Глава 17

Спогади

З самого ранку небо перебувало у вкрай поганому настрої. Воно виглядало глибоко незадоволеним усім світом, насуплюючись важкими, похмурими хмарами то десь на самому горизонті. 

То підступаючи зовсім близько до дахів маєтку. Здавалося, небесний звід веде якусь свою внутрішню суперечку, важку й мовчазну. Проте десь у середині дня настрій неба, як мені здалося, почав трохи покращуватися.

Похмура завіса розійшлася, і місцями крізь білясту плівку хмар почала пробиватися тепла, майже сором’язлива посмішка радісного сонця.

У ті хвилини серце сповнилося надією: ось-ось небесний світ над головою стане ясним та усміхненим. Здавалося, що цей день минеться без спалахів небесного гніву, без гучної лайки грому та без гірких сліз дощу.

Але все ж таки у тому загадковому світі хмар щось пішло не так. Під вечір здійнявся страшний, образливий вітер, який наче скаржився на несправедливість усьому живому.

І навздогін йому небо насупилося так люто, що стало майже чорним, поглинувши залишки світла.

У такому напруженому стані природа перебувала кілька годин. А потім, коли вечір уже починав неохоче віддавати кермо правління Її Величності Ночі. 

Темний простір, наче раптове друге сонце, освітила перша страшна п’ятипала блискавка, розітнувши морок до самої землі.

І майже одразу на мої володіння впав важкий вибух грому, від якого жалібно задзеленчало скло у вікнах. Хмари сприйняли цей гуркіт як останню образу.

Вони не витримали й з наростаючим темпом небесного плачу перекинули на грішну землю свої важкі, щільні сльози.

Настрій Елізавети, та певною мірою і Вільвети, дивним чином дублював ситуацію з природою. З самого ранку обидві ці жінки були похмурими та надзвичайно різкими на слова.

Між собою вони теж якось дивно й пристрасно обмінювалися кілкостями, справжній зміст яких я зрозуміти не міг, та й особливого бажання, щиро кажучи, не мав.

Згодом, коли сонце ще відчайдушно намагалося пробитися крізь броню хмарин, я вирішив прогулятися вглиб маєтку. Там, у найвіддаленіших кутках квіткового тераріуму, я насолоджувався довершеною естетикою рослин, намагаючись відволіктися від похмурих думок.

Мої роздуми були зосереджені на серйозних справах — на укріпленні найпівнічнішого військового гарнізону, одного з тих, що були підпорядковані мені.

І саме в цей момент я побачив Вільвету та Елізавету разом.

Вони стояли напівбоком до мене, і на моє здивування, посміхалися одна одній. Вони про щось тихо розмовляли, наче старі подруги.

Вони по черзі нахиляючись до пишної рожевої квітки, вдихаючи її ніжний аромат. Я був щиро радий, що ці дві фурії нарешті знайшли в собі сили примиритися.

Хоча б сьогодні, хоча б на цю мить. Я проходив зовсім поруч із ними, але вони були настільки захоплені своєю усміхненою бесідою, що навіть не помітили мого наближення.

Я розумів, що джентльменові не гідно підкрадатися, не означивши свою присутність, навіть якщо йдеться про власну дружину та мою помічницю.

Тому, порівнявшись із ними, я ввічливо кашлянув у кулак і промовив:

— Вибачте, що потурбував своєю присутністю, дами. Не звертайте на мене уваги. Продовжуйте. Я просто гуляю та насолоджуюсь квітами.

Але реакція на мою появу та цілком спокійні слова була абсолютно неадекватною. Вільвета якось занадто різко відсахнулася від Елізавети, випадково штовхнувши її стегном.

Та, втративши рівновагу, рефлекторно вхопилася за квітковий кущ, який виявився підступно вкритим безліччю маленьких гострих шипів. І в ту ж мить, відсмикнувши руку, роздратована Елізавета вигукнула:

— Вільві, ти що, хвора?! Я ледь не впала і поранилася через тебе!

У відповідь пролунав холодний, наче крижаний подих вітру, тон Вільвети, яка вже стояла до дружини спиною:

— Пані Елізавето, не треба перекладати власну незграбність на інші плечі.

Елізавета прижмурила очі, і в її погляді з’явилося щось тихе та погрозливе:

— Так ось як ти вважаєш? Тобто кожного разу твоя помилка — це незграбність іншого? А якщо я поставлюся до тебе так само? Хочеш перевірити? Відповідай!

Вільвета вмить вкрилася густим рум’янцем і, розвернувшись до Елізавети, стримано кинула:

— Пані Елізавето, ми з вами взагалі-то не наодинці! Майте повагу бодай до присутності вашого чоловіка!

Елізавета кинула на мене миттєвий, сповнений роздратування погляд:

— Ти про кого? Про Річі? Та ти подивися на нього! Йому начхати на все! У його голові лише твої нескінченні звіти та потреби селян! Я так і не почула відповіді на моє запитання!

Очі Вільвети спалахнули гнівом, але вона продовжувала тримати маску холодної стриманості:

 — Ви дійсно хочете почути мою відповідь? Вона може вам дуже не сподобатися... Пані!

Елізавета награно всміхнулася, сплеснула руками й відповіла з надривом у голосі:

— Та що ти кажеш? Ну ж бо, пані Вільвето, озвучте свою відповідь! Мені теж є що вам сказати... особливо після того, що сталося вчора!