Глава 15

Крокуючи порожнім коридором, я відчував, як кожна думка, наче гостра голка, прошиває свідомість. Питання, на яке я не міг знайти відповіді місяцями, знову постало переді мною в усій своїй похмурій величі.

А може, весь цей час вона не відкривається мені й не приймає мої почуття саме через ту мою так звану дружину та помічницю? Може, саме це стоїть між нами нездоланною стіною?

«Та ні! Ну не може такого бути!». Я заперечливо хитнув головою, хоча навколо не було нікого, хто міг би це побачити. Всі в окрузі вже давно знають, ціну мого шлюбу.

Юридична формальність, скріплена печатками, але позбавлена будь-якого тепла чи змісту. То лише спочатку її мати щось там переживала, що шлюб не через кохання, чи що, бо я так до кінця і не зрозумів тих материнських побоювань.

 А тепер уже всі давно заспокоїлися, припинивши шукати прихований зміст там, де його немає. Та й, мабуть, усі вже давно знають правду і про Вельмонта.

А щодо помічниці, то про це взагалі й мови бути не може. Іноді Вільвета мене бісить навіть дужче, ніж Елізавета. Її надмірна старанність, цей специфічний тон, яким вона вказує на мої обов’язки...

Ні, я впевнений: поведінка Емілії точно не через цих жінок. Це було б надто просто. Справжня причина криється набагато глибше — у її власній образі на мене.

Вона наче вирішила собі раз і назавжди, що я ошукав сподівання. І тепер цей вирок не підлягає оскарженню. А вона ж шляхетна аристократка до кінчиків пальців! І немає жодного значення, що вона походить із сім’ї збіднілих дворян. 

Де від колишньої розкоші залишилися лише спогади та старі герби. Вона — найдостойніша дівчина, яку я коли-небудь зустрічав у своєму житті. Горда, сильна, неймовірно вродлива тією особливою красою, що йде не тільки ззовні, а й з середини одночасно.

Вона чудова, легка в спілкуванні, коли не захищається від мене своїми шпильками, щира у кожній своїй емоції... І, як виявилося, вона має надзвичайно вразливе серце.

                                          Те  серце, яке, саме я, нікчемна худобина, і поранив.

З такими важкими, гнітючими думками я неспішно повертався назад до свого кабінету. Кожен мій крок відлунював під високим склепінням, нагадуючи про порожнечу всередині.

Треба працювати. Треба підписувати всі ті нескінченні накази, які підготувала Вільвета. Обов’язок — це те, що вище за все! Обов’язок — це те що має найвищу ціну.

Моя особиста драма, мій внутрішній розпач не повинні жодним чином позначитися на добробуті моїх підданих та землях, що належать мені.   

Люди не винні, що їхній лорд — ідіот у справах серця. Треба вчитуватися в кожен наказ, кожну цифру, кожну кому...

Але в моїй голові, замість думок про накази, болем пульсувало мовчазне вибачення:

«Еміліє... Кохана моя... Вибач... Просто вибач мені, якщо зможеш. Вибач за те, що за такий довгий час ми, волею долі, змогли нарешті опинитися наодинці в цій тиші, а я... я все зруйнував. Знову. Своєю незграбністю, своїм невмінням підібрати правильні слова. Пробач мені...»

Хоча, мабуть, таких ідіотів, як я, треба не пробачати, а просто полишати, викреслювати з життя, щоб вони не паскудили його своєю присутністю...

Я майже дістався дубових дверей свого кабінету, коли тишу розірвав різкий, невдоволений голос Вільвети. Вона наближалася швидко, її кроки дріботіли по паркету, наче град по даху:

— Пане Річарде! Де ви ходите? Ви взагалі бачили, скільки я для вас підготувала документів? Це все треба підписати у першій половині дня! Терміни тиснуть, а вас немає на місці! Ви взагалі мене чуєте?

 Вона підійшла зовсім близько, майже порушуючи мій особистий простір. Я повільно, немов через силу, розвернувся до неї.

Мій голос звучав глухо, абсолютно позбавлений будь-яких емоцій, наче говорив не я, а кам’яна статуя:

— Я чую вас, помічнице Вільвето.

Вона вмить відсахнулася назад. Її самовпевненість на мить зникла, коли вона побачила моє обличчя — бліде, із застиглим виразом мертвого спокою.

— Господи, пане Річарде? — здивовано промовила вона, і в її голосі вперше прозвучали нотки справжньої тривоги.

— Чому у вас такий вираз на обличчі? Щось трапилося? Щось серйозне?

Я лише ледь помітно знизав плечима, дивлячись кудись крізь неї. Мені було байдуже до її здивування, байдуже до всього світу.

— Так. Трапилося. Сонце для мене згасло... — відповів я так само без емоційно, наче констатував факт про погоду.

Вільвета насупила брови, її обличчя набуло виразу суворого нерозуміння.

— Що? Про що ви говорите? Яке сонце? Пане Річарде, ви себе нормально почуваєте? Ви марите?

Я ледь-ледь усміхнувся — це була гірка, понівечена подоба посмішки і додав:

— А, так ти про фізичний стан говориш?

Вільвета  знову наблизилася, її обличчя виражало рішучість змішану з роздратуванням. Вона простягнула долоню до мого чола, мабуть, справді вирішивши, що я захворів:

— Я бачу, вам усе-таки дуже зле. Мабуть, у вас чомусь почався жар.