Глава 3

   На площі вже кипіло життя. Торговці розкладали свої товари на імпровізовані прилавки. Неподалік м'ясник, енергійно орудуючи сокирою закінчував обробляти тушу порося. Скрізь стояли бочки з медом, вином й елем. В повітрі витав запах свіжого хліба й спецій. Музики налаштовували свої інструменти: скрипки, флейти, ліру та гобої. Заклиначі вогню, напинали невеличке шатро. На відміну від нетрів, де стояв сморід від нечистот, тут довкола були гарні будиночки з каменю та дерева. З вікон звисали гобелени з символікою що належала до певного роду. Я ще раз уважно подивилась на браслет який виблискував на моєму зап'ясті. Тоненький ланцюжок зі срібла був з підвіскою у вигляді сонця яке поглинає місяць, а посередині незнайома мені руна. В серці зародилась надія, можливо десь на мене чекає родина... В деякому сенсі Сильвія також стала частиною моєї сім'ї, всі ці роки вона дбала про мене, хоч і у свій незвичний спосіб. На душі стало сумно. Добре, допоможу їй в останній раз. Я посміхаючись попрямувала до воза, де вже жваво товпились клієнти. 
   Торгівля йшла добре, ще не встигло стемніти, як ми продали останнє зілля. Чомусь зараз у мене не було бажання покидати відьму, можливо причиною була наша остання розмова... Неподалік лунала музика, але шум натовпу майже заглушив ці звуки. 
- В замку живе одна моя знайома. - збираючи речі, промовила Сільвія. - Її звати Ая, з роду Азалії, вона тобі допоможе. Якщо хтось запитає про твоє походження, скажи що ти її далека родичка з Гірської долини. 
- Добре. Але навіщо? - відьма лишень кинула суровий погля, ігноруючи моє запитання. Це було так схоже на неї.  
- Ще у мене є останнє прохання...- продовжила вона, і її тонкі брови насупились. - Щоб не трапилось, не говори, що ти виросла зі мною. Так буде безпечніше. - відьма зазирнула в мої здивовані очі. - Отже, настав час прощатися... - Сильвія взяла з воза невеличкий, шовковий мішечок і простягнула мені. - Цей подарунок тобі.- посміхнувшись промовила вона. Коли я зазирнула в нього, на мої очі навернулись сльози. Всередині лежали всі гроші, що ми заробили сьогодні, а ще невеличке, надзвичайно гарне дзеркало. Це був перший подарунок, що відьма зробила мені. Не стримуючи сліз я швидко стиснула її в обіймах, вона навіть не пручалась, а лишень пригорнула до себе сильніше. В її очах бриніли сльози. 

