Глава 14

Емілія зникла, за кутом довгого коридору, але перед моїми очима, немов випалене на сітківці, залишалося видіння. Я бачив, як вона з тим неоднозначним виразом на обличчі, осудливо хитає головою...

Такою прекрасною, любою всьому моєму серцю головонькою з найкрасивішим у світі рудим волоссям, що зараз здавалося мені єдиним світлом у цьому похмурому маєтку. Але погляд її коханих очей був...

Був іншим. В ньому читалося, як мені здалося розчарування в мені. У тому погляді не було ненависті, лише холодне, нищівне розчарування, яке било сильніше за будь-яке прокляття.

Що тут уже гадати і стояти в заціпенінні? Я силою відірвав руку від стіни. Обличчя моє втратило той безглуздий здивовано-приречений вираз дурня, який не вірить власній поразці.

Натомість з’явився вираз, притаманний людині, яка вже повністю змирилася з вироком — безпорадно-втомлений і вкрай спокійний. Це був спокій того, хто впав на саме дно і більше не має сил борсатися.

Я трохи насупив брови, намагаючись зосередитися на пульсації болю, щоб хоч якось заглушити гул порожнечі всередині. Лівою рукою дістав хустинку, обережно промокнув нею кров на руці.

Вона вже встигла трохи набрякнути в місцях, де кулак зустрівся зі стіною; шкіра лопнула, і кісточки випирали синюшними горбами.

Потім я почав обмотувати руку полотном, затягуючи вузол за допомогою лівої руки та зубів.

Відчуття грубої тканини на губах і солоний присмак власної крові були зараз єдиним, що тримало мене в реальності. Потім із задньої кишені дістав другу, запасну хустинку і обмотав ще й нею руку, що тепер пульсувала жаром та болем.

Я робив це механічно, дивлячись в одну точку на холодній кладці стіни.

                                        Ну от і все... Як кажуть: не було, не було — і не стало.

Так, звісно, у книжках пишуть інакше. Там чоловік, замість того щоб безсило бити стіни, миттєво кинеться навздогін своїй коханій! Він перехопить її біля самих дверей, підхопить на руки або впаде на коліна...

І почнеться: обійми, зізнання, сердечне вивільнення почуттів, поцілунки, знову обійми, знову палкі слова, щастя, любов та радісна крапка у черзі нескінченних душевних мук. Вона ж бо тільки й чекає від нього того самого «вчинку».

Він цей вчинок робить — і всі задоволені, а читачі витирають сльози розчулення від чергового щасливого фіналу.

Читав я про це все... У житті так воно не працює. Точніше працює, але за дуже певних обставин.

У книжках автор художньо підводить сюжет саме до такого моменту, де дія героя буде і доречною, і своєчасною, а стан героїні — це завжди режим очікування чоловічого кроку.

 Але це якась ляльковість, паперовий театр! Я з самої юності відчував цю фальш, коли гортав сторінки з епічно-романтичними моментами.

У житті все інакше. Бо що той герой, що його обрана кохана — всі вони живі, складні, емоційні створіння. У кожного може бути свій внутрішній стан, який в біса не збігається зі станом коханої людини. 

Бо не коханням одним кожен день сповнений, як би нам того не хотілося.

Так, почуття до коханої заповнюють свідомість майже до країв. Майже! А ще є просто звичайне, буденне життя. І там усе йде своєю чергою і своїм жорстким порядком, що прямо впливає і на самопочуття, і на настрій.

І отой твій пишномовний вчинок героя може виявитися взагалі недоречним або просто невчасним, бо у героїні в той момент настрій і емоційний фон можуть бути зовсім не на висоті.

А якщо сам герой став причиною того поганого емоційного стану, то оті наздоганялки, падіння на коліна і все тому подібне взагалі може здатися жінці повним, нелогічним безглуздям.

Бо в цей конкретний момент вона може просто люто злитися на коханого. Все! Оце є правда і справжнє життя. А коли кохані люди ще навіть не разом як пара чи сім’я, то взагалі будь-яка дурість, один миттєвий нерозумний вчинок може в секунду розірвати ті тонкі, невидимі нитки, що їх пов’язують.

От якраз як зараз і відбулося. Я сам відчував, як ці нитки луснули, залишаючи мене в повній самотності....

І я не можу в це повірити... ВОНА! Моя кохана своїми власними рученьками спекла для мене ту булочку!!! Вона — для мене!!! Що ж це, в біса, означало?

Що вона всі ці пів року теж про мене думала? Що всі ці нескінченні місяці після тієї ночі вона теж не могла мене забути? Чи що це було? Господи, який же я тупий... Який же я непроглядний дурень... Нічого не розумію взагалі.

Так чому ж вона тоді не прийняла мої почуття, коли я зізнавався їй три місяці тому? І от якраз, як у тих дурних книжках, зізнавався, стоячи на одному коліні, з усією щирістю, на яку був здатний!

Чи ця булочка означала, що вона остаточно поставила крапку? Чи то був лише сухий жест ввічливості, а я собі навигадував зайвого? Тоді ж чому її любий голосочок був таким сладесеньким?

Таким ніжним, що від нього серце заходилося? Чи то мені вже так відчайдушно хотілося, щоб він таким був, що я сам себе ошукав?

Я дуже тупий... Я нічого не розумію, окрім одного-єдиного факту: я кохаю Емілічку мою до нестями, до потемніння в очах, і при цьому абсолютно не знаю, як стати ближче до неї, не зруйнувавши все остаточно.