Розділ 1

УВАГА! Твір розміщено лише на платформі Букнет! Всі намагання привласнити, скопіювати та розмістити твір за межами букнет забороняються автором особисто! У разі порушення моєї вимоги, вживатимуться заходи щодо порушників та крадіїв!
•~•~●~•~•

​Холодний метал тиснув на зап’ясток. Я вже кілька хвилин поспіль намагалася знайти бодай якусь застібку чи замочок, але марно. Срібний браслет сидів на моїй руці так щільно, ніби завжди там і був. А в самому центрі виблискувало візерунчасте тавро — символ роду Брієр. Заручинний браслет.

​— Що… що ти зробив? — ледве вимовила я, піднімаючи очі на чоловіка навпроти.

​Вальден Брієр, мій викладач, мовчав. Він просто дивився на мене своїм звичним поглядом, від якого в студентів зазвичай занімівали ноги. А потім зробив крок уперед, схопив мене за підборіддя й владно поцілував.

​Я навіть не встигла відштовхнути його чи бодай щось сказати. Це не був ніжний чи приємний поцілунок. Це було більше схоже на демонстрацію сили — мовляв, тепер ти належиш мені, і з цим нічого не поробиш.

​Коли він нарешті відпустив мене, я відступила на декілька кроків назад, притискаючи руку з браслетом до грудей. Вальден так нічого й не відповів, поки я намагалася опанувати дихання.

​І як я до такого докотилася? Це ж тільки перший семестр навчання! Я не провчилася в академії й кількох місяців, а вже притягнула до себе стільки проблем. Інші студенти спокійно ходили на лекції та вчили закляття, а я якимось дивом опинилася в центрі чужих небезпечних ігор.

​Усе моє спокійне життя закінчилося тоді, коли батьки зрозуміли, що зі мною щось не так. У мене виявився дивний дар — якщо я торкалася певних речей чи людей, то бачила видіння. Я могла дізнатися історію предмета або побачити те, що сталося з його власником.

​Дізнавшись про це, батьки вирішили, що мені потрібно вчитися. Вони зібрали мої речі й відвезли мене у столицю Елейна, щоб я вступила до академії Моірре.

​День екзамену я пам'ятаю дуже добре. Я стояла у величезній залі перед комісією зі суворих викладачів і дуже сильно боявся. Я почувалася геть розгубленою й не мала уявлення, чого очікувати.

​Тоді мені дали екзаменаційне завдання — старий ліхтар. Мені наказали торкнутися його й розповісти, що я бачу.

​Руки тремтіли, коли я торкнулася металу. Перед очима одразу з'явилася картина:

— Я бачу чоловіка… — тихо сказала я, намагаючись не панікувати. — Він іде через темний ліс і шукає свою дружину. Але… але там вовки. Ціла зграя вовків. Вони оточують його.

​Я різко відсмикнула руку й затамувала подих, чекаючи на вирок. Мені здавалося, що я відповіла щось не те. Але викладачі усміхнулися і перезиркалися між собою. Моя відповідь виявилася правильною — цей ліхтар колись належав чоловікові, який дійсно загинув у лісі.

​Комісія була задоволена, і мене зарахували до академії.

​Після іспиту мене провели в гуртожиток і показали мою кімнату. Пам'ятаю, як я сиділа на ліжку й не знала, радіти мені чи боятися. Все навколо було чужим і незрозумілим, і я взагалі не уявляла, що чекає на мене в цій академії.

​Тепер я це знала. Попереду були суцільні неприємності.

​