Глава 4

  Я лежала з заплющеними очима. В повітрі витав знайомий запах трав. Зараз прийде відьма й почне буркотіти, щоб я вставала, бо хатні справи не будуть чекати. Але щось глибоко всередині не давало мені спокою... Раптом спогади нахлинули буремною хвилею й затопили розум. Сильвія! Я підскочила й чорні плями затанцювали перед очима. Кров заклекотала в скронях. Я повільно сіла на ліжко та спробувала зосередитись, але було зрозуміло одне - це була не хижа.  
  Невеличка кімната або навіть комора зі стінами із сірого каменю, в якій знаходились лише стіл з безліччю книжок й ретельно відсортованими флаконами. На стільці лежала моя торбина. Через маленьке віконце пробивалось сонячне проміння. Довкола було чисто, навіть занадто, на стіні покоїлись полиці, до яких були підвішені різноманітні трави й коріння. Де я знаходжусь? Двері відчинились й увійшла старенька жінка тримаючи тацю з їжею. 
- Ти прийшла до тями! - її дзвінкий голос розлився кімнатою. 
- Що це за місце? Як я тут опинилась? - потерши очі запитала я. Жінка шкутильгаючи підійшла до столу, й обережно поставила тацю. Повітря заполонило запахом м'ясного бульйону й свіжоспеченого хліба. Мій шлунок стиснувся, до горла підступила гірка жовч. Ще трохи й мене знудить. 
- Дитинко, спробуй поїсти, твоє тіло зовсім ослабло. Так ти довго не протягнеш. - поглянувши з теплотою сказала вона. Сиве волосся, зв'язане у гулю, вузьке кругле обличчя, яке прикрашають блакитні, наче весняне небо очі, а довкола яких зібралась павутинка зморшок, кирпатий ніс та маленькі губи. Вся її постать навіювала тепло і щирість. Я обхопила голову руками. Вона видалась мені знайомою… Точно! Ця жінка прийшла разом зі стражою на площу. Перед очима стояли події того страшного дня. Сльози гарячими струмками зазміїлись по моїх щоках.  
- Моя дитинко, - жінка підійшла ближче й сіла поруч. Її теплі, шершаві руки спробували обережно пригорнути мене до себе, але я відсахнулась. Вона тяжко зітхнула, наче моя реакція засмутила її. - Я знаю, тобі важко, я й сама втратила всю родину, але Сильвія не хотіла б бачити тебе такою. Вона завжди говорила, що ти сильна, хоробра дівчина, якій випала тяжка доля. Я дала їй обіцянку піклуватись про тебе. В Кам'яному замку тобі нема про що турбуватися. Всім довкола я сказала, що ти моя племінниця з Гірської долини. Сестра була відлюдницею, майже ніхто нічого про неї не знає, й тому нікого не здивує, що вона приховувала доньку. Після її смерті я вирішила забрати тебе до себе, оскільки з нашої сім'ї залишились тільки ми двоє... Відтепер для всіх ти Арета з роду Азалії. Так я зможу дотриматись обіцянки даної Сильвії. - вона поглянула на мене. Тепер мені стало зрозуміло, це Ая про яку говорила відьма. Здається ми зустрілись набагато раніше чим я очікувала… Похиливши  голову  я не спроможна промовити ні слова. Ая повільно встала, опираючись на здорову ногу. - Я підготувала чан з гарячою водою й новий одяг для тебе. Купальня знаходиться навпроти. Але спершу поїж. - вона останній раз поглянула на мене й понуривши свої старечі плечі вийшла. 

   Вода приємно зігрівала тіло. Під великим чаном тліло вугілля. Що мені тепер робити? Як знайти вбивцю? Одне я знала точно, хто б це не зробив, я знищу кожного причетного до її смерті. Жага помсти неначе отрута розповзалася по моїх венах. 
