Глава 8

З моїх важких, похмурих думок мене раптово вирвав незадоволений голос Елізавети:

— Річарде! Ну що це знову було? Емілія — надзвичайно вихована дівчина! Вона походить із родини родовитих баронів, які, хоч і збідніли, проте зберегли гідність. Вона вправна у всіх справах, вона — чудова помічниця і вміє підтримати світську бесіду! Скільки можна ставитися до неї так, наче вона... не знаю навіть, яке слово підібрати... Ти дивишся на неї, як на непотріб!

Мені просто соромно за тебе! Емілія — красуня, яку ще варто пошукати, а ти зиркаєш на неї, наче на прокажену. Ну, звісно, мені цілком підходить, що ти не розглядаєш її як жінку, але така відверта неповага до персоналу не гідна Герцога!

Вільвета, запиваючи чаєм шматок запашної здоби, теж вставила своє слово, звертаючись до мене:

— Я згодна! Пані Елізавета все правильно каже. Від самого початку, як тільки Емілія з’явилася в нашому маєтку...

Елізавета вмить перебила її, гостро примружившись:

— У нашому?

Вільвета скривилася від власної незручності й поспіхом виправилася:

— Вибачте. Обмовилася. У маєтку пана Річарда. Від самого початку ви, пане, ставитеся до неї не те що холодно чи відсторонено... Ви дивитеся на неї так, наче вона — якийсь сміття під ногами. Це зовсім нечемно. За ці пів року дівчина довела, що вона і робітниця зразкова, і особистість чудова. Наша Емілія підкорила навіть мене!

А от від вас, чесно кажучи, я такого не очікувала. Мені прикро, що дівчина викладається на повну, аби вам догодити, а ви, як господар, ставитеся до неї гірше, ніж до розбитої вази.

Елізавета, доїдаючи свою булку з повними щоками, активно закивала:

— Так-так, Річі! Це жахливо з твого боку. Мені іноді здається, що ти одного дня просто виженеш її, настільки вона тобі не подобається. А я цього не хочу. Он краще вижени Вільвету!

У відповідь на цей випад Вільвета поперхнулася чаєм, закашлялася і обурено вигукнула:

— Що ви таке кажете, пані Елізавето! Це не вам вирішувати!

Елізавета лише знизала плечима, жуючи нову порцію здоби:

— Звісно, не мені! От я і кажу, що мій Річі повинен це вирішити. Ну, принаймні, якщо не звільнити, то зробити так, щоб ти не жила тут постійно. Ну, щоб приїжджала тільки за потреби... Звіт здала — і поїхала собі. Тобто ти сюди, коли треба, приїжджаєш до нас, або я до тебе... Тобто ми! Коли захочеться, я маю на увазі...Тобто коли треба.. Тобто... Річарде, ну чого ти мовчиш?!

Вільвета теж подивилася в мій бік, і в її голосі почувся відчай:

— Пане Річарде? Ви ж не думаєте так само, як ваша дружина?

Але мій настрій було остаточно зіпсовано. Слова Емілії поранили мене неймовірно глибоко. Я ніколи в житті не закохувався по-справжньому. Точніше..взагалі не закохувався...

Так, я бачив, що жінки бувають гарними, привабливими, розумними, і іноді ці якості поєднувалися в одній особі.

Але самого почуття закоханості я до них не плекав. Тридцять шість із половиною років я прожив, гадаючи, що кохання — це або вигадка для літературних сюжетів, або я народився якимось «неправильним», позбавленим цього хисту.

                                                              Але кохання існує...

Виявляється, закохатися з першого погляду і потім щохвилини думати про кохану — це дуже просто і водночас нестерпно. Саме так зі мною і сталося. Серед сотень жінок, яких я бачив за все своє життя, саме Емілія незбагненним чином довела мені: у мене є серце.

Живе, вразливе серце. І вона ж сама тепер завдавала йому ударів... Господи, чому ж кохати так боляче? Чому слова тієї, яку обожнюєш, ранять дужче за шаблю?

Дріб’язкові хвилювання цих двох жінок, які зараз із апетитом поглинали ті кляті булки, почали мене відверто дратувати. Мені хотілося залишитися наодинці зі своїми пораненими почуттями.

Емілія цього разу занадто чітко дала зрозуміти: вона не вірить у щирість мого серця. Я важко провів долонею по обличчю і роздратовано кинув жінкам, що вичікувально дивилися на мене:

— Що ви обидві хочете від мене?!

Елізавета здивовано підняла брови, почувши мій тон. А от Вільвету ці слова зачепили за живе. Її брова лише раз сіпнулася. Вона припинила жувати й відповіла крижаним голосом:

— Я від вас, пане Річарде, нічого не хочу. Ви мій роботодавець, я — ваш співробітник. І вибачте, але сьогодні я вже не в тому стані, щоб продовжувати детальний розгляд звіту. Прошу мене вибачити. Ми продовжимо завтра.