Глава 26

Спогади

І раптом крізь суцільну стіну дощу до моїх вух знову долетів, щиро здивований, мелодійний голосочок прекрасної дівчини.

В якому, як мені здалося проглядали нотки турботи:

— Пане! А як ви взагалі збираєтеся самотужки нести всі ці валізи? Вони ж надзвичайно важкі! Вони ж...

Якраз у цей момент черговий потужний спалах подвійної блискавки на мить розірвав нічне небосхил, сліпучим  світлом вихопивши мою постать із суцільної темряви.

Дівчина на власні очі побачила, як я, спокійно тримаючи всі три масивні валізи на одній лише правій руці. Міцно притискаючи їх до грудей, лівою без особливих видимих зусиль вже впевнено крокую вперед у їхньому напрямку.

Простір знову миттєво поглинула суцільна, густа темрява.

А прекрасна незнайомка продовжила свою фразу вже геть іншим — чи то глибоко враженим, чи то миттєво настороженим, але все таким самим мелодійним тоном:

— ...вони ж доверху заповнені важкими військовими дарунками, які ми веземо для самого Лорда Абадона...

Тіє ж миті вона раптово осіклася на пів слові, немов її вдарило струмом, і схвильовано, майже панічно скрикнула:

— Зачекай... А чому валіз лише три?! Патріку! Ти що, застряг  мізками й не забрав ту, яка стояла в самому салоні карети, під сидінням?!

У відповідь на цей різкий закид нещасний кучер, який і так ледь зубами не цокотів від холоду, роздратовано й ображено вигукнув, намагаючись перекричати шалений шум зливи:

— Ні, не забрав! У мене, взагалі-то, всього дві руки, а не сім, щоб тягти на собі все підряд серед цього потопу!

Дівчина буквально закипіла від обурення й загорлала на нього, тупнувши ногою в багнюку:

— Та ти справжній безголовий йолоп, Патріку! Там же мої рекомендаційні листи до Лорда! Там же все моє майбутнє, все моє життя, розумієш ти це своїми мізками чи ні?!

Візник роздратувався ще дужче і в боргу перед своєю пасажиркою не залишився:

— Ну то а сама ти чому її не схопила, коли вистрибувала, а? Чому насамперед потягла за собою саме ту валізу, в якій лежать твої шовкові сукні?!

Дівчина вже абсолютно розлючено-обурено вигукнула йому вслід, остаточно втрачаючи залишки світського виховання під впливом адреналіну:

— Ти що, зовсім придуркуватий?! Я, по-твоєму, гола маю перед самим Лордом з’являтися на порозі його маєтку?!

Кинувши цю хльостку фразу, вона швидким, рішучим кроком, не зважаючи на глибоку грязюку, попрямувала назад, оминаючи мою постать і тримаючи курс прямо до похиленого над ровом екіпажу.

Я миттєво зупинився, і в моєму голосі проти моєї волі прокинулася звична сувора військова настороженість:

— Пані, стійте!Зараз це вже надзвичайно небезпечно! Земля під колесами розмита вщент, карета може рухнути вниз будь-якої секунди. Почекайте тут, я сам піду й дістану ту валізу. Просто скажіть, де саме вона лежить?

Незнайомка зупинилася впритул біля мене, змусивши мене відчути її присутність кожною клітиною тіла.

У темряві мені здолсь я розгледів як вона підняла у мій біл свою головоньку. А коли відповіла, її голос здався мені дивовижно м’яким, майже кришталевим:

— Дякую вам, шляхетний пане. Але справді не треба, я впораюся сама. Обіцяю, що буду максимально обережною і повернуся за лічені секунди. Ви і так уже неймовірно допомогли нам із Патріком, ми вам безмежно вдячні за порятунок від смерті. Не хвилюйтеся, я туди й назад. Мені й самій уже до чортиків набридло копирсатися під цим крижаним нічним дощем. Все буде добре, не турбуйтеся!

Сказавши це, вона знову рішуче покрокувала крізь темряву до рову. А я так і застиг на місці, наче мене намертво вкопали в розмоклу землю.

Мій внутрішній збоченець, якого я так старанно й безуспішно намагався придушити останні кілька хвилин, з якоюсь дикою, солодкою і гріховною насолодою знову взявся гарячково прокручувати в голові цей прекрасний, оксамитовий кришталевий голос.

І особливо — її останню емоційну фразу, яка розпалила мою кров сильніше за будь-яке вино: «Я що, ГОЛА маю перед самим Лордом з’являтися?»...

Господи мій Всевишній, та що за мара взагалі коїться зі мною цієї божевільної нічі?!

Кучер Патрік тим часом уже майже дістався до масивних воріт заднього входу в мій маєток. 

За якими трохи праворуч, крізь суцільну, важку дощову завісу, гостинно пробивалося тепле, жовто-гаряче світло з великих вікон стайні.

А я все так само стояв посеред грязюки, міцно закусивши до болю нижню губу, і без кінця прокручував у мізках слова дівчини.

Точніше, навіть не самі слова, а той ніжно-солодкий, інтимний тон, яким вона щойно до мене звернулася. Хоча ні, кого я намагаюся обдурити?

Оце коротке, хльостке й заборонене слово «гола» я теж обсмоктував у своїй свідомості з величезним, неприхованим задоволенням.

Що взагалі зі мною сталося, в біса? Таке враження, ніби я все життя просидів у якомусь глухому, дикому лісі чи підземеллі, й тепер уперше в житті побачив справжню, живу дівчину...