                                           **** 

  Як так вийшло, що все моє життя помістилося в одну торбину? Зітхнувши, я почала продиратися крізь галасливий натовп. В серці площі стояв величезний фонтан, а посередині височіла, зроблена із мармуру одна з трьох богинь - Селена, яка простягала руки до неба, а з її очей текли сльози.  
  В животі забурчало, останній раз я їла вранці, та й не завадило б знайти місце для ночівлі. Мій погляд привернула красива будівля з білого каменю, за якою виднівся невеличкий сад зі стоялом. Отже, це має бути постоялий двір, де зупиняються приїжджі гості та торговці. Всередині мене зустрів згорблений, кістлявий дід. Щось пробуркотівши собі під носа, він зняв зі стіни важкий, металевий ключ. Насправді мені пощастило, що знайшлася хоч одна кімната. В цей час, всі місця були забиті мандрівниками, правда за неї прийшлось викласти аж два злотяника, але це було того варте. Я пританцьовувала, посміхаючись як маленька дитина в просторій кімнаті, яка була на другому поверсі, а з вікна відкривався вид на площу, звідкіля долинали звуки музики. Швиденько заховавши свої речі поміж складок балдахіна, що височів над ліжком, я поквапилась надвір, на зустріч розвагам і веселощам, про які так давно мріяла. 
  Пиріг з дикою качкою був надзвичайно смачним, а медовуха розливалася приємним теплом в животі. Довкола гомоніли місцеві жителі, два пузатих торговці про щось сперечались, а потім вибухнули сміхом. Між масивними дубовими столами, посміхаючись кружляли грудасті прислужниці з келихами пінного елю. Всі раділи й обговорювали минулий врожай, який цьогоріч видався напрочуд багатим. Покинувши таверну наповнену розгарячілого від випивки люду, я попрямувала на площу, де навколо фонтану під чарівну мелодію й спів менестрелів танцювали місцеві жителі.
  Спостерігаючи за цим всім дійством, в мене перехопило подих. Аж раптом хтось схопив мою руку і потягнув в саме серце натовпу. Високий, стрункий юнак міцно стискав мою долоню, навіть не даючи шансу на втечу. 
- Але я не вмію танцювати! - моя спроба перекричати музику була марною. 
- Це й не потрібно. - посміхаючись відповів він. Лише один його погляд бурштинових очей змусив забути про все на світі. Прямий ніс та посмішка, яка надавала ще більше привабливості, сяяла на обличчі. Хвилясте волосся кольору кориці непокірно спадало на чоло, яке він спробував змахнути рукою. Місцеві парубки й близько не могли зрівнятися з його вродою. До мого обличчя прилила кров, а в животі стало лоскотно. Я спробувала піддатись ритму танцю, але лишень незграбно наступила юнаку на ногу. Мелодія затихла, музиканти які грали весь вечір вирішили перепочити. 
   Позаду хтось пирснув сміхом. Дві дівчини, вбрані в дорогий одяг, стояли біля нас і не приховуючи насміхались з мене. 
- Ну й невдаха, де ти її знайшов? - фиркнула одна з них. 
- Ти лишень поглянь на неї, наче з лісу втекла. -  підхопила інша, й зареготала. 
- Досить! - я спробувала вислизнути, але його тепла рука тільки сильніше стиснула мою. Я заклякла. В роті пересохло, а до горла почала підступати нудота. Другий келих медовухи був точно зайвим... Тиснява та запах спітнілих тіл тільки погіршували ситуацію. Для сьогоднішнього дня, це занадто. Та раптом, хлопець підхопив мене на руки, й почав продиратись крізь натовп, залишивши позаду здивованих дівчат. 
- Тобі вже краще? - з теплотою у голосі запитав він, обережно поставивши мене на ноги. Біля невеличкого будиночка майже не було людей, тільки самотній грак що зацікавлено позирав на нас. 
- Так, дякую. Але навіщо ти допомагаєш мені? В деякому сенсі вони мали рацію... І навіщо потягнув мене танцювати? - можливо він подумав що я легкодоступна здобич? Хоча я й мало знаю про хлопців, але не настільки дурна, щоб повірити в те що сподобалась йому. 
- Ти відрізнялась від них. Твоя врода, постать, рухи, прикували мій погляд. Ти виглядала наче це свято дивина для тебе. Я і сам гість в цих краях. Мені здалось, що ми чимось схожі. Тому я і не зміг стриматись... Вибач якщо цим образив тебе. - винувато посміхнувся він. 
- Просто я не звикла що на мене звертають увагу. В мене було самотнє життя. - потупивши погляд промовила я. 
- Як і моє... - він підійшов ближче. Повітря між нами наче наелектризувалось. Його рука доторкнулась до мого обличчя, а потім повільно відкинула волосся, що вибилось з коси. Його дотик був таким ніжним... Наші погляди зустрілись. В мене виникло відчуття, що я чекала на нього всі ці роки. Неначе сама доля подарувала цю зустріч ... Аж раптом каркання грака, який розправив свої чорні крила й полетів, зруйнувало магію цієї чудової миті. 
- Мені вже час йти... Сподіваюся ще зустрінемось, моя прекрасна леді - впевнено промовив він. 
- Як тебе звати? - набравшись хоробрості випалила я. Але моє запитання так і залишилось без відповіді, а юнак неначе розчинився у натовпі. 
  Що це було? Невже він справжній? В голові роїлося безліч думок. Так буває тільки в казках... Навіть якщо я йому і сподобалась, той нікчемний птах все зруйнував! Але судячи з його манер й одягу, оздобленого золотою вишивкою, він зі знатної родини... Можливо в нього навіть є наречена... Завтра закінчиться свято врожаю, й скоріше за все він поїде, як і всі інші гості королівства. Отже, все одно нам не судилося зустрітись знову... Я навіть не помітила, як опинилась перед дверима своєї кімнати. 
  Швиденько вмившись, та розпустивши косу я залізла в холодне ліжко. Вже було далеко за північ. Шум та крики за вікном почали вщухати. Свічка на столику зашкварчала й згасла, зануривши кімнату в темряву. Я повільно заплющила очі, але образ юнака все не йшов з голови, його ніжні руки та міцні груди, до яких я притискалась, коли він ніс мене. Як було б чудово зустрітися хоча б ще один раз, сподіваюсь що Богині почують мою молитву. 

