Глава 20

Спогади

Від почутого я заціпенів. Світ навколо на мить втратив звуки, залишився лише шум крові у скронях. Що це було? Невдалий, жорстокий жарт?

Якесь витончене знущання, щоб перевірити межі мого терпіння? Чи вона остаточно з’їхала з глузду в цій золотій клітці? Я не знав, що й казати.

Дивився на неї, безпорадно кліпаючи очима, наче сова, витягнута на денне світло.

Нарешті, мені вдалося видавити з себе бодай щось притомне, хоча голос прозвучав невиразно, наче я пробулькотів це під водою:

 — Хочеш... маленьку дитину?

Елізавета, вловивши моє замішання, раптом всміхнулася — але то була не ніжна посмішка матері, а якась торжествуюча, гостра іскорка в очах.

Вона підвела погляд і відповіла майже буденно:

— Ну звісно, маленьку. Якими ще діти бувають спочатку? От такими крихітними. А потім вони ростуть, стають більшими і...

Я не дав їй договорити. Повітря в легенях закінчилося, я широко розплющив очі й вигукнув, перериваючи її на півслові:

 — Ні! Ніякої дитини! Елізавето, що ти верзеш?! Ти взагалі чуєш себе?

Її очі вмить спалахнули гнівом, наче я кинув смолоскип у суху солому.

— А ти що верзеш?! Чого ти на мене волаєш, Річарде? Ти поводишся як маленьке хлопчисько! Тобі потрібен спадкоємець, твоєму роду потрібне продовження! Хто з нас повинен це краще розуміти — ти чи я? Ти Лорд, чи просто випадковий перехожий у цьому титулі?

Я різко підхопився з-за столу, стілець із гуркотом відлетів назад. Тицяючи у її бік вказівним пальцем, я загримів на весь кабінет, перекриваючи шум зливи:

— Я нічого не хочу чути про це! Жодного слова! Ти сама тоді, шість років тому, чітко сказала: ніяких дітей! Я був повністю згоден. Я прийняв це як даність, бо між нами немає і не може бути кохання!Я не хочу прирікати дитину на життя в атмосфері холоду! Чи ти вже забула нашу угоду? Ти сама благала про такий формат шлюбу!

Елізавета сплеснула руками, її жести стали поривчастими, майже хаотичними.

 — Та мало що я там говорила майже шість років тому! — роздратовано кинула вона.

— Ти що, смієшся з мене? Та кожна жінка на моєму місці сказала б таке саме! Хто знав, яким ти будеш чоловіком у цьому формальному шлюбі? «Не хоче він»... А в шлюбну ніч, Річарде, щось не дуже було помітно, що ти не хочеш!

Моєму роздратуванню не було меж. Це був удар нижче пояса. Я рефлекторно втиснув шию в плечі, групуючись, як перед вирішальним боєм. 

І знову вигукнув, відчуваючи, як гнів затоплює свідомість:

— Ти... ти просто знущаєшся з мене! Це було твоє прохання! Твоє особисте благання, щоб усе виглядало натурально! Бо ти до тремтіння боялася, що за нами можуть спостерігати поплічники твоєї матері! Це твоя мати вічно плете інтриги проти твого ж батька, бо теж вийшла заміж за розрахунком і ненавидить його все життя!

Я став з боку стола і продовжив, жестикулючи руками:

— Це ти благала, щоб шлюбна ніч була схожа на справжню, а не на пусті балачки у темряві! Ти боялася, що інакше у твоєї матері з’явиться черговий козир проти батька, щоб остаточно зруйнувати його компанію та життя! Все, що сталося тоді — сталося через тебе і твою божевільну сімейку!

Елізавета награно, єхидно засміялася. Цей звук був гострішим за уламок скла. І в'їдливо відповіла:

— Так! Так! Звісно! Пам’ятаю все, як було, наче це сталося вчора. Попрохала тебе, а ти, бідненький, так «не хотів», що аж зупинитися не міг! Який героїзм, яка самопожертва!

Я стиснув губи щосили. Обличчя почали викривлятись від гніву. Мій кулак на стільниці побілів від напруги.

— Що ти таке мелеш?! Ти ж сама... сама хапала мене за плечі й шепотіла, щоб я не зупинявся! Ти казала, що вони ще можуть спостерігати! Навіть крізь замкову шпарину!  Кого ти зараз із мене робиш? Ненажерливу хтиву свиню? Свого ката?

Елізавета знову розсміялася — цей сміх був сповнений отрути:

— Ой, наш бідний святоша... Наче ти сам так сильно бажав зупинитися. Подивися на себе! Це було майже шість років тому, а ти, «святий» наш, кожну деталь пам’ятаєш. Мабуть, саме тому, що так сильно «не хотів», правда?

Це було останньою краплею. Останньою перепоною, що стримувала греблю мого гніву. Я щосили ляснув лівою долонею по столу так, що чорнильниця підстрибнула, і заволав на весь голос:

— НЕ БУДЕ НІЯКОЇ ДИТИНИ!

Обличчя Елізавети вмить спотворилося у гримасі люті, яка межувала з божевіллям. Вона одним стрибком опинилася біля столу. Швидким, майже блискавичним рухом вона змахнула на підлогу все, що там лежало.

Папери, мої підписані накази, дрібне канцелярське приладдя — усе розлетілося кімнатою, наче листя під час буревію. Зробивши це, вона відскочила назад, її груди важко здіймалися, а очі палали ненавистю.

— Ти... ти нестерпний дурень! — закричала вона, переходячи на ультразвук.

— Ти просто вузьколобий, короткозорий, набитий тирсою дурень! Ненавиджу тебе!

Сказавши це, вона стрімко вискочила з кабінету, грюкнувши дверима так, що замок знову зрадницьки клацнув і стулка почала повільно відчинятися. Я стояв і мовчки дивився на безлад, який вона вчинила — і в кімнаті, і в моєму емоційному стані.