Розділ 2

...Я розпаковувала речі повільно, обережно складаючи їх у вбудовану шафу. Сукні, кілька книг, маленький футляр із пером мого улюбленого птаха. Подарунок мами. 

Житло для студентів у академії було більш ніж пристойним. Жили по двоє. У кожного була своя власна кімната, а гостьова і санвузол були спільними. 

Я не знала чи заселили вже когось до мене- двері в сусідню кімнату були зачинені. 

Я підійшла до вікна. 

За вікном дворик уже гудів, мов вулик. Хтось біг, хтось сміявся, у повітрі завис аромат квітів і свіжоспеченого хліба. 

Я вийшла надвір, притримуючи сукню, й рушила навмання, просто куди тягнули ноги. За рогом, на лавці біля фонтану, сиділи троє хлопців. Один із них одразу підняв голову — і погляд зупинився на мені. 

Він підвівся, легко, мов танцюрист. Високий, світле волосся злегка скуйовджене, усмішка — безсоромна і приємна, як свіже вино. Підійшов до мене, наче ми вже сто років знайомі. 

— Дай вгадаю, — промовив він, нахиливши голову, — ти з Есмеру. Ніжна шкіра, очі кольору смарагду, не вистачає тільки... — він зробив паузу, — чашки гарячого шоколаду в руці. 

Я підняла брову. 

— Не вгадав. Я з Півдня. І шоколад не люблю. 

— Ще краще. Ти загадка, — хлопець не здавався. — Семюель Крон. Факультет стихій. А ти...? 

— Ейріна Сабрен. Арканісти. 

Його очі блиснули. 

— Серйозно? Кажуть, арканісти найскладніші. Темна магія, зниклі знання, розбиті серця... Тепер я ще більше зацікавлений. 

Я засміялася. Не з флірту, ні. Просто не могла не оцінити цю театральну впевненість. Він був одним із тих, хто вміє говорити — і ще більше вміє бути поміченим. 

— І що, всіх новеньких так зустрічаєш? 

— Тільки тих, хто виглядає так, наче може змінити світ, — відповів він і підморгнув. — Або принаймні змінити мій.
Мої щоки запеклись. Злісно, без дозволу. 

Я розвернулась, щоби сховати ту червону зраду на обличчі, та все ж почула, як він мовив позаду:
— Побачимось на першому уроці, Сабрен. Не спізнюйся. Не хочу фліртувати сам із собою. 

Я йшла далі, вглиб академії, і мені було максимально ніяково. Та ж ні, то не закоханість с першого погляду. Просто симпатія. 

Щось у голосі Семюеля було живим. Він сміявся, дивився, промовляв — і я бачила не гру, а щирість. 

Я просто не знала ще, що найнебезпечніші — не ті, хто залицяється в перший день. 

А ті, хто приходить пізніше. Тихо. Без усмішки.