  Одяг мішкувато висів на тілі. Там де колись були груди, зараз виднілись полонини… Здається я ще більше схудла. Дзеркало висіло біля столу де лежав шмат мила та рушники. Але кого я там побачу? Я повільно підійшла до нього. Дівчина спустошеним поглядом дивилась на мене. Чорне, наче кіптява, волосся звисало до стегон, яке я поспіхом почала заплітати в косу. Шкіра була занадто блідою, через що синці під очима тільки підкреслювали хворобливість. Якщо раніше я хоч трішки була привабливою, то зараз здавалась ходячим мерцем. Та зовнішність була найменшим що мене зараз турбувало. 
  Швиденько чкурнувши в кімнату я розклала на ліжку усі речі що дала мені відьма. Можливо вона залишила якусь підказку? Спочатку дзеркало. Я обережно взяла його та почала розглядати. Метал дарував приємну прохолоду. На перший погляд, воно здавалось
звичайним... Ручка вирізьблена у формі жінки, яка долонями огортає саму дзеркальну гладь, але  це щось мені нагадувало... Неначе я тримаю руків'я кинджала, а не дзеркала. Позаду, створюючи коло були викарбувані руни. 
Потрібно спробувати дізнатись що вони означають... Я ще раз поглянула на них та обережно поклала на ліжко. 
  Наступним було срібне кільце, у формі лози з маленькими шипами яка обвиває троянду, всередині якої сяє  камінь. Здається це чорний агат... Я спробувала його надіти, лоза поворухнулась і маленький шип вколов мій палець. Метал поглинув краплину крові та раптом невідома сила тонкими нитками потягнулася до мене. Розум окутав морок. Комора зникла. Довкола були Морозні гори огорнуті снігом. Але ці місця були мені незнайомі... Вдалині виднівся замок. Чорний, величний, наче вкарбований в скелю, головну вежу якого обіймала гаргулья дракона. Я спробувала поворухнутись, але тіло належало не мені. Я була в чиємусь розумі... Здається це був чоловік. Ми повільно підійшли до прірви, під ногами рипів сніг. 
- Не роби цього! - я спробувала закричати, але мене зустріла стіна зіткана з пітьми. Хто б це не був, але він не бажав, щоб хтось проникнув в його думки. Я відчайдушно спробувала пробитись крізь завісу. Якщо він помре, можливо я також. Спроби вирватись не давали результату, я могла тільки спостерігати. І  раптом ми зістрибнули зі скелі та стрімголов полетіли до низу, де вже чекало гостре каміння. Але він не відчував страху, тільки нестерпну самотність. Могутні, чорні крила розправились за спиною і ми злетіли до самих хмар. Щось силою виштовхнуло мене назад з видіння. Морок розсіявся. Я швидко стягнула кільце й пошпурила в мішечок. Більше ніколи не одягну цю гидоту!  Якою ж темною магією володіє ця річ? Невже завдяки йому я можу проникати в розум іншого створіння? Але хто це? І як я з ним пов'язана? Повільно видихнувши я спробувала зосередитись. Але в голові виникло ще більше запитань. За вікном роздалося каркання грака. Невже це той самий птах? Я визирнула назовні, але він вже зник... 

  Кам'яний замок був велетенським, а це ще тільки перший поверх! Озираючись я блукала коридорами намагаючись запам'ятати розташування кімнат. Ця інформація мені ще зможе знадобитись. Дивно що до цього часу я не зустріла стражу чи хоча б прислуг, але зважаючи на розміри будівлі, напевне роботи тут достатньо... Я крокувала довгим коридором, сірі кам'яні стіни наче тиснули на мене. Крізь велетенські вікна з чудернацькими фресками пробивалось проміння сонця. За поворотом дзвякнули металеві лати й лунали чоловічі голоси. Напевне це хтось зі стражів... Я підкралася ближче й притулилася до холодного каменю намагаючись почути про що йде мова. 
- Дідько! Знову ці тварюки прокралися на наші землі! Останнім часом їх стало забагато. - мовив перший. 
