Серце сакури

Редактор: Charmy

Оформлення: Уляна Бойко

Невеличка делегація з Нью-Йорка, що приїхала в Японію для подальшої розробки спільного проєкту, з цікавістю розглядала величезне скляне приміщення одного з туристичних центрів.

— Не перестаю дивуватися японцям, — прошепотів вусатий, ледь згорблений літній чоловік своїй колезі, котра прикипіла захопленими очима до величезного фото гліциній.

— Що саме вас так дивує, містере Сміт? — не повертаючись до нього, поцікавилася дівчина і поправила окуляри, щоб краще бачити зображення.

— Відчуття, що вони завжди на крок попереду. До речі, ти вже побувала в парку Асікага?

— Ні. Я вдруге в цій країні. Перше моє відрядження було до Токіо.

— Ти, Саро, багато втратила! Це найбільший парк гліциній в Японії! Приголомшливе видовище!

Розмову перервав низенький японець, котрий виявився директором Ватанабе. Гостей запросили до конференц-залу. Сара кілька разів озирнулася, бажаючи ще трохи насолодитися яскравою фотографією, вдесятеро більшою від неї самої.

Перемовини про спільний проєкт туристичної бази тривали майже три години, після чого всі попрямували до ресторану, щоб закріпити результат дружньою бесідою. Директор Ватанабе був сивочолим, підтягнутим чоловіком років п'ятдесяти. Виглядав молодшим за свій вік. Розкосі очі, що розрізали свідомість проникливим поглядом, змушували співрозмовника бути постійно в напрузі.

— Явно нащадок самураїв. Тільки поглянь, які очиська, — пробурчав Сарі вусатий містер Сміт і тут же, ніби був почутий, зловив на собі погляд директора.

— Працювати з ним справжня кара, — знову пробубонів американський гість, коли японець продовжив розмову з менеджером Барні Купером, котрий очолював нью-йоркську делегацію.

***

Наступного ранку Сара вирушила до будівельного майданчику туристичної бази. Минулого року, коли їй показували фотозвіт, тут тільки-но закладали фундамент. Тепер посеред квітучого парку височів величезний скляний багатоповерховий комплекс. Робота кипіла. Будівельники, як мурахи, снували туди-сюди, старанно виконуючи свою роботу.

— Добрий день! — привіталася Сара з дівчиною, котра якраз проходила повз неї. — Не підкажете, де можна знайти відповідального за озеленення території?

— Вам потрібна менеджерка Тонака-сан?

— Так!

— Вона має бути в парку. Вас провести?

— Ні, дякую, я знайду сама.

Сара низько вклонилась японці і пішла в бік великих розчинених дверей, що вели до парку.

Краса! Дівчина на мить зупинилася, не в змозі відвести погляду від квітучого килима. Земний рай! Птахи, дзвінко виспівуючи, пурхали з гілки на гілку, солодкі пахощі паморочили голову, а яскраві кольори вводили в оману, змушуючи забути про відчуття реальності. Спокій та насолода. Повна гармонія як невід’ємна частина душі Сходу. У дівчини на вустах розквітла легка ніжна посмішка. І справді, ніби уві сні…

Забувши, навіщо сюди прийшла, гостя, не поспішаючи, попрямувала вздовж алеї.

Оговтавшись, зрозуміла, що таки далеченько забрела від готелю.

— Ну ось, ботаніку, і куди тепер? — прошепотіла і тут же прислухалася до приємного чоловічого голосу, що долинав з боку високих дерев.

Вирішивши запитати про менеджерку, Сара пішла на говір невидимки. Проте скільки не намагалася знайти власника приємного баритону, все було марно. Він бубонів десь поруч, а де саме — незрозуміло.

— Чудасія, — дивувалася дівчина.

Раптом перед самісіньким носом на землю впала бананова шкірка.

Сара підняла голову. Побачене її добряче розсмішило. На гілці старого дерева, вкутаного в рясне ароматне покривало квітів, сидів чорнявий юнак зі скуйовдженим волоссям, що сягало пліч, і тримав гроно бананів. На хлопцеві був синій комбінезон і біла сорочка. Знизу Сарі було погано видно його обличчя, проте навіть здалеку він здався їй досить симпатичним. Увесь цей час незнайомець розмовляв з мавпою, яка сиділа поруч і вперто робила вигляд, що його не помічає.

— Мічі*, тебе варто було назвати Лейко*, бо ти зарозуміла і нечемна! — обурювався хлопець, намагаючись достукатися до совісті мавпочки, котра втупилася в небо. — Скільки разів я тебе просив не кидати в директора Ватанабе горіхами? Скільки, я тебе питаю? І чому ти не дивишся мені у вічі, коли я розмовляю з тобою?! Теж мені цяця!

Мавпа кинула на нього зневажливий погляд панянки, котру образили в автобусі.

— Тепер директор Ватанабе ходить з ґулею! Напевно, він думає, що це я тебе навчив, щоб помститися за виписаний штраф.

У відповідь мавпа тицьнула йому в руку шкірку банана, відірвала від грона ще один і повернулася спиною.

— Я до тебе звертаюся, невдячна тварино! — обурився хлопець і легенько смикнув мавпу за хвіст.

Та навіть не глянула на нього.

— Треба ж таке, від мавпи облизня піймати, — буркнув юнак.

Тут його погляд торкнувся усміхненої білявки. Такий типаж дівчини нечасто зустрінеш в цих краях. Здивувало. Хлопець зацікавлено схилив голову набік і придивився.