було образою. 

— Лорд Есмонт, не варто. Вона ж навіть ще не обрала покровителя, — мовила з манірною посмішкою. 

— Зате вже обрала зачіску із села, — знову той хлопець, і група пройшла далі, залишивши за собою аромат дорогих парфумів і гнилої пихи. 

Кара зморщила носа:
— І це ще вони в гарному настрої. Якщо тебе не побачили, значить — пощастило. Якщо помітили — привіт у світ "випадкових інцидентів".


— Ти це бачила?! — я рвучко відвернулась від пройденого аристократичного параду, що залишив за собою післясмак цинізму й духів. 

— Ще й як, — Кара закотила очі. — Це був Есмонт. У нього на підборідді більше гордості, ніж у всьому дворі. 

— Я думала, що в академії рівність. Що ми тут через знання, здібності, магію! А не через те, що у тебе прізвище з чотирьох слів і фамільний герб з плющем. 

— О, це ти чудово сказала, — вона підморгнула. — Але ні. Тут рівність лише в тому, що всі рівно бояться провалитись. Тільки одним вистачає зв’язків, аби їх підняли з багна, а іншим — доводиться плисти самотужки. 

Мені хотілося зупинитись посеред внутрішнього двору і вигукнути: «Це несправедливо!», але в реальності я зціпила зуби і змовчала. Ми рушили далі, приглушуючи емоції кроками. 

Аудиторія з історії магії виявилась темним напівколом із масивними партами, запахом старого пергаменту і фресками на стелі, що, здавалось, ворушились, коли ти не дивишся. 

Я вибрала місце трохи збоку. Кара — поруч. А от за кілька рядів прямо перед кафедрою уже сидів він. 

Я одразу звернула на нього увагу. 

Високий чоловік років тридцяти, із потужною, м’язистою статурою. Плечі широкі, постава пряма, впевнена.Обличчя суворе: гострі скули, сильне підборіддя, пряма лінія носа. Шкіра трохи засмагла, ніби він звик бути не лише в кабінетах, а й на полі чи в лісі. Волосся темне, коротко підстрижене,Очі — сіро-бурі, з пронизливим поглядом, який змушує студентів автоматично випрямляти спину. У голосі — низькі, сухі інтонації, без зайвих емоцій, зате з ноткою загрози. 

А погляд… погляд ковзав по залі, як клинок по шиї. 

Професор Вальден Брієр, історія магії.

Саме так було написано на дошці.

Він сидів за кафедрою мовчки , і навіть не представився — просто заговорив. 

— Магія — це не дар. Це — відповідальність. Якщо ви шукаєте у ній славу, — йдіть. Якщо хочете змінити світ — вийдіть. У нас немає часу на мрійників. 

Його голос був низький, глибокий, без тіні посмішки. У когось за спиною тріснуло перо. У мене — стиснулись плечі. 

— Ви, — він раптово глянув на мене. — Прізвище? 

— Сабрен, — я ледь не проковтнула слово. 

— Сабрен, — повторив, наче пробував його на смак. — Ви сьогодні щось читали перед лекцією? 

— Ні, — зніяковіло. — У нас же не було завдання… 

— У вас завжди є завдання. Якщо не від мене, то від життя. У Моірре не чекають наказів, Сабрен. Тут виживають ті, хто готовий. 

Я знову хотіла відповісти щось на зразок: «Я щойно приїхала, дай мені бодай ранкову каву!», але поруч піднявся голос: 

— Вона новенька, — сказав хтось рішуче. — Вчора тільки зареєструвалась. Не можна ставити всіх під одну гребінку. 

Я обернулась. За мною стояв хлопець із неохайною зачіскою,  прим'ятою сорочкою  і щирим обуренням на обличчі. Це ж мій вчорашній залицяльник! 

— Семюель. Не варто, — прошепотіла Кара. Але було пізно. 

— Пане професоре, — продовжив Семюель, — якщо ви хочете навчити нас дисципліни, не варто починати з приниження. 

Аудиторія ахнула. Вальден зупинився, підняв брову. І — посміхнувся. Холодно. 

— Дякую, містере Крон. Ви щойно отримали відпрацювання на тиждень після лекцій. Сподіваюсь, там ви теж будете таким же красномовним. 

Після заняття всі поспішили вийти. Кара схопила Семюеля за лікоть, шепочучи щось стривожене, а я залишилась — бо Вальден назвав моє ім’я вдруге. 

— Сабрен. На хвилину. 

Я підступила ближче. Серце билося як зламаний метроном. 

— Ви маєте здібності. Але цього мало. Якщо не навчитесь слухати — програєте ще до першої сесії. 

— Я не… — почала. 

— Мовчіть. — Його очі були темні, ніби витесані з граніту. — Слухайте. Спостерігайте. І не думайте, що світ вам щось винен. 

Я мовчала, бо не мала чого сказати. 
Його погляд ковзнув по моему обличчі, волоссю, і зупинився на очах. Здається очікував що я буду сперечатись. 

Не дочекавшись від мене обурення, він зітхнув, його погляд пом'якшився. 

— Добре Сабрен, ідіть. Якщо буде потрібна допомога- можете звертатись. 

Я трохи нервово кивнула головою, і подякувавши пішла, проводжена його пильним поглядом.