Розділ 1

УВАГА!

Твір розміщено лише на платформі Букнет! Всі намагання привласнити, скопіювати та розмістити твір за

межами букнет забороняються автором особисто!

У разі порушення моєї вимоги, вживатимуться заходи щодо порушників та крадіїв!
•~•~●~•~•

Я не встигла відповісти — він поцілував мене.
Рвучко. Вимогливо. Без дозволу. Я смикнулась, хотіла відсторонитися — та він намотав пасмо мого волосся собі на руку. Його губи знову впали на мої, вже ще сміливіше. А мої… мої зрадницькі губи, здається, пам’ятали його дотик краще, ніж хотіли зізнатись. 

Я більше не боролась. І саме тоді — коли я здалась, коли очі заплющились — він відсторонився. Короткий рух, майже непомітний — щось блиснуло в його руці. 

Я відчула холод на зап’ясті. Опустила очі — і застигла. 

Золотий браслет. З візерунком, та гербом. Без застібки.

— Що це?! — вирвалося з мене. — Що ти зробив?! 

Злість вирувала у мені. Я що, прокажена? Як я за один семестр примудрилася приманити до себе стільки проблем?! Але ж це не було у моїх планах.... 

Я згадала як усе почалося. Тоді, коли я ще не вчилась в академії. 

Мене переповнили спогади...


-----
Я Ейріна Сабрен. І я — не героїня древніх пророцтв, не загублена спадкоємиця імперій і не володарка всесильних артефактів. 

Але якщо торкнутися речі, я можу побачити її минуле. І часом те, що я бачу — мені краще було б не знати.
У нашому світі — Елейн, магія не прикраса. Це або дар, або вирок. У когось вона зроджується з вогню, у когось із бурі, а моя — з дотиків і тіней. 

Я не кидаю блискавки і не зцілюю рани, зате я знаю, хто тримав у руках кинджал, перш ніж хтось отримав ним у спину. І цього цілком достатньо, щоб довіряти — або боятися. 

Моє дитинство пройшло в скромному маєтку серед лавандових полів. 
Батько — торговець тканинами, мати — кравчиня. Вони звикли до тиші, до порядку, до не-магів. 

Я ж... зіпсувала їм усю цю картину, як тільки вперше зомліла,  побачивши завдяки дару, брудний секрет моєї любої матусі. 

Вони мовчали про це. А потім одного дня мовчки зібрали речі. Батько був блідий, мати не піднімала погляду. «Їдемо», — сказали. І ми поїхали. 

Декілька днів ми добирались до столиці. Віз, спека, пітливі люди на переповнених станціях, голоси — «магічні перевірки», «екзамен на дар», «Академія Моірре»... 

Я боялася. Але водночас у грудях щось гаряче тремтіло. Надія, чи що. 

Академія Моірре — це місце, про яке складають пісні. Вежі, мов витесані з бурштинового місяця. Вчителі, які здатні перетворити воду на камінь або навпаки. І — обдаровані. Сотні молодих магів із усіх земель, з різними дарами, з амбіціями й шрамами. І я мала стати однією з них. 

Екзамен був... лячним. Але й дивно захопливим. 

Я пам’ятаю, як стояла перед Комісією. Вони дали мені старий ліхтар, що колись належав мандрівникові. 

Тільки я торкнулась — перед очима спалахнуло минуле: темна стежка в лісі, зойк жінки, запах крові... і промінь ліхтаря, що тремтів від страху в руках свого власника. Я відійшла від предмета, і всі мовчали. 

А потім один із викладачів, з сивою бородою до пояса, сказав:
— Вітаю, панно Сабрен. У вас рідкісний дар. Ви зараховані.
І тепер я вдома. Ще не зовсім. Але вже на порозі. 

Початок занять — за три дні. І я щодня прокидаюсь зі змішаним почуттям паніки і захвату. Я не знаю, хто там буде. Не знаю, що мене чекає. Але я знаю одне: я більше не хочу бути лише чиєюсь тінню. Я хочу жити. Торкатися. 

Пам’ятати. Дихати.
Поки я дихаю — я не зламана.