Глава 12

Я різко похитав головою, наче намагаючись фізично витрусити ці жахливі примари зі своєї свідомості! Жах якийсь... Дивитися в найкоханіші очі у світі й бачити в них лише крижане розчарування та неприховану огиду до себе...

Це було страшніше, ніж битися з ворогом, що вдесятеро переважає чисельністю. Там ти принаймні знаєш, як померти з честю, а тут — ти заживо гниєш під поглядом тієї, хто є твоїм єдиним сенсом...

На мене чекав цілий стос наказів і звітів, які підготувала Вільвета. Вона передала їх через прислугу прямо до кабінету, але я відчував, що стіни починають насуватися на мене.

Повітря стало густим, немов розпечений свинець.

Я не міг всидіти на одному місці ні секунди більше. Навмання вихопив з великої купи лише два папірця, розмашисто підписав їх, навіть не вчитуючись у суть, і майже вибіг із кабінету.

Простір, що завжди здавався величним, тепер тиснув на плечі, наче гранітна плита.  Сьогодні, мабуть, буде один із тих самих нестерпно важких днів, коли туга за Емілією переповнюватиме мене через край, не залишаючи місця для кисню.

До того ж день від самого ранку пішов шкереберть — я ще жодного разу не побачив її бодай здалеку, не почув її солодкого кришталевого голосу чи сміху, що зазвичай розливався десь у віддалених залах, даруючи мені надію.

Я безцільно йшов довгими коридорами Південного крила, повністю занурений у думки про неї, як раптом... я завмер. Попереду, наче марево посеред пустелі, з’явилася вона....

Разом із двома покоївками Емілія йшла мені назустріч, тримаючи в руках акуратно згорнуту білу постільну білизну. Мабуть, несла її до покоїв Елізавети.

Побачивши її, я мимоволі нахмурився — не від гніву, а від тієї чаруючої, майже болючої краси, що спалахнула в променях ранкового сонця, яке пробивалося крізь високі вікна.

Вона, наче небесний янгол, що спустився на грішну землю, усміхалася і легко сміялася з іншими дівчатами, неспішно наближаючись до мене.

А я просто застиг, затамувавши подих, відчуваючи, як світ навколо перестає існувати....

Я бачив, як вона декілька разів мигцем глянула у мій бік. Серце в ту мить не знало, що йому робити: чи вистрибнути з грудей прямо до її ніг, чи, навпаки, назавжди перестати битися від цього солодкого жаху.

А далі відбулося те, від чого серце все ж таки вирішило розірвати грудну клітину шаленим ритмом. Двоє дівчат-покоївок звернули до найближчої гостьової спальні, а МІЙ ЯНГОЛ Емілія продовжила свою неспішну ходу прямо мені назустріч.

                                        МИ ЗАРАЗ БУДЕМО У ЦЬОМУ КОРИДОРІ НАОДИНЦІ!!!

Вона наближалася — мовчки, ледь помітно посміхаючись власним думкам, проте вперто не дивилася на мене. А я... А я стояв і боявся! Який же я клятий боягуз, щоб мене вразило блискавкою на цьому самому місці!

Я просто застиг, як якийсь безглуздий бовван, як кам’яна статуя з широко розплющеними очима, стискаючи щосили ефес своєї шаблі. Ефес врізався в долоню, але я не відчував болю — я відчував лише параліч.

Застиг я, і всі мої пафосні думки, всі приготовані пояснення, всі слова — все застигло разом зі мною, перетворившись на крижаний моноліт.

Я не розумію, як можна відчувати такий страх перед тендітною дівчиною, коли я неодноразово бував у смертельній небезпеці! Я сам йшов у бій, дивився смерті в обличчя...

А зараз я заціпенів так, наче я останній, найжалюгідніший боягуз у всій країні!

Вона була вже на відстані витягнутої руки. Неспішно оминаючи мене, вона проходила повз, а я, клятий боязливий шмат м’яса з гордим титулом Герцога, не міг видавити з себе жодного слова! Жодного звуку!

Я лише дивився зверху вниз на її граційну ходу з насупленим, кам’яним і, мабуть, жахливо перекошеним від внутрішньої муки обличчям. Це була ганьба! Як я міг після цього називати себе чоловіком, воїном, лідером?

Господи, та що ж зі мною коїться! Моя кохана зовсім поряд! Ми нарешті наодинці, ніхто не завадить!

«ТА ЗРОБИ Ж ТИ ХОЧ ЩОСЬ, КЛЯТИЙ БОЯГУЗЕ!!!» — несамовито стукало у мене в скронях, наче молот об ковадло. Але тіло не слухалося. Я просто стояв мовчки, провокуючи цю вбивчу тишу.

Вона проходила настільки близько, що ледь торкнулася своєю рукою мого ліктя — випадковий, невагомий дотик, який пропік мене наскрізь, наче розпечене тавро!

                                І раптом вона зупинилася. Зупинилася прямо навпроти мого правого плеча.

Я відчув, як від неї хвилею йде якийсь неймовірний, п’янкий аромат. Це була дика суміш аромату з квітів, теплої домашньої здоби, свіжої білизни та ще цілий ворох найніжніших пахощів, які вмить затьмарили мій мозок.

Я не розумію, як від однієї дівчини може йти стільки чарівних ароматів одночасно. Здавалося, наче посеред цього холодного, коридору раптом поставили величезну клумбу з найдорожчими квітами, додавши туди найтепліші аромати хатнього затишку.

Цей запах паралізував мої залишки волі, вимикаючи здатність мислити логічно.

                                                                      А потім...