Глава 6

Але роздратованість дружини вже остаточно взяла гору. Вона якось невдало спробувала покласти ногу на ногу під своєю пишною сукнею, проте в неї це не вдалося.

Це ще дужче її розлютило, і вона різко вигукнула:

— Ну і я теж тоді послухаю та подивлюся ваші звіти!

Я ледь помітно всміхнувся та спокійно відповів:

— Ну, ти вже намагалася їх слухати раніше, і вони здалися тобі нудними. А одного разу ти навіть солодко заснула під час доповіді.

Вона, гнівно стиснувши губи, відказала:

— Ну, а тепер я точно не засну! Буду пильно стежити в обидва ока за вашими... надто щільними звітами.

Вільвета втрутилася у розмову:

— Вибачте, пане Річарде, але я не можу проводити звіт у такій неналежній обстановці!

Елізавета єхидно всміхнулася і миттєво відпарувала:

— Ну звісно ж, ти не можеш. Як тут проведеш звіт на кінчиках губ МОГО чоловіка, коли його законна дружина сидітиме зовсім поряд!

Вільвета знову кинула на Елізавету сповнений роздратування погляд і почала:

— Ви...

Я зрозумів, що той порядок, який начебто почав набувати чітких рис, знову без вороття розчиняється в ентропії емоційного хаосу! Мене це  неабияк дратуватувало!

 Елізавета, високо піднявши брови і майже стріляючи блискавками з очей, кивнула в бік Вільвети і з викликом вимовила:

— Так! Я! І що далі?

Я різко підняв руку, поставивши її перед собою, наче зводячи невидиму стіну між ними, і голосно промовив:

— Досить! Ви обидві — досить!

Елізавета вже зовсім не могла опанувати власне роздратування. Вона нервово плеснула веєром по долоні й обурено вигукнула:

— Ну, це вже взагалі нестерпно чути! Ти розмовляєш із нами обома так, наче ми рівні між собою! Наче ми обидві твої дружини! Що це за тон?!

Вільвета злорадно всміхнулася, кидаючи у бік Елізавети переможні погляди. Я помітив це і звернувся саме до неї:

— Це слово «досить» стосується і вас, пані Вільвето! Чи я недостатньо голосно та чітко це вимовив? Елізавета радісно підхопила:

— От так! Саме так треба було одразу дати їй усе зрозуміти!

Я різко повернув голову до дружини і роздратовано промовив:

— Це стосується і тебе теж! Ми завершимо сьогодні цей клятий звіт чи до самої ночі будемо обмінюватися цими гострими фразами?

Це питання кожна з жінок сприйняла виключно у свій бік, і вони майже одночасно вигукнули:

— А чого ти в мене це питаєш?

— А чому це ви в мене про це питаєте?

Ситуація, на мій погляд, починала остаточно виходити за межі розумного. Залишалося лише одне — застосувати свій сталевий командний тон. Звісно, кожній із них це буде неприємно, але іншого виходу я просто не бачив.

Я вже відкрив був рота, щоб виголосити промову, яка мала б втихомирити жінок, як раптом з боку дверей почувся кришталево чистий і солодкий голос дівчини, в яку я був нестямно закоханий:

— Доброго ранку, шановні пані та ваша світлосте. Щиро сподіваюся, що моя скромна присутність не завадить вашій важливій бесіді. Вибачте, шановні, я просто принесла вам ранкові ласощі від нашого майстра-кухаря та ароматний духмяний чай.

Я так і завмер на місці з напіввідкритим ротом. Усередині моє серце болісно й сильно стиснулося кілька разів поспіль. А кімната тим часом наповнилася затишним ароматом свіжої випічки та чарівними пахощами трав’яного чаю.

Жінки одночасно повернули голови в її бік, і мені здалося, що поява Емілії вмить їх примирила. Елізавета радісно вигукнула:

— О ні, люба моя! Ти, як завжди, з’явилася вчасно! Я страшенно зголодніла після всіх цих ранкових хвилювань!

Вільвета теж посміхнулася і м’яко додала:

— Еміліє, ти й справді дуже вчасно. І справді, усе, що ти принесла, виглядає настільки смачно, що гріх буде не скуштувати.

Моя кохана Емілія розпливлася у своїй чарівній посмішці, кинувши на мене швидкий погляд, від якого моє серце ледь не зупинилося від хвилювання.

Вона граціозно схилилася у напівреверансі, вправно тримаючи важкий піднос з усілякою духмяною випічкою, інкрустованими чашками та срібним заварником, і ніжно промовила:

— Дякую вам, панночки. Мені дуже приємно, що я змогла так порадувати вас із самого ранку.