  Що це за місце? Я озирнулась, навпроти височилась скеля, де інде виднілись поодинокі сухі дерева, що корінням намагались втриматись на мертвій землі, простягаючи свої гілляки до неба. Під ногами хрустіла пожовкла трава й каміння. Жодного живого створіння, наче сама смерть забрала все життя з цього місця. Посеред гігантської скелі щось здавалось дивним. Підійшовши ближче, переді мною постала велика чорна брама, всіяна викарбуваними стародавніми рунами, навколо яких клубочитися пітьма. Хтось неначе простягав невидимі руки до мене. Тисячі голосів шепотіло "Відкрий, відкрий, звільни нас..." Тваринний страх пронизав все тіло. Потрібно тікати, але я навіть не змогла поворухнутись. Раптом руни почали сяяти блакитним світлом й роздався гуркіт... Печать у формі зірки тріснула, й брама заскрипіла. З неба почали падати важкі краплі дощу. Але щось було не так... Поглянувши догори, я зрозуміла. Це був не дощ, а кров. Щільний, багряний потік хлинув огортаючи все довкола, не давши зробити й ковток повітря. Відчайдушний крик вирвався з моїх грудей, але гаряча, липка кров, немов чекаючи на це хлинула до горла. "Багряна діва, багряна діва" голоси ставали гучнішими. Голову стискав нестерпний біль. Легені палали, моя спроба вирватись не давала результату. Липка, гаряча рідина, наче щільний кокон огортала все тіло. Серце калаталось немов навіжене. Я повинна вижити! Страх змінився гнівом, й потік нестримної сили вирвався назовні. 

  Я сиділа на ліжку, хапаючи повітря ротом. Та наступної миті гірка жовч піднялась до горла й вирвалась назовні. Сорочка прилипла до грудей, а все тіло трясло наче в лихоманці. Це був сон, лишень сон... Та від цього не ставало легше. Швидко обтершись вологим рушником, я натягнула одяг. З волоссям справи були гірші, заплутане, наче гніздо птаха, воно стирчало в різні сторони. Лаючись від болю, я поглянула на шмат волосся, що застряг в гребінці. Не таким я уявляла самостійне життя... Потрібно вирішити, що робити далі. Спершу спробую знайти батьків та дізнатись про своє минуле. Також варто зустрітись з Аєю з Кам'яного замка, можливо в королівській бібліотеці є перепис всіх домів з символікою. В голові починало прояснятись, вперше в житті в мене з'явилась ціль. Зненацька мою увагу привернув жіночий крик. Щось трапилось на площі? Я визирнула у вікно, біля фонтану почали збиратись стурбовані міщани. Цікаво, що там відбувається? Звідсіля було не розгледіти, тому швиденько зібравши свої речі, я поквапилась туди. 
  До фонтану залишалось кілька кроків. Спина мармурової богині постала перед поглядом, щось звисало з її рук, наче щось тримаючи. Попереду жінка голосно схлипувала, прикриваючи обличчя, а чоловіки стурбовано перешіптувались. Я пригледілась до статуї. Страх повільно, своїми мерзенними пальцями стискав мій шлунок. Тільки не це! Прискорившись, я вмить обігнула фонтан й заклякла. Бездиханне тіло жінки покоїлось на руках Богині Селени. З грудей стирчали стріли, а струмочки крові повільно стікали зливаючись з водою. Сріблясте волосся пасмами спадало донизу, вираз спокою назавжди застиг на її прекрасному обличчі, наче жертва не пручалась, а з гордістю прийняла свою долю. Вона була саме такою, якою я її пам'ятала. 
- Ні! Ні! Ні! - несамовитий крик вирвався з моїх грудей. Коліна підігнулись, і я впала. Задихаючись від сліз, я продовжувала кричати, наче скажений звір. 
- Всім розійтись! Наказ капітана стражі! - поряд дзвякнули металеві лати. 
- Хтось знає вбиту? - запитав солдат. Це був кремезний чоловік середніх літ, з густою чорнявою бородою. Він швидко оглянув натовп, а потім стрімголов кинувся до мене. Повторивши запитання, його міцні руки схопили мої плечі й почали трясти, та я не приходила до тями. Відчай затьмарив все довкола. Хай хоч всю душу витрухне, мені було вже все одно. Вона мертва... 
- Я знаю хто це. - дзвінкий, старечий голос перебив мій плач. Шкутильгаючи на одну ногу, похила жінка підійшла ближче. 
- Не говори... - прошепотіла я. Та відповідь, безповоротно, наче лезо ката повисла у повітрі. 
- Це Сильвія, відьма з Морозних гір. - її слова дзвеніли  в голові. Тіло заніміло й весь світ занурився в пітьму.