Глава 9

Вільвета поспішно зібрала зі столу всі папірці, навмисно обійшовши мене по широкій дузі, щоб не торкнутися навіть краєм одягу. Вона швидко, дзвінко відбиваючи підборами ритм свого гніву, попрямувала до виходу. Але біля самих дверей різко зупинилася.

Розвернулася, стрімко наблизилася до підносу зі здобою і, кинувши на мене гострий, розлючений погляд, прихопила дві булки. Одна з них була саме тією, яку підготувала для мене своїми ніжними ручками Емілія.

Вільвета зробила це мовчки, і так само мовчки та швидко покинула кабінет. Ще довго було чути, як її підбори цокотять луною по кам'яній підлозі Південного крила.

Елізавета знову опустилася на софу і, ліниво махаючи веєром, здивовано спитала:

— Річі, що з тобою таке? Ти так сильно засмутився через те, що я натякнула, аби Вільвета не жила в цьому будинку?

Я важко зітхнув, розвернувся, підійшов до столу і важко плюхнувся у крісло, втомлено потираючи чоло. Елізавета потягнулася за черговою порцією солодощів і знову звернулася до мене:

 — Річі, ну справді, що з тобою?

Моя роздратованість нікуди не зникла. Я подивився в її бік і сухо промовив:

— Елізавето, до чого була вся ця гра? Поясни мені нарешті. Вона, смакуючи здобу, всміхнулася і невимушено відповіла:

— А чому це ти вирішив, що це була гра? Я лише мотнув головою:

— Скажи чесно: ти що, справді відчуваєш якусь конкуренцію з боку моєї помічниці? Ти ж сама наділена такими жіночими принадами, що кожна заздритиме! Як ти взагалі можеш вбачати в комусь загрозу?

Елізавета чарівно всміхнулася, і в її очах майнув вогник задоволеного самолюбства:

— Ну нарешті, любий, ти помітив, що я теж, як-не-як, жінка. Дякую, це прозвучало приємно. І от саме тому, що я володію, як ти висловився, цими принадами, я дуже добре розумію, які бажання вони можуть викликати в чоловічих очах, коли належать іншій жінці!

Я нахмурився і, пильно подивившись на неї, промовив:

— Елізавето! Ми тут залишилися вдвох. Може, досить уже грати роль ревнивої дружини?

Вона, наче пропустивши моє запитання повз вуха, підсунула ближче до софи високий табурет із м’яким сидінням. Знявши черевички, вона вальяжно розкинулася на подушках, закинувши ноги на табурет.

Повільно махаючи веєром і неспішно смакуючи булку, вона перепитала:

— Так що ти там кажеш, любий? Я нахилив голову вбік, ледь стримуючи гнів:

— Ти чудово чула, про що я тебе спитав!

 Вона посміхаючись подивилася на мене:

— Річі, ми одружені з тобою вже  шість років! Ти забув, що я твоя дружина? А ти ж мій любий чоловік?

Я стиснув вилиці так, що затерпли зуби, і процідив:

— Скажи, тобі не соромно так поводитися? Чи ти зовсім загралася ? Цей веєр... його подарував Вельмонт? Вона раптом стала серйозною і різко спитала:

— До чого тут він?

— Я питаю тебе ще раз: цей веєр подарував Вельмонт?

Вона насупилася і незадоволено кивнула:

— Так. Це його подарунок...

Я кивнув у відповідь:

— Ну то скажи мені, тобі не соромно зараз, коли ми наодинці, говорити мені «любий», «Річі»? Та ще й влаштовувати цю безглузду сцену ревнощів! Та ще й до кого? До моєї помічниці! Усі в маєтку і поза його межами давно знають ціну нашому шлюбу. Ти дуже сильно переграла сьогодні, Елізавето.

Елізавета ледь повела бровою. Вираз її обличчя став дивним, майже невловимим, і вона відповіла:

— Ну... можливо, тому, що Вільвета — занадто красива жінка. До того ж, вона ельфійка. Дуже, дуже вродлива. Надзвичайно...

Я стиснув губи і перебив її:

— До чого тут врода Вільвети? Я тебе питаю: тобі зовсім не соромно? Совість тебе не мучить перед Вельмонтом? Ні?

                                                                      *   *   *

          Вітаю вас! Оновлення виходитимуть щодня, тому не загубіть цю історію серед інших -  підпишіться на мене, додайте у бібліотеку і дайте знати сердечком❤️, що вона варта    того.                                                                        Дякую Вам любі читачі))))