Глава 13

Потім вона звернулася до мене. Її голос був негучним, м’яким, майже невагомим, але в ньому відчувалися веселі нотки, що змушували моє серце співати.

Це був кришталевий солодкий голосочок, але для мене він став громом серед ясного неба.

А головне, він був надзвичайно лагідним. Від неочікуваності мене мимоволі сіпнуло, наче по голій, незахищеній спині з розмаху вдарили батогом. Кожне слово обпікало, змушуючи тіло напружитися.

 — Вітаю вас, пане Річарде. Як ви себе почуваєте зранку? Сподіваюсь, що все добре, — промовила вона.А я...

Я, чуючи цей янгольський, коханий до болю голос, продовжував стояти мовчки. Я не міг навіть поворухнутися, не міг змусити свої м’язи розслабитися, щоб просто поглянути на неї.

Я продовжував дивитися в порожнечу коридору перед собою, боячись, що один погляд у її бік остаточно спопелить залишки моєї витримки.

Так і стояв — заціпенілий, немов кам’яний ідол, що втратив здатність дихати.

Емілія, мабуть, сприйняла мою реакцію як щось кумедне або дивне, бо боковим зором я побачив, як вона коротко всміхнулася в кулачок, спостерігаючи за моїм безглуздим стовпом заціпеніння.

Вона витримала паузу і продовжила ще м’якше:

— А скажіть ще, Ваша Величносте пане Річард... Вам прийшовся до смаку той смаколик, що я підготувала для вас тоді у кабінеті? Скажіть, будь ласка, хоч слово. Або просто кивніть.

Від цих слів мої очі розширилися ще більше, стаючи схожими на дзеркала, в яких відбивався мій власний жах. Серце забилося так швидко, що здавалося, воно от-от проб’є ребра.

Але чомусь саме в цю мить, крізь пелену страху та жахливе серцебиття, я відчув у собі якусь примарну крихту сил.

Нарешті я зміг розімкнути затерплі губи і вимовити слова — вони звучали сухо, стримано, тихим голосом, який здавався мені чужим:

— Вибачте, пані Еміліє... Не мав щастя відчути той смаколик на смак, бо його забрала із собою пані Вільвета, та мабуть із задоволенням поласувала ним. Але гадаю, смак у нього був чарівний...

Промовивши це, я в ту ж саму мить зрозумів: краще б я взагалі мовчав. Краще б я назавжди втратив дар мовлення саме в цю секунду.

Я ще навіть не встиг закінчити фразу, а вже шкірою відчув, як між нами виникла жахлива напруга

Вона не просто з’явилася — вона почала розростатися, наче грозова хмара, що миттєво поглинає все світло навколо. Повітря між нами стало настільки щільним, що його можна було різати ножем.

Боковим зором — бо дивитися їй прямо в обличчя я все ще не наважувався — я бачив, як тендітне тіло Емілії напружилося. Кожна лінія її постаті стала гострою. Як тільки останній звук мого голосу завмер у коридорі, я почув відповідь.

Це вже не був той милий і лагідний голос. Він залишався таким самим чарівно-кришталевим, але тепер у ньому явно відчувалися нотки щирого обурення та глибокої, незаслуженої образи. Кожна літера була просякнута розчаруванням:

 — З’їла Вільвета? Я ж сама готувала ту кляту булку для теб... для вас, Річард!

Почувши це, я, мабуть, став білішим за крейду. Мене охопив такий холодний озноб, якого я не відчував навіть у найлютіші морози. Боковим зором я спостерігав, як Емілія неспішно, з якоюсь особливою, страшною грацією повернула свою голову у мій бік.

Вона дивилася на мене знизу вгору, і її обличчя в ту мить нагадувало розлючену левицю, яка готується одним стрибком розірвати безмозку здобич, що так незграбно потрапила в її поле зору.

Її погляд буквально спопеляв мене на місці. Вона промовила тоном, який обпік і моє серце, і кожну клітину моєї шкіри:

— Ти віддав те, що я особисто готувала для тебе... тій... цій... той... Ти... Ну, пане Річарде, знаєте...

Вона не закінчила. І в цьому незавершеному реченні було більше болю, ніж у будь-якому крику. Вона різко повернула голову, і дивлячись у перед почала віддалятися.

Так само неспішно, як і підходила, але тепер цей темп здавався мені катуванням.

Кожен обурений цокіт її підборів по кам’яних плитах коридору відлунював у моїй голові, наче предсмертний дзвін. Кожен крок — це цвях у труну моїх надій.

А в голові, заповнюючи всю мою свідомість, ричали думки, від яких хотілося кричати: «ТИ КЛЯТИЙ СМЕРДЮЧИЙ НЕПОТРІБ!!! ТИ КЛЯТИЙ ШМАТОК ЛАЙНА, ТИ СПОГАНИВ УСЕ!!! МАЙЖЕ ЄДИНУ ЗУСТРІЧ НАОДИНЦІ З КОХАНОЮ ЗА ПІВ РОКУ ТИ ЗМІГ ПОВНІСТЮ ЗРУЙНУВАТИ!!! НЕНАВИДЖУ СЕБЕ!!!»

Гнів на самого себе вмить охопив мене з такою первісною, нестримною силою, що я захрипів. Тіло затремтіло у великій судомі. 

Я відчував, як кров приливає до обличчя, мабуть роблячи його багряним від люті та сорому.

Я підняв перед собою стиснуті в кулаки руки, які ходили ходором від надлюдського напруження. У цю мить я не придумав нічого кращого, щоб виплеснути цей нестерпний гнів, ніж щосили вгатити в стіну правою рукою.

Удар був надпотужним. Звук удару розкотився порожнім коридором, наче постріл із гармати. Рука вмить відповіла болючим імпульсом, кісточки пальців вибухнули вогнем. 

Але цей фізичний біль був лише слабким відблиском тієї муки, що роздирала мене зсередини.