- Є поранені та вбиті. Я вже послав туди солдат. Потрібно сповістити магів та знахарів. Та ще мороки з тою відьмою... 
- Ви вже позбулися тіла? Потрібно приховати причину її смерті, це прямий наказ короля. Головне позбутися паніки серед міщан, ніхто не повинен дізнатися хто причетний до її смерті. 
- Ми вже розпустили плітки, що це були наймані вбивці, думаю це нікого не здивує, мало чого могла натворити та відьма. - розмова раптом затихла. Мені було страшно навіть поворухнутись. Раптом пролунали кроки та один із них визирнув із-за повороту. Страх скував тіло. Кремезний чоловік в блискучих королівських латах зі злістю витріщався на мене. Волосся схоже на іржавину вибивалось з під шолома. Посмішка що повільно розповзлась по його обличчі, оголила  гнилі, жовті зуби. 
- Арвід, подивись хто тут є! - крикнув він, й інший солдат вискочив слідом за ним. Він був вище за мене на дві голови, з добре розвиненими м'язами. На обличчі застиг вираз гніву, роблячи його перебитий, кривий ніс ще страшнішим. 
- Хто ти така? Навіщо шпигувала за нами? Я ніколи не бачив тебе тут раніше! - голос наче грозою пронизав коридор. Я лише щільніше притиснулась до стіни спиною, наче спробувавши розчинитись в ній. Жодного шансу прослизнути поміж ними в мене не було... 
- Мене звати Арета, я з дому Азалії… - мій голос тремтів.
- Кого ти намагаєшся обдурити? В знахарки немає родичів! Капітан зрадіє нашій здобичі. - іржавий підійшов до мене та боляче схопив за руку. 
- Запитайте у неї самі, я тільки прибула сюди й нічого не знаю! Я просто блукала коридорами в пошуках лазарету і помилково натрапила на вас. Я правда нічого не чула! - але схоже що мої слова не переконали їх. Мене потягли коридором, спроби опиратись тільки сильніше змусили стиснути огидні пальці солдата довкола моєї руки. Скоріше за все там залишаться синці... Плече нестерпно боліло, моя лайка тільки розсмішила їх. Шкода що в мене не було кинджала чи хоча б ножа, я б з легкістю здерла шкіру з його самовпевненого обличчя. Це було б не важче чим потрошити дикого кабана. Дерев'яні двері скрипнули й перед нами постав кабінет капітана, мене з силою заштовхали всередину. Довкола стояли забиті книжками шафи. На столі, за яким сидів капітан, розкладені мапи й папери. Він зосереджено щось розглядав, та шум що ми вчинили змусив поглянути на нас. 
- Арвід! Холлер! Що ви в біса робите? Навіщо приволокли її сюди?! - капітан встав із-за стола й підійшов ближче. Лати, на яких були викарбувані корона з мечем, загрозливо дзвякнули. 
- Ми спіймали шпигунку! А ще брехуху, уявляєте, цей щур сказав, що є родичкою знахарки! Але всі ми прекрасно знаємо що в неї нікого немає! Потрібно вибити всю правду з неї та дізнатись, для кого вона збирає інформацію. - голос іржавого Холлера, з кожним словом ставав не таким вже й самовпевненим як раніше. 
- Ви безглузді телепні! Замість того щоб виконувати мій наказ, ви зловили бідне дівчисько! Я скажу вам більше, вона і справді з роду Азалії, я власноруч привіз її з Аєю в замок! 
- Але... Вона підслухо... - не встиг Арвід договорити, бас капітана заполонив всю кімнату. 
- Ви двоє будете драїти лайно коней два тижні! Можливо хоча б це змусить вас виконувати накази, а не чесати язиками як придворні леді! Геть з моїх очей! - солдати, потупивши погляд, стрімголов вилетіли з кабінету, наче два шкідливі кошеняти. 
