Глава 19

Спогади

Повернувшись до кабінету, я сподівався на обіцяну свіжість думок, але марно. Передивляючись чотири нагальні накази та одне розлоге прохання, я з гіркотою зрозумів: прогулянка тераріумом ніяк мені не допомогла.

Свіжа голова виявилася лише ілюзією. Я то відкладав папери, то знову брався їх перечитувати, вдивляючись у кожну літеру, наче в ній була прихована розгадка.

Але жодне рішення не йшло. Оказія, яку неможливо розрубати одним ударом: і відмовити не можна — занадто великі ризики для корони, і схвалити не маю права — совість і логіка воїна не дозволяли.

«Може, таки покликати Вільвету? — промайнула зрадницька думка. — Вона ж, як-не-як, експерт від Міністерства, її для того сюди й прислали».

Але я тут же відкинув цю думку. Ні, тільки не вона. Вона знову почне нести свою звичну маячню, дорікатиме, що я погано слухаю її звіти, і повчатиме мене, як хлопчика, запевняючи, що рішення було на поверхні.

Я підвів очі на вікно, за яким лютувала гроза. І саме в ту мить, коли небо знову розітнув спалах, двері мого кабінету стрімко розчинилися.

До кімнати влетіла роздратована Елізавета. Вона з такою силою грюкнула дверима, що дубова стулка від удару почала повільно відчинятися назад, наче знущаючись.

Елізавета різко обернулася, знову імпульсивно штовхнула їх і майже вигукнула:

— Та що ж це коїться у цьому домі! Річарде, ти коли-небудь у цьому житті накажеш полагодити цей клятий замок на своїх дверях?!

Двері знову почали зрадницьки відходити від косяка, але дружина вже не звертала на них уваги. Вона вхопила важкий стілець, з гуркотом підтягнула його до мого столу і сіла навпроти.

Її пальці миттєво сплелися у замок, лікті вперлися в поліровану стільницю. Вона дивилася мені прямо в очі, і в її погляді було стільки надриву та психічної напруги, що мені захотілося відсунутися.

— Значить так, Річарде! Зараз буде серйозна розмова! Бо я вже задовбалася бути у цьому домі наче якась лялька! Наче якісь меблі! Мене це все вже просто дістало!

Я мовчав, лише насуплено дивився на неї, відчуваючи, як усередині закипає важкий, незворотній гнів.

«Що знову потрібно цій жінці? — пронеслося в голові. — Я намагаюся врятувати північний кордон, вирішую питання державної ваги, а вона вривається зі своєю черговою істерикою, вимагаючи уваги до своїх вигаданих кривд».

Але Елізавета, ігноруючи мій суворий погляд, продовжувала. Її очі палахкотіли майже скаженим вогнем, а голос тремтів від обурення:

— Значить так! По-перше: ти негайно пишеш листа до Міністерства, щоб місце проживання Вільві було де завгодно, тільки не в нашому маєтку!

По-друге: я забороняю тобі взагалі дивитися на неї! Ти мене зрозумів чи ні?! По-третє: я забороняю їй наближатися до мене і розмовляти зі мною! І по-четверте: жоден звіт відтепер не буде проводитися без моєї присутності!

Вона перевела подих, але не зупинилася:

— Я маю повноцінне право голосу в цій...будівлі! Навіть після того, як ти виплатив усі заборгованості моєму батькові, я залишаюся твоєю дружиною! Я теж маю право вказувати й керувати! І зроби що-небудь з Альфредом!

Не з молодим, а зі старим дворецьким Альфредом! Він досі не сприймає мене всерйоз! Він продовжує наді мною жартувати, наче я тут випадкова гостя!

Я вислухав цю тираду, не ворухнувши жодним м'язом на обличчі. Потім повільно відповів, виділяючи кожне слово:

— Щось ти зовсім заплуталася у своїх вимогах, Елізавето. То ти хочеш, щоб помічниця не наближалася до тебе. І в той же час то вимагаєш, щоб звіти читалися тільки у твоїй присутності?

Де логіка? Ти взагалі усвідомлюєш, що я зараз займаюся державними справами, і у мене не має часу на вирішенням твоїх дрібних сварок з персоналом?

Елізавета широко розплющила очі. Вона нахилилася до мене так близько, що я відчув аромат її парфумів, змішаний із гарячим подихом гніву.

— Ти що, знущаєшся з мене?! — майже закричала вона.

— Ти взагалі чуєш, що я тобі кажу? Я повторюю: я в цьому домі наче старий посуд, який переставляють з місця на місце! А тобі на це начхати! Тобі байдуже на те, що я відчуваю!

Я відчув, як моє терпіння остаточно лопнуло. Мої губи стислися і рефлекторно сіпнулися у бік. Я теж перегрупувався, подався вперед і вперся ліктями в стіл, буквально нависаючи над нею. Мій голос став низьким, важким і небезпечним:

— Я почув тебе. Це всі твої умови? Чи буде ще щось із репертуару твоїх образ?

Елізавета різко, наче її підкинуло пружиною, підхопилася зі стільця. Вона почала театрально заломлювати руки, крокуючи кабінетом під акомпанемент грому.

— Господи! Господи, за що мені це все?! Від тебе підтримки, як від чоловіка — жодної! Тільки холод і накази! Боже, я ж зовсім одна у цьому проклятому маєтку... Зовсім одна!

Мене ця поведінка дратувала вже не на жарт. У грудях тиснуло. Я ще намагався стриматися, щоб не зірватися на крик, і процідив крізь зуби:

— Елізавето! Візьми себе в руки! Про що ти взагалі говориш? Яка «одна в домі»? Ти вільна жінка! Ти робиш, що хочеш, як хочеш і де заманеться.