Глава 5

Час в замку спливає швидко, навіть занадто. Вже два тижні минуло, як я вирішила залишитися в цьому місці. Про напад на місцевих жителів, більше ніхто не згадував. Все що мені було відомо, як виявились поранені, були сім'єю лісників, що жила в кінці селища біля лісу. Коли я спробувала хоч щось дізнатись у них при повторному огляді, вони не промовили і слова про події того дня, неначе хтось стер їхні спогади. Можливо стража залякала їх, або ще страшніше, була застосована магія... Довкола ходили плітки, що це зграя диких вовків напала на них, але я добре знала що ці звірі не залишають таких ран. Та й пліткам в цьому замку, як виявилось не слід довіряти, особливо коли їх розповсюджують люди короля. Одне було зрозуміло точно, це місце приховує забагато таємниць. Весь цей час я допомагала Аї, іноді приходив Брун, син місцевого пекаря, який лише торік став солдатом. Невисокий, повненький з великим кирпатим носом та смішним, кучерявим волоссям кольору соломи, та він і сам нагадував одну із тих пухких булочок що завжди були в його торбині. Мені навіть стало цікаво, як йому вдалося пройти іспит на королівського стража. Але в добродушного Бруна й справді був талант до знахарства, навіть поранені поруч з ним почувалися спокійніше.

- На сьогодні достатньо, ти гарно попрацювала. - Ая посміхнулася й сіла на стілець поруч, поглядаючи на мою роботу. Зашкварчала свічка, це вже була третя за цей вечір. Я перелила евкаліптовий бальзам в останню склянку й поставила до купи інших.

- Потрібно поповнити запаси... Корінь оману, амарант, кора дуба та багато іншого... Якщо гарячка пошириться замком, ліків не вистачить. - видихнула я, й почала розминати задубівши м'язи.

- Раніше ми замовляли більшість трав у Сильвії та ще у деяких торговців, але зараз доведеться шукати когось іншого. Не кожен згодиться йти до лісу, який прилягає до Морозних гір, та ще й після того що сталося...

- Ти більше нічого не чула про той напад? - полум'я здригнулось останній раз, й кімнату поглинула темрява. Мої пальці спритно намацали нову свічку в шухляді стола.

- Нічого... Я намагалася запитати у стражі, але вони лише повторювали свої байки про скажених вовків, а ще пригрозилися, немов не пхай свій старий ніс куди не просять. Щось Гарольд розпустив своїх підлеглих, раніше ніхто не розмовляв зі мною в такому тоні, бо майже кожен побував в цьому лазареті або ж побуває.

- Це все занадто дивно, я зустрічала багато хижаків в горах і навіть тіла загиблих від них людей, але такі поранення я бачила вперше. Судячи з ран, ці тварюки були набагато більшими за звичайного лісового вовка. - в голові промайнула одна думка... - А чи не могли це бути здичавілі фейрі? - прошепотіла я. Колись давно, Сильвія мені розповідала легенду, якщо фейрі занадто довго залишався у своїй звірячій подобі, й мав недостатньо сили волі, то починав втрачати свою людяність й скаженів. Також таке могло статись внаслідок укусу тварі з мороку, їхня могильна отрута проникає в кров і руйнує магію зсередини підкорюючи розум, а для звичайної людини це і взагалі смертельно.

-Краще послухай мою пораду дитинко, щоб то не було, тобі й справді не слід шукати причину, а то може трапитись біда, і вже навіть я не зможу нічим зарадити. Королівська стража має патрулювати прилеглі території, а ще є маги, ми все одно не зможемо нічим допомогти. Ходи краще на кухню, я попросила Едмунда залишити тобі щось на вечерю, хоча ти вже й маєш кращий вигляд ніж раніше, але все одно потрібно більше дбати про себе. Мені вже час йти відпочивати, на сьогодні досить цих балачок. - Ая встала розправивши свою вицвілу лляну сукню й пошкутильгала до дверей.

Залишившись на одинці, думки так і роїлися в голові. Мені ще потрібно вивідати у Бруна, хоч якусь інформацію про стражів, які забрали тіло Сильвії. Кому належали ті стріли? Вони були не схожі на ті що зазвичай використовують в цьому королівстві, та й відьму вбити звичайними стрілами неможливо. Отрута... Є лише одна отрута яка здатна на це... Пил моріону. Цей камінь смертельно небезпечний для тих хто володіє магією. Але ж він надзвичайно рідкісний, у свій час фейрі подбали про те, щоб знищити всі запаси якими володіли люди. Занадто багато таємниць оточує її смерть, та ще й до цього причетний сам король...А ще, мої батьки... Через всю цю плутанину та події думки про них зовсім вилетіли з голови... Я видихнула й підійшла до велетенської шафи з ліками й травами, деякі з полиць були наполовину порожні. Майже більшість флаконів виглядали знайомими, саме я збирала в лісі та горах все необхідне для приготування того що містилось в них. Але зараз це викликало в мене лише смуток, серце картало відлуння минулого життя. Аж раптом за вікном щось скрипнуло, я крадучись підійшла до столу й взяла ножиці, міцно стиснувши в руці. Хто б це міг бути в такий час? Повільно відчинивши двері я вийшла до саду, де Ая вирощувала деякі лікарські рослини, які зараз покоїлись під шаром снігу. Крижаний вітер вдарив в обличчя, змусивши мене міцніше заправити хутряну накидку. За тінями дерев було важко щось розгледіти, та й місяць сховався за чорними хмарами, отже наближається снігопад... Добре що раніше я полювала вночі й мій зір та слух досить гострий. Вдалині виднілися захисні стіни, що оточують замок, зліва, за городом паркан з воротами, які ведуть до казарм солдатів, це було зроблено навмисно, щоб не гаючи часу переправляти поранених в лазарет. Ми знаходились в лівому крилі замку, тут же була і кухня з пральнею, та декілька кімнат для прислуги. В центральній частині жила королівська сім'я, та туди без дозволу не потрапити. Праве крило належало магам, яких з часом ставало дедалі менше. Я завмерла, інтуїція мені підказувала що щось не так. За деревом скрипнув сніг.

- Хто тут? Вам потрібна допомога? - захисної реакції вистачило тільки на те, щоб відскочити на крок, та вже було запізно, міцні чоловічі руки схопили мене й затиснули вуста.

- Це тобі знадобиться допомога, маленька хвойдо - прогуркотів чоловік позаду. Цей голос здавався знайомим. Холлер, от лайно! Я спробувала вирватись, але він лише міцніше стиснув моє тіло, захопивши у своїх ведмежих обіймах.