- А тобі, не варто самій нишпорити замком. - він обперся на стіл і суворо поглянув на мене. На вигляд йому було приблизно сорок років. Чорне волосся, через яке пробивалась сивина, стирчало наче голки їжака. Пронизливий погляд та прямий довгий ніс додавали йому мужності. Зараз я розуміла чому солдати так побоювались цієї людини. 
- Я лишень хотіла знайти Аю... - брехня легко вилетіла з моїх вуст, але здавалось що цього чоловіка не так вже і легко надурити. 
- Йди за мною! - наче віддаючи наказ своєму солдату, промовив він. Мені ж залишалось тільки слідувати за ним. 
  Ми увійшли в простору світлу кімнату. Довкола витав знайомий запах трав. Майже всю стіну займала шафа з безліччю склянок, флаконів та мішечків. Біля каміна стояли дві дубові бочки з чистою водою. З іншого боку знаходились чотири невеликих ліжка з маленькими столиками біля кожного. Також тут були двері, що, мабуть, ведуть в сад... За велетенським столом біля вікна, стояла Ая й обережно розрізала тканину для пов'язок. В мисці поруч в якійсь рідині поблискували металеві голки. Вона почувши шум озирнулась. На обличчі застигло здивування. 
- Вам потрібно ретельніше слідкувати за своєю родичкою. Вона вже встигла наробити галасу сьогодні. - не зважаючи на всю свою суворість, капітан розмовляв зі знахаркою з повагою, що насправді здивувало мене. 
- Добре Гарольд, вибач що потурбували тебе. Я прослідкую, щоб більше це не повторилося. - Ая зиркнула на мене. 
- Приготуйся, скоро прибудуть поранені. Я пришлю когось з солдатів, допомога не буде зайвою. 
- Дякую. Краще пришли Бруна, він гарно справляється з ранами. Скоро я в тебе його вкраду і зроблю своїм учнем - Ая підступно посміхнулась. Капітан лишень кивнув і швидко покинув приміщення. 
- Вибач, я просто хотіла знайти тебе, але заблукала, а потім наштовхнулась на стражу... - чомусь мені стало соромно перед цією жінкою. Я справді не хотіла додавати їй проблем. 
- Не думала що в тебе достатньо сил блукати й шукати пригоди на свою голову. В цьому замку є свої закони та правила, ти більше не живеш у лісі. Вирішуй зараз, ти залишаєшся тут та погоджуєшся на всі умови, або шукаєш інше місце. В мене й так вистачає клопотів. - вона нахмуривши лоба поглянула мені в очі. Гуркіт за дверима, не дав можливості відповісти. Лазарет заповнили солдати, що тримали закривавлені тіла людей. Всього їх було п'ятеро. 
  Серед них була дитина. Хлопчик стиснувши зуби намагався стримувати сльози, щось трапилось з його рукою. Можливо пошкоджене плече? Я швидко розірвала його сорочку й оглянула суглоб. Зі мною таке траплялося раніше... Впавши з гілки дуба, я не могла навіть поворухнути рукою, та відьма тоді допомогла мені. 
- Вибач, буде боляче. - я спробувала заспокоїти хлопчика. 
- Мені не страшно... Мого батька сьогодні вбили. Тепер я один чоловік в родині й повинен подбати про маму та сестричок. - дитина відчайдушно стримувала сльози. 
- Добре... - я видихнула і швидким рухом вправила плечовий суглоб. 
  Ми з Аєю сиділи на підлозі важко дихаючи. Майже цілий день, не покладаючи рук ми турбувались про поранених. Одна жінка померла, через все її черево пролягала рвана рана. Інших вдалось врятувати. Я поглянула на свої закривавлені пальці. Мені більше нікуди податись, гроші що залишились, вистачить лише на пару днів... А тепер, дізнавшись що стража та король щось знають про смерть Сильвії, я точно не могла піти. Жага помсти ще тліла в моїх жилах. Вибір був очевидним. 
- Я залишаюсь. - мій голос більше не тремтів.  Відсьогодні розпочнеться моя